Багаті і бідні - Чагровська Лариса (бесплатные версии книг .txt) 📗
— Ти вже й так двічі мене врятував. Чи не забагато для одного вечора?
Оленка мусила трохи пофліртувати. Не здаватися ж без оборони. Хоча, яка там оборона. Вона готова була йти за ним на край світу, просто зараз. І це так було не схоже на розважливу, серйозну Оленку.
— Скоріше за одну ніч, — уточнив Славко, кивнувши головою на автомобільний годинник. Було пів на четверту.
— О’кей, каву заслужив, — погодилася на компроміс Оленка.
— О, а ти сувора…
— Ні, я справедлива.
Славко усміхнувся. «Вона ще й кумедна ця красива дівчина. Він помітив її ще на вечірці, миловидна, з сумними очима і красивою спиною», —відзначив подумки чоловік.
Оленка підійшла до дверей під’їзду і зупинилась.
— Але не думай, що я усіх підряд запрошую на каву о пів на четверту ранку.
— Звичайно не всіх, а тільки тих, кому завдячуєш своїм життям, — якомога серйознішим тоном, хоча й з іронічним відтінком, погодився Славко.
— Двічі, — іронічно додала Оленка і блиснула посмішкою.
Вона відверто загравала до ледь знайомого чоловіка. Але цей флірт більше нагадував гру, в яку грають двоє давно знайомих людей, що знають один одного напам’ять. Наче у них є спільна таємниця. А таємниця у них була. Проста і щира — новонароджене кохання. Чисте, як сніг, що щойно злетів з небес.
— То що? — Поцікавилася Оленка у Славка, який чомусь нерухомо застиг перед дверима.
— Думаю може на тебе сніг з даху впаде…
— І…
— Тоді за все життя не відкупишся.
Оленка була готова на все: відкуповуватись усе життя чи щоб її без перестану рятували, лише б провести решту своїх днів з цим чоловіком.
Славко засміявся і, підхопивши жменю сухого пухнастого снігу, підбіг до Оленки. Сніжка вмостилась в капюшоні розкішної позиченої шуби.
— Ось тобі.
Оленка з суровим виглядом витягла сніжку і докірливо похитала головою. Кокетливо відвернула голову, продемонструвавши красиву шию, і мовила, — хотів урятувати мене від своєї ж сніжки?
Славко задоволено посміхнувся і заправив пасмо волосся за вухо.
«Як же він їй подобався! Високий кремезний, за ним як за стіною. Все, що потрібно тендітній беззахисній дівчині! Сильний чоловік, якому вона, можливо, дуже подобається», — весь час думала про це Оленка.
— Це не чесно, — Оленка грайливо штовхнула Славка і на її долонях залишився цупкий дотик балонової тканини.
Він похитнувся, схопився за правий бік і впав на холодні двері.
Оленка застигла. Вона подумала, що він зумисне прикидається, аби налякати її. На якусь мить настала тиша, було чутно, як хрустить сніг під ногами у пізнього перехожого.
Славко стиха застогнав.
— Що таке? — Стривожилася Оленка.
Вона підхопила свого рятівника попід руки, й ледве змогла трохи його підняти, сперши об двері.
Стареньке дерево потріскувало. Оленка сповзала вниз — було ковзко.
— Зараз двері зламаємо, — Славко посміхнувся, переборюючи біль.
Оленка тяжко видихнула і підтягла його, поставивши на рівні ноги.
— Пару кроків зробиш? Я на першому поверсі живу.
— Дякую. Мені вже якось перехотілось кави.
— Дурне тобі в голові. Швидку треба викликати.
На диво Оленці вдалось одразу вмовити цього сильного велетня піднятись у квартиру. Здається, вона теж мала певний вплив на нього.
— Заходь.
Оленка відчинила двері і провела Славка до диванчика у вітальні.
— Який у тебе безлад, — тяжко дихаючи констатував гість, обдивившись навкруги.
Під безладом він розумів кілька пар взуття біля вішака, фіолетова кофтинка, що лежала на кріслі і брудне горнятко на чайному столику.
— Славку, між іншим, я викликаю швидку. Можу й передумати.
Оленка аніскільки не образилась на критичні зауваження нового знайомого.
А він знав, що вона не образиться, тому й зробив зауваження.
— Ну, не викликай. Тоді тобі доведеться пояснювати, що робить у тебе вдома мертве тіло.
— Я скажу, що вбила його красивими очима, — Оленка влучно відповіла на задавнену репліку про очі.
