На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович (серии книг читать онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
— Цур тобі, прудивусе, — сказала Федора й забрала Катеринку, котру Матвієві не хотілося віддавати. По тому він вибирав з воза поклажу, а оскільки вже й споночіло, узяв великий мідний ліхтар та обдивився воли і коні, сам понавішував замки й спустив з прив'язі двох псів. Подвір'я в нього широке, єде розгулятися псам, й загороджене щільно. Одразу в ліву руку — хата з кімнатою та коморою, в праву — хліви й повітка під одним накриттям — заломлені літерою «Г», — від воріт уподовж вулиці, а далі вподовж двору, — за ними круглий лісяний курник, чималий саж, погріб з льодовнею, вниз по схилу — дві клуні й омшаник для бджіл, там висока огорожа з теслиць і другі ворота з високим перелазом, від якого стежки до підсусідків.
Вечеряв поспіхом, скупо розповідаючи про те, де був і що бачив за три останні тижні. Подавала на стіл Горпина, далека Федорина родичка, яка була їм трохи за родичку, більше ж — за кухарку й ключницю, нетерпляче чекав, коли поснуть діти (Дениско вже куняв) і вкладеться в хаті на печі Горпина. Вона ще довго тарабанила горілками і мисками — чесно відробляє харчі; Горпина й своя, Федора й пощебече до неї, й водночас, нічого не кажучи, уміє посунути на потрібну відстань, поставити на місце — хистке й не зовсім певне, напівродички, напівнаймички, поставити на кілька щаблів нижче себе, та й не тільки її, а й Матвія, який, до речі, не раз заступався за Горпину, намагався стерти між дружиною та її тіткою оту відстань, одначе те йому не вдавалося. Якщо Матвій розпасіюється за щось вельми, то на часину примовкне й Федора, але потім надолужить на всьому. Горпину вона навчила бути поштивою і чепурною, раніше та витирала ложки замацьканим фартухом, чарки несла, затиснувши їх пучками зсередини…
Матвій з Федорою і дітьми спали в кімнаті. Одначе Катеринка спати не хотіла, в неї розболівся животик — обжовтила дві пелюшки — й Матвій поклав дитя собі на плече, носив по кімнаті, невміло наспівуючи «Котика». Інших дитячих пісень не знав, доспівував до кінця й починав знову:
Маленькою червоною зіркою сяяла в кутку перед визолоченим образом Христа — Спасителя лампада, Федора вже лежала в тонкій сорочці на ліжку, засланому білим, з буцького полотна простирадлом, втомлена, розніжена, зваблива, ноги накрила шовковою ковдрою. Федора надзвичайно гарна — ставна, висока, білолиця, довговида, синьоока, з високим чолом, великим рівним носом, великими губами, білими, повними руками — нестеменно панянка. Та вона й була трохи панянкою — поповою дочкою, одначе її батько давно помер, і Федора з матір'ю та меншим братом впали у великі злидні, либонь, через те й віддалася за Матвія. Але не тільки через те — сваталися до Федори й інші маєтні люди, навіть один підтоптаний сотник, але Федорина мати радила дочці виходити за Матвія, відгадавши в ньому доброту, чесність, поштивість, знала напевне, що він триматиметься господарства, леліятиме її дочку, пошанує і її старість. Федора довго вагалася, Матвій і понині пам'ятає той вирішальний вечір, коли вони стояли з Федорою під волоським горіхом і в неї були сумні і затуманені очі, й десь у тих туманах блукав він, Матвій, і йому стало страшно. Він був переповнений любов'ю і на все довкола дивився крізь ніжну голубу шалінку, й хвилювала, тривожила й радувала по — справжньому його тільки вона, Федора, жив нею, її строєм душі, її настроєм; іноді йому здавалося, що вона чекає на нього і її слова до нього бринять ласкою, іноді ж приходив — і очі її були холодні, навіть злі, вони дивилися кудись повз нього, й тоді здавалося, що вона не хоче його й знати. Матвій тривожився: куди вона дивиться, що, кого згадує? Тоді йому здавалося, що вона згадує когось іншого, й боявся, що одного разу вернеться до того невідомого козака. Він кохав її все дужче й дужче, все його життя було заповнене нею, вона ж стрічала його то з тихою радістю, то вороже. Він геть увесь був у її руках, у її волі, вже й жив по її велінню, боявся, що одного дня вона прожене його, боявся її холоду, крижинок у її очах, і чекав, коли у тих крижинках відіб'ється сонячний промінь. Іноді думав і про те, що з отакого його підданства їхнє життя може скластися погано, що, може, краще б відкинутися від неї, знайти якусь просту дівчину… Він так стермосувався душею, так виснажився любов'ю, що того вечора вирішив покласти всьому край, і перед тим, як попрощатися, отерпаючи душею, запитав прямо: «Федоро, підеш за мене?». А коли Федора тихо, якось натужно вимовила «так», він і тоді не одважився обняти її на всю силу своєї любові, жаги та спраги, а невміло взяв за руку й сказав, неначе попові чи крамареві: «Дякую. Побачиш — не пошкодуєш». Матвій упевнений, що вона не шкодує. Ну, хіба трішки — трішки… Коли ото, буває, наїдуть гості з Чигирина, молоді писарі та осавули. Випивши, вони безсоромно пасуть Федору очима, п'ють її здоров'я з слизькувато—ґречними речами, а одного разу красунчик — підосавул Нечитр Коцемаха, крутнувши хвацького вуса, сказав на вухо своєму сусідові, але так, що почули всі: «Такий пеньок і таку кралю висватав. Мать', купив». Ще трохи, й Матвій зарубав би його шаблею.
