Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗

І от ми й бачимо справдї, що почавши від великих Менґлї-ґераєвих пустошень XV в. потім без малого цїле столїтє, а добрих три чверти столїтя — до 1560-х років Східня Україна лежить пусткою. Одинокі сталі оселї тулять ся при тих нечисленних замках, в міськім острогу під ним, а весь безграничний простір сих країв з його природними богацтвами експльоатуєть ся тільки находом, ватагами уходників.

Заднїпровє, позбавлене замків, лежить пусткою цїле. З литовського боку крайнїй замок — се Остер, з московського — Чернигів і Путивль. При остерськім замку числить ся кілька сїл, а власне шість, а семе (Лутава) хоч лежить під самим Остром, належить до київського замку. Разом в них селянських господарств 45. Але навіть в сїм глухім кутї, серед лїсів і болот, людність не чула себе безпечною, як показує цїкава замітка: „пахивали на замокъ у трехъ миляхъ на поли у Столицы, а тыхъ часовъ пашня опущона за неспокоємъ отъ Татаръ” ¹). Вся боярська, воєнно-служебна людність сидить в містї ²). І тих кількадесять селян переважно, мабуть, мали свій притулок в містї, хоч що правда — деякі з тих сїл сидять в дуже глухих кутах, захищених ріками, лїсами, болотами.

На днїпровській артерії деякі — дуже бідні і незначні останки оселої кольонїзації держать ся в київській околицї і то повище Київа, по Днїпру, Деснї, Ірпеню (Дубечня, Погреби, Слобідка на Деснї, Тарасовичі, Сваремле, Петровцї на Днїпрі, Демидів на Ірпени), і далї на північ. Поруч них на кождім кроцї руіни старшої кольонїзації. „В Києве городищи Старомъ которыє люди митрополскиє сидятъ, тыє службу земъскую господаръскую служатъ якъ который можеть, бо отъ Татаръ звоєваны”. „Села, съ которыхъ выхоживало слугъ панъцернихъ на службу господарскую: село Куликовъ, село Попадичи, село Грелавичи, село Янъковичи, село Юръєвичи, село Невеселово, село Иванковичи — с тыхъ селъ выхоживало люду панцеръного на службу господаръскую 146, а теперъ тыє села пусты вси”. „С селъ польныхъ — с Кривого, с Ходоркова и з Сокольчи дани хоживало 3 кади меду, нижъли запустели отъ давныхъ летъ”. „Село на Тетереви Вышевичи, именьє Шибеноє, Забудчи — звоєваны тыхъ часовъ отъ Татаръ” ³). Все се переважно близькі околицї Київа (найдальші ті села „польні”, себ то степові — Ходорків, Криве, Сокольча на горішнїм Ірпени й Унаві, але панцирні села, які не зникли без слїду, роскидані на полудне зараз під Київом); лежать сї села переважно вже в лїсовім поясї, і одначе навіть найбільш витрівала, воєннослужебна кольонїзація панцирних слуг не витримала татарської трівоги. А й під самим Київом не можна було вести правильного господарства, як вказує отся звістка про митрополичих людей на Старім Городї.

Опись дальшої надднїпрянської стражницї — замка канївського, окрім міського острога згадує селянську людність на кількох осадах: в Вороновім, Терехтемирові, Подсичах, Тулиблї, Колтягаєві, Совинї, разом 50 селянських родин, що рахують ся мешканцями сїл. Але тільки рахують ся, бо з виїмком одного села — Воронова, всї иньші селяне „зимують і лїтують при замку”, як виразно каже опись ⁴). Инакше сказавши, вони живуть властиво в містї, як і міщане, і господарять ни ґрунтах свого села находом, як і всякі иньші уходники, але вважають ся „отчичами” тих ґрунтїв і дають з них постійну, обовязкову дань властителям сих ґрунтїв, не так як по иньших „пустих” селищах, де нема „отъчича ни одного” і наймають їх собі вільні арендарі-підприємