Багаті і бідні - Чагровська Лариса (бесплатные версии книг .txt) 📗
— Дуже приємно, Славку, — жінка щиро посміхнулась. «Заможний. Он яка машина! Але вихований», — відзначила для себе Оленчина мама. Вона вважала всіх багатіїв виключно грубіянами і нездарами.
— Навзаєм.
Славко повернув голову до жінки і посміхнувся. Дрібні зморшки розбіглись біля його сяючих очей.
— Пропоную закинути речі до Оленки і поїхати кудись поїсти.
— Так, мамо, будемо святкувати, — радісно обізвалась Оленка.
— Добре, будемо святкувати, — погодилася мама, — але я б трохи відпочила з дороги.
— От і домовилися, — полегшено зітхнув Славко. Він відчув, що сподобався цій жінці.
Оленчина мама тихенько сиділа і слухала їх теревені.
Оленка багато говорила і сміялась, Славко інакше реагував на напругу. Намагався чимось зачепити не надто говірливу матір дівчини.
Вдома мама трохи відтанула, бо дорогою була хоч і ввічливою, але такою суворою, якою її навіть Оленка ніколи не бачила. Вона уважно розглянула свою донечку й нарешті тепло всміхнулася.
— Ти молодець, Оленко. Нарешті одягнулася як слід. Бачиш, можна і тепло, і модно вбиратись.
Оленка одягла товстий довгий гольф майже до коліна і джинси, які заправила у високі чоботи. Волосся тоненькими потічками стікало на плечі, а очі стривожено сяяли. Вона чекала маминого вироку.
— Мамо, — Оленка вирішила бути дорослою, — поговорімо. Я розумію, що…
— Оленко, усе добре. Не хвилюйся, — жінка посміхнулась, від чого в Оленки побігли мурашки по спині.
Так мама посміхалась, коли уникала відповіді. Коли батько пішов від них, Оленці частенько доводилось бачити на материному обличчі цю посмішку. Мати всадила доньку на диванчик і заходилась готувати чай.
— Тортика відрізати?
— Мамо!
— Вибач, забула. Дієта.
— Мамо, яка дієта? — Оленка плеснула у долоні. — Зараз Славко поговорить по телефону і ми не матимемо нагоди залишитись наодинці.
Ганна Максимівна виглянула з кухні на можливого зятя.
Славко ходив коридором і щось наполегливо доводив по мобільному, розмахував руками і активно жестикулював. Він був зосереджений, але не напружений. Наче йому були не властиві негативні емоції.
— Оленочко, зараз втрьох поговоримо. Я зовсім не знаю твого Славка, що я можу сказати. На вигляд він, звичайно, справжній богатир.
Оленка скептично посміхнулась і, відкусивши шматочок торта, відставила тарілку на інший бік столу. Як усі жінки, Оленка, коли нервувала, тяглась до солодкого.
— Як ви тут? — Славко повернувся на кухню й спонтанно поклав руку Оленці на плече. Вона відсмикнулась.
— Це нічого, — мама повернулась від плити. — Ви нещодавно познайомились, кипить пристрасть. — Я все розумію.
Оленка розгубилась і підперла голову тонкою долонею. Вона знала зараз мама виголосить промову.
— Ганно Максимівно… — почав Славко.
Мама зупинила його жестом.
— Але чи не надто швидко у вас усе відбувається, — нарешті сказала жінка те, що її найбільше хвилювало.
Оленка підперла голову другою рукою і опустила вії. Вона знала, що мама хвилюється за неї, адже крім недовгого роману в університеті, у неї не було серйозних стосунків. А тут усе так швидко закрутилось. Чого вартувало Оленці набратись сміливості і признатись мамі, що вона святкуватиме Новий рік зі Славком. «З ким?», — такого збентеженого маминого голосу Оленка ще ніколи не чула.
Зі спогадів Оленку витяг магічний низький тембр коханого. Славко вирішив як відповідальний чоловік взяти ініціативу в свої руки.
— Ганно Максимівно, я розумію, вам здається, що наші з Оленкою стосунки надто швидко розвиваються, що ми мало знайомі. Вас, звичайно, непокоїть ще й різниця у віці…
Оленка і мама підняли очі на Славка. Він стояв посеред кухні зі своїм улюбленим горнятком, з якого парував ароматний зелений чай.
Тепер у Оленчиному домі у нього була і своя подушка, і своє крісло, і своя зубна щітка. Він майже переїхав до Оленки, що їй дуже подобалось.