Ні, Матвій не обманювався щодо власної персони, поціновував себе гранично тверезо та точно: звичайний козак невеликої вроди — чоло високе, ніс з горбинкою, трохи завеликі вуха й вузькі губи (давно відгадав і знав: Федора не любить цілуватися з ним саме через ті губи), чуб рідкий, але ще тримається, на відміну від молодшого за нього Супруна, в якого на голові вже чималі плеса, а вуса густі, пишні, шовкові: вигляд має простенький, мужицький, ні понурий, ні веселий, більшою мірою мовчазний, ніж говіркий, впертий, достоту обережний, проте має й чималі чесноти: до ката працьовитий, чіпкий, добрий, відданий сім'ї та родині, майже непитущий, ощадливий, а основне — розумний. Не розумака, не мудрагель, просто чоловік дошпетний, проникливий, пам'ятливий, ще й грамотненький, і ту свою грамотність користає на всю силу. Розчовпає будь — яку справу, розплутає будь — який клубок. Матвій на десять років старший Федори, але різниці в роках майже не помітно: виглядає молодо, свіжо, надто молоді в нього очі, та ще й добрі, ось це Федора відмітила давно. Матвій вельми поціновує Федору, особливо її шляхетність; все оце: постільні лиштви, змиті дитячі голівки, шаплики з літеплом щосуботи, у які спочатку лінувався лізти, а тепер купається залюбки, занавіски на вікнах, канупер, ласкавець, любисток, лаплахи в кухлях відповідно до пори року, урочистість і побожність у свята — від неї, з попового дому; з нею мовби ступив на вищий щабель життя. Матвій вельми вдячний їй за це, пишається малжонкою, палко її кохає, дякує Богові та долі, що послали йому таку дружину, і трохи, в імлистій, притемненій глибині боїться якогось перестріту, чогось невідомого — аби не довелося платити чимось надто великим за це щастя. З Федорою змінився увесь триб Матвієвого життя, зникла колишня дрібна ощадливість, яка межувала з скнарістю, Федора його переконала, що вони можуть жити в достатку, не шикуючи, але й не відрізаючи від кожного шматка, інакше навіщо й живуть, на той світ з собою нічого не візьмеш, а дітям вже є що залишити.
Двічі Катеринка засинала на плечі, двічі клав у ліжечко, й вона прокидалася, починала пхикати, врешті заснула. Укутав її маленьким ліжничком, попідтикав його, роздягнувся, ліг у ліжко… Федора вже спала. Він не одважився будити її. Почалапав у куток і дмухнув на лампаду.
Прокинувся не знати від чого. Мацнув рукою — Федори поруч не було. Повернув голову праворуч — кімната була затоплена місячною повінню, місячне сяйво потоками лилося у вікно, і в тому зеленому сяйві стояла біля вікна висока гнучка постать. То була Федора — гола, руками обійняла себе за плечі, місячне сяйво струменіло по ній, а вона похитувалася з боку на бік. Матвій хотів окликнути її й боявся, дихав важко, підвівся, доторкнувся долонями до гарячих плечей.
— Чого ти?
Вона затремтіла й похлинулася плачем:
