Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗

— І Сулімана любиш?

— Так. Сулімана теж. Дивак. Я колись не могла дивитись на нього, але тепер мені однаково. Так усе інакшим видається, коли людині однаково. Тобі не знайомий такий душевний стан?

— Я хочу знати, за що ти Сулімана любиш. — Серце калатало Безбородькові так, що заважало нормально віддихати.

— Я ж тобі говорю. Він був колись поганий до мене, а тепер став дуже добрий…

— А чим він був поганий для тебе? І взагалі, як це маклер може бути добрим чи поганим до тебе, панни Річинської?

— Я не хочу про це говорити, Фільку, — вперше назвала його Неля по імені. «Вона могла бути моєю жінкою, і десять разів на день могло звучати моє ім'я в її устах. Боже, який це чорт поплутав мені так карти?»

— То Суліман добрий для тебе?

— Я ж сказала, що навіть дуже добрий.

— І цього тобі вистачає? — відчув у собі — яка ганьба! — почуття ревнощів до сина сліпого Мордка. — Однієї, і то проблематичної, доброти вистачає тобі, щоб любити таку гидоту, як Суліман? Так, Нелюсь? Бійся бога, дівчино, скажи щось, бо я нічого не розумію.

— А тут нічого й розуміти, мій швагре. Для тієї любові… ти не станеш перечити, що існують різні… гатунки чи роди любові… тож кажу, для тієї любові, що її маю для Сулімана, вповні вистачає… однієї доброти.

— Хай мене грім поб'є, як я що-небудь розумію. Кругом загадки. Скажи мені бодай, що має означати «тепер я вже всіх люблю»?

— Ой швагерку, дозволь мені мати хоч один маленький секрет.

Подивився на неї допитливо:

— Це не маленький секрет, і боюся, що не одинокий.

— Звідки ти таке взяв? Чому, чому думаєш так?

— Ти нещира.

— Може, воно й так, але знайди інше слово. Нещира — то майже те саме, що брехлива. А я не хотіла б ані бути такою, ані щоб мене за таку вважали. З тобою ж — правда? — ми ніколи не були надто сердечними й відкритими.

— Не з моєї вини, — сказав шорстко, — я, крім того, що чоловік твоєї сестри, ще й твій опікун.

Останні переживання загартували Нелю. Життя навчило вже її, що спротив поплачує більше, ніж сліпа покора.

— Ти говориш неправдоподібні речі. Який ти мені опікун? Я ж тебе не просила про це. Щось не пригадую собі, щоб і суд наставляв тебе моїм опікуном. Зрештою, я вже де-факто і де-юре повнолітня, швагерку!

— Ти забуваєш, що я поки що єдиний мужчина в родині.

Тоді сказала Неля, чого Безбородько найменше сподівався:

— Мабуть, твоя одинокість недовга.

Не встиг попросити пояснення, коли увійшов вуйко Ілакович. Дійсно, що за фатальний день на гості! Нелегка роль господаря дому, але що поробиш?

— А, вітаю, вітаю вуйця, прошу, прошу ближче!

— Моє шанування. Як маєш ся, доктор? О, і пан меценас тут. Цілую ручки, Гелюню, цілую ручки, кузино! Добрий день, дівчатка! Як самопочуття, Катрусю?

Ілакович розгублено шукав, де б йому присісти, хоч вільний стілець стояв поруч з ним.

— Панство чули, — вийняв з бічної кишені пімняту газету, — маємо новий друкований орган у Нашому. Прошу: відповідальний редактор Йосиф Завадка! Не знаю, чи той редактор вміє підписатися. Гумористика!

Гук узявся пояснювати Олені, якій, очевидно, в голову не укладалося, як може одна й та сама особа редагувати газету й не вміти підписатись:

— По-перше, пані добродійко, це липовий редактор, так званий зіцредактор, а по-друге, я не раз говорив уже про це: настав вік демократизації.

Безбородько, посадивши на стілець Ілаковича (ще тільки його бракувало тут), знову підійшов до Нелі. Забила йому нового цвяха в голову: як мав розуміти її слова «твоя одинокість недовга»? Виглядало це на простий натяк, що його гарна швагерка збирається заміж виходити, але за кого?

Підійшов до Нелі. Нахилився над нею, щоб спитати на вухо, хто той щасливець. Та тут залоскотав йому ніздрі мигдалевий запах її волосся. Не стримався, дурень, — черкнув губами кінчик рожевого вушка. І зіпсував усе.

Неля знизала плечима й мовчки пішла на своє давнє місце на тапчані.

Тим часом Гук розводив свої теревені про загрозу демократизації світу:

— Це не тільки в нас, прошу панства, а взагалі явище це спостерігається на всій кулі земній.

— Правда, правда, — завторувала йому Олена, чим знову визвала вибух досади у Зоні.