— Так, ми знайомі недовго, але у нас відверті стосунки. Ми щирі один з одним, а це — головне. Різниця у віці не має жодного значення. Зрештою, не така вона вже й велика. І я справді люблю вашу доньку, — Славко пригорнув Оленку до себе.
Ганна Максимівна ледь не пустила сльозу. Вона глянула на свою донечку в обіймах чоловіка і зрозуміла, що та щаслива.
Тут, на старенькому кухонному диванчику, сиділа її маленька дівчинка і світилась. Світилась так, як у третьому класі, коли Дід Мороз подарував їй солодкий подарунок за найкраще виразне читання віршика.
Зрештою, що з того, що вони з чоловіком прозустрічалися майже п’ять років перед одруженням? Як показало життя, це нічого не дало і, урешті-решт, нікого не зробило щасливим. Можливо, це справді її доля. То чого втручатися? Хай краще її донечка шкодує за тим, що було, ніж за тим, що могло бути, але ніколи не сталося.
Жінка приязно посміхнулася Славкові, — ви праві, різниця у віці немає значення. Головне, щоб ви кохали один одного.
— Повірте, я багато бачив у житті. Мені потрібен спокій. Мені потрібна велика родина, сімейний затишок, — продовжував Славко, хоч у цьому вже й не було потреби.
— Тоді, мабуть, ви дійсно підходите одне одному.
— Ми підходимо, — вирвалось в Оленки. Вона з надією глянула на Славка.
Він примружив свої сірі очі, кивнув головою на знак згоди і мовив, — можна й так сказати — підходимо.
Ганна Максимівна повірила їм. Повірила, бо не повірити було неможливо. Вони були справжньою парою, одним цілим. Підхоплювали фрази на льоту, з півслова розуміли один одного, повертали одночасно голову. Схожі і водночас різні. Вони і підтримували себе навзаєм, і доповнювали.
— Ну що сідаймо, — Оленка накривала на стіл, бо від походу кудись поїсти відмовилися. — Мамо, у тебе літак через три години. Може, ти хоч містом пройдешся? Ти ж уже давно тут не була.
— Та ні, краще відпочину. Мені ж довго летіти?
— Майже п’ять годин, — уточнив Славко.
Він добре зрозумів, що його відвертість справила враження на Оленчину маму. Крига скресла. Вони мило попивала чайок і говорили ні про що.
У аеропорт вони також поїхали втрьох. У холодному залі відправлення тхнуло цвіллю і дешевою кавою. Літак затримали на дві години і, коли нарешті оголосили реєстрацію, народ повалив скаженим потоком. Оленчина мама відсторонено чекала поки натовп розтане.
— Я вже нікуди й не хочу, — щиро зізналася Ганна Максимівна, ховаючи гостре підборіддя у широкий комір пальта.
— Мамо! — Оленка й сама вже нічого не хотіла.
Очікування було нестерпним. Славко з філософським виразом обличчя намотував круги, обходячи невеличке квадратне приміщення по периметру.
— Піду куплю кави, — не витримав чоловік.
Оленка скривилась:
— Мене від одного запаху цієї кави нудить.
— А може там чай є, — приречено задумалась Ганна Максимівна.
— Піду подивлюсь.
Славко радісно крокував до виходу. Йому надокучив протяг і регіт маленьких дітей, що здавалось були усюди. Ні, він, звичайно, любив дітлахів, але вихованих і тихеньких. І бажано не більше як годину.
— Оленко, — мама глянула у доньчині красиві оченята, — я дуже рада за тебе. Він справді хороший і любить тебе.
Оленка розгублено розтирала руки рукавичками. Шкіра почервоніла і пекла. Вона не знаходила у собі сміливості підняти очі.
Мама, зрозумівши це, пригорнула донечку до себе і сказала, — я дуже рада…
Дорогою з аеропорту розгулялась завірюха. На довгому порожньому шосе сніжинки липли до вікон машини, наче намагались щось прошепотіти Оленці на вушко.
Вона — щаслива. Останні дні були незабутніми. Вона кохала Славка, без сумнівів кохала. І вони справді були відвертими один з одним. Але він жодного разу не згадував про минуле. Не говорив про свої шкільні роки, про юність, тим більше жодного слова про кохання.
Її це не турбувало, ні. Їй було досить знати, що він кохає її. Але вона все ж таки запитала. Адже вони досі не сказали один одному найважливіших слів. Не сказали, хоч обоє хотіли цього. Але щось стримувало, щось недоказане. Одна фраза, але важлива.