Славко визнав, що програв у цій словесній грі і повільно захитав головою.
— Зараз приготую щось попити, — крикнула Оленка з коридора, зачинивши вхідні двері. — Швидка буде хвилин за двадцять.
— Я не доживу. Тобі доручено почесну місію приготувати засудженому останню вечерю.
— Радше сніданок.
Оленка зайшла до кімнати. Вона почувала себе неймовірно звабливою. На її дивані розвалився кремезний чоловік у дорогому костюмі й темно-синьому пуховику, який псував весь презентабельний образ.
— У тебе гарні очі.
Оленка промовчала і присіла на диван поряд зі Славком.
— Славку, ти вже втретє це повторюєш. А я не знаю як реагувати, — вона знизала плечима.
— Не потрібно реагувати. Просто дивись на мене. Мені цього досить.
— А не боїшся, що я тебе вб’ю цим поглядом? — Оленка округлила очі і загрозливо підняла брови.
— Я мрію про це.
У Оленки перейняло подих від того, як він дивився на неї. Вони довго цілувались, ніжно і пристрасно, наче вперше у житті. На кухні свистів чайник, за вікнами прокидався день і небо ледь зайнялось блідою блакиттю.
— Не йди, — тихо прошепотів Славко Оленці на вушко одночасно з дзвінком у двері.
До квартири всипала когорта людей у сіруватих заношених халатах. Головний лікар одразу ж пішов мити руки, а медсестру Оленка провела у кімнату до хворого.
— Доброї ночі, що трапилось?
Молоденька медсестричка з цікавістю глянула на Славка. Він закотив очі і схилив брови, невдало створюючи образ жертви.
Оленка стояла позаду і спостерігала за Славком. Він повільно відповідав на запитання медсестри весь час переводячи погляд на Оленку.
— Так, хворий, що турбує?
Високий вусатий лікар зайшов до кімнати і акуратно відсунув Оленку, яка стояла у проході.
Славко спробував підвестися на руках, але його пронизав сильний різкий біль.
— Зрозуміло. Травми були?
Славко відповів негативно.
— Падали десь? Можливо, вдарились? — Лікар звісно не вірив, що не було ушкоджень. — Ще раз запитую — травми були? Я ж все одно усе побачу.
— Були, — несміливо заперечила Оленка.
Славко зморщив чоло і опустив одну брову.
— Сьогодні трошки.
— Дружина? — Не відриваючись від огляду хворого, перепитав лікар.
Оленка заклякла. Повисла неочікувана пауза. Лікар з медсестрою переглянулись.
— Трошки пововтузились з товаришем, — Славко зробив буденний тон, але всі помітили фальш у його голосі.
— Знімайте сорочку. Схоже на забій.
Оленка нервово потирала чоло, підперши іншою рукою підборіддя.
Славко, підвівшись за допомогою медсестри, знімав світло-рожеву сорочку, яка йому непристойно личила. Знімав повільно, наче навмисне зваблював Оленку.
«Що ти зі мною робиш?», — промайнуло в Оленчиній голові. Вона майже втратила свідомість чи то від незручного питання про дружину, чи то від вигляду засмаглих плечей і рук чоловіка, що лежав на її канапі.
— Тут болить? — Лікар оглядав правий бік.
Славко прикусив нижню губу і не зміг стримати стогону.
— А ось тут?
Славко промовчав, хоч знову стиснув губи.
— Ребро зламане.
Оленка зблідла і повільно опустилась на маленький стільчик, що стояв біля медсестри. Лікар потер вуса і обернувся до Оленки.
— Ви не хвилюйтесь, нічого страшного.
— Виживу, — байдуже констатував Славко і Оленка моментально, наче під діями якихось чар, заспокоїлась.
— Виживе. Зараз накладемо тугу пов’язку і стане легше.
— А може якісь ліки випишете, лікарю? — Збентежено прошепотіла Оленка.
— Та які тут ліки хіба що знеболювальне, хоч він міцний. Має витримати.
— Я витримаю, — твердо запевни лікаря Славко.
Оленка відпровадила лікаря, поклала йому в кишеню пристойну суму, на чому наполягав Славко. Він усе ще лежав роздягнений, але з пов’язкою на грудях.
Лікарі порекомендували зробити рентген. Зробили перев’язку і пішли.
Оленка зазирнула до кімнати і застигла… Славко, наче він живе у цій квартирі років з десять, розклав диван, влігся на нього і клацав пультом, незадоволено дивлячись на миготіння телевізора.
