На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович (серии книг читать онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
— Харку, то харцизяки. Переймемо їх!
Веселун Харко з усмішкою під пшеничними вусами, відчаюка й зірвиголова — йому б тільки летіти навперегонки з вітром, втікати або доганяти, — першим зірвав коня. Але Зірка швидко обігнала темно — гнідого Харкового бахмета. Вона ніколи не звивалася, не збивалася з кроку, йшла рівно, витягнувшись у струну, й тільки похропувала та притискала до шиї вуха.
Вони летіли по стерні, й коні глухо били копитами в прибиту дощами землю, стернями, немов утікаючи від них, біг вихор, крутив сухий бур'ян, стемнілу житню солому, а потім, неначе злякавшись вершників, різко метнувся праворуч; попереду, обкопане канавою, зеленіло старе хуторище, де буйно проростали лопухи та кропива, і хміль по — обплітав замшавілі вишні та сливи. Ті троє пізно побачили перейми, повернули, стовпилися й переплуталися стременами, Матвій обійшов їх ззаду й на всьому скаку рубонув шаблею крайнього з правого боку. Круто розвернув кобилу — з шаблі на штани й на сідло текла кров — і побачив перед собою тільки одного вершника: Харко й ще один лежали на стерні, їхні коні, покусуючи один одного, мчали до села. Той один, що опинився супроти Матвія, був… Сидір. Мідна таріль обличчя, дірка розтуленого рота, збита на потилицю шапка. Він перший кинув уперед бурого, з темною смугою уподовж хребта коня, Матвій ледве встиг зрушити з місця Зірку і заскочити зліва. З цього боку не з руки рубатися і йому, але й супротивнику теж, саме такого бою вчив його колись на Січі старий запорожець Грива. І все ж Сидір випередив його. Замахнувся з — за плеча, й Матвій поставив цапки Зірку та відхилився в лівий бік і назад, шабля змигнула перед його очима і з свистом розітнула повітря. Сидір ледве втримав її в руці. Й одразу ж вимахнув удруге, але цей удар Матвій відбив легко. Вони ширмували запекло, люто, Сидір покусував губи, зіниці його очей стали білими — там кипіла лють, їхні коні звіріли й кусалися. Матвій шаблював обачно, наполегливо, рубався, неначе робив якусь роботу — молотив або косив. Шаблювання — справа пекельна, за короткий час вони повтомлювалися обоє, надто вхоркався Сидір. Його помах ставав усе коротшим і коротшим, удар — слабкішим. Врешті, приспавши ворога заморочливим ширмуванням, вловивши мить, Матвій підкинув своєю шаблею Сидорову й коротко потяв його в плече.
— Оце тобі за твою Москву, — вихекнув гаряче.
Уже падаючи, встиг вимахнути шаблею і Сидір. Зірка ступила два кроки, страшно захропла, у неї в горлі забулькало, вона тицьнула вперед і почала хилитися на правий бік. Матвій висмикнув ноги з стремен і впав у стерню. Й одразу підхопився, остерігаючись удару ззаду, крутнувся на місці і заспокоївся. Сидір лежав у стерні долілиць, намагався підвестися, лівою рукою затискав розрубане плече. В цю мить Матвій почув тупіт, він оглянувся й побачив далеко на стерні гурт верхівців, котрі мчали сюди. То летіла підмога його ворогам. Згинці, втягуючи голову в плечі, побіг до хуторища й, розірвавши хмелеву, з коричневими, вже присохлими мачками, запону, впав за кущ здичавілої малини. Він чув, як басували коні, скрипіли сідла, подзвонювали вудила, галакали вершники, й все дужче й дужче вростав у чорну, холодну, шкарубку землю. Й ще почув хрипкий, з клекотом голос:
— Він там, у малині.
І коли затріщали кущі та замелькали шаблі, той самий голос прохрипів:
— Це тобі за Варшаву!
Іван Виговський утік до Білої Церкви й ще якийсь час намагався перепиняти супротивні вітри. До нього прибігло трохи козаків і приїхав турецький посол, який пропонував захист та протекцію Порти, але гетьман відкинув ті домагання. У Бзині, біля Білої Церкви, зібралася нова рада, така ж розвихрена, гамірна й шабльована, як і в Германівці. Вона проголосила гетьманом Юрія Хмельницького, й Виговський, поступаючись посланій до нього депутації, передав через свого брата Данила булаву та бунчук Юрію Хмельницькому. За кілька днів Гуляницький і Дорошенко допровадили з Чигирина, де вона сиділа під вартою, дружину гетьмана Олену.
19 березня 1664 року Івана Виговського розстріляли поляки, звинувативши його в зраді. Довідавшись про це, впала на підлогу й померла з розпуки Олена, обох поховано в Манявському скиті.
Ненадовго пережили Виговського його вороги й близькі, зичливі йому, але котрі не захотіли перейнятися його боріннями, присутні на раді старшини, що їх усіх винесла на найвищий гребінь страшна братовбивча війна опісля Виговського. Безвольного й нікчемного Юрія Хмельниченка, якого, неначе пір'їну, підхоплювали й несли у свій стан то лядський вітер, то вітер — москаль, то знову лядський, а тоді закрутив жаркий, спопеляючий турчак, покориставши славне ім'я його батька, турки задушили його на мосту в Кам'янці—Подільському й тіло кинули у воду.
З московської намови та потурання були безславно порубані кривими козацькими шаблями на Ніжинській чорній раді славолюбний Золотаренко та пихатий Сомко; хижий і підлий Цюцюра сконав у Сибіру. Сибірські вітри замели слід за саньми нелукавого, але котрий був дався на московські підмови, а потім гірко розкаявся, Многогрішного та за саньми до згину вірного Москві нерозумного Самойловича. У московському засланні доживав останні роки славний і звитяжний Дорошенко. Погинули, ледве доторкнувшись пальцями до гетьманської булави, власне, не лишивши по собі ніякого сліду, Суховій, Дрозденко, Опара, яких і літописці вписали лише одним рядком до своїх літописів.
У шмат часу після Богданової смерті, менший ніж у два десятиліття, напакувалося стільки ворохобних, куцих розумом, непостійних гетьманів, стільки підступів, зрад, смертей, що все це доконечно розорило, спустошило Україну, надломило її звитяжний дух і потьмарило — в сумну пам'ять і засторогу всім нам — її славу, написану шаблями Байди Вишневецького, Петра Сагайдачного, Остряниці, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Богуна, Кривоноса, Нечая та тисяч і тисяч безіменних, але не менше дорогих нам простих звитяжців війська Запорозького.
З того постала Велика Руїна, після якої Україна вже не змогла розправити рамена аж по сьогодні.
Україна не простила своїм нерозумним гетьманам, не простила їхніх гріхів, немудрості їхньої, дрібності, славолюбства, але й не прокляла по — справжньому на віки вічні, в тому й лихо наше, що ми не вміємо проклинати, що все високе й дрібне залишається без достатньої уваги на узбіччі нашого кривавого шляху. На тому шляху ми здебільшого тільки боронилися, чужоземні завойовники ж випробовували шаблі на наших шиях і кулі на наших грудях. Ми й нині не спромоглися на ярість, на ненависть, яка породжує пекельну енергію, на спалах, на палке самоствердження, на розумні жертви в ім'я визволення. Жертви ми приносимо безкінечно. І якби всі муки, увесь біль, всю безнадію, які витерпіли українці, перелити в пам'ятник та поставити його в степу, людство вжахнулося б і або заповажало нас, або назавжди відвернулося від нас.
Ім'ям, пам'яттю кращих синів, оборонців рідного краю, ми підняли над нашими головами прострілений багато разів козацький прапор і плекаємо надію на повернення колишньої слави.
1993 р.