— Та що мама притакує? Що мама розуміється в цих справах? Чому ви, пане меценасе, думаєте, що це міжнародне явище? Совєтська Росія — далеко ще не весь світ!

— Я перепрошую тебе, Зонцю, але я юрист і знаю, що говорю. У всякому разі, несу повну відповідальність за свої слова. Коли ми читаємо, що на Радянській Україні вчорашній пастух став міністром…

— Там нема міністрів, пане меценасе, там комісари.

— А це не міняє суті. Коли там пастух виавансував на міністра, чи то пак комісара, то ми, прошу панства, ставимося до цього байдуже, так, байдуже, лише тому, що не віримо, що воно дійсно так, що це правда. Зонцю, стримайся, прошу, не перебивай мені. Тут не збори молодих. Не обурюємося, бо вважаємо, що то нереальне, бо то остаточно нас не обходить, бо воно територіально далеко від нас. Так. Але коли наш знайомий, скажемо відкрито, загальношанований міщанин…

Безбородько хрюкнув у кулак.

— Чому той пан Завадка має бути такий загальношанований? Я, наприклад, щось не пригадую собі такого прізвища.

— І тут бреше, — шепнула досить голосно Зоня Нелі.

Доктор Гук розгублено дивився на Безбородька:

— Я перепрошую, пане докторе, але тут якесь непорозуміння. Ви зовсім певно знаєте старого Завадку… Але на чому я став? Ага, відповідальний редактор. Чого ми дивуємося? Прошу панства, пані добродійка посвідчать, що тому три місяці я говорив те саме, тільки в іншому приміщенні…

— Ой пане меценасе, — з сміхом заткала собі вуха Неля, — прошу не називати наш дім приміщенням, бо мені страшно стає…

— Нелюсю, і ти перебиваєш мені? На чому я став? Ні, тут неможливо вести розмову парламентарним способом. Ага. Отож я говорю, що еволюція нашого суспільного життя набирає такого темпу, що я не певний, чи ми не увійшли вже у фазу безкровної культурної революції.

— Він уже з розуму сходить, — шепнув Безбородько Катерині.

Та притакнула йому з переконанням: так, дійсно, так!

— Пані добродійка чують, перепрошую, що я кажу?

— М-м-м-м, так, — непевно відповіла Олена, побоюючись, щоб Зоня знову не офукнула її.

— Я колись розповідав у домі панства Річинських цікавий інцидент з моєї адвокатської практики, але Зоня закричала на мене, і я не скінчив своєї думки. Якщо панство позволять, то я тепер міг би. Тим більше, що справа отримала свій фінал. Я згадував тоді про свою клієнтку Йосафату, фальзе Марію [42], Мартинчук.

— А, це та комуністка, що ви її боронили? — відразу пригадала собі Зоня. — Я перепрошую, але на вашому місці я не згадувала б цього випадку.

Доктор Гук раптом повернувся вертко на кріслі, почервонівши небезпечно для, свого віку.

— Я випрошую собі подібні уваги! Коли вже не шануєш віку, то пошануй бодай моє становище…

Зоня не знайшла нічого більш відповідного, як розсміятися.

— Пане меценасе, я вас не лише шаную, я вас люблю! Ви не вірите? Чому вам здається, що вас любить тільки мама?

Гук звернувся за допомогою до Олени:

— Пані добродійко, мені не подобається такий тон у молодої панночки. Я можу сказати тільки те, що слава богу, що я не оженився…

— Я, при всій своїй любові, ніколи не пішла б за вас, пане меценасе, навіть коли б ви були на тридцять років молодші.

— А я не зовсім впевнений у цьому, Зонцю. Нам у судовій практиці доводиться зустрічатися з такими курйозами. Та залишимо це питання. Хочу повернутися ще до Йосафати-Марії. Її справа була паскудна… інкриміноване дитиновбивство… потім замах на життя своєї суперниці… слідчий по дурості своїй пришив їй зраду стану… [43] Одне слово, я вважав, що для неї найкраще було б рятуватися з тієї ситуації психічним забуренням. Щоб мене краще зрозуміла та сільська дівчина, я порадив їй вдавати не те що дурну, а трохи так… придуркувату… І що панство гадають? Вона спалахнула вся з обурення, почервоніла, як півонія, стягла брови, аж моторошно стало, і заявила, що вже… досить таких, як вона, робили пани дурними. Я запитую вас, прошу панства, що це таке? Еволюція чи революція у свідомості нашого селянина? На мене це справило сильне враження. Це була хвилина, — голос йому зламався, що стало приводом до того, щоб усі присутні переглянулись поміж собою, — одне слово, я не вважаю себе сентиментальним. Тим паче не люблю вживати помпезних фраз, коли йдеться про мою скромну особу, але сприйняв я це як моральну нагороду за свою невеличку, але щиру громадську діяльність. Мій народ піднімає голову і не хоче, щоб його дурним вважали, — тільки вдуматися у глибокий сенс цих слів…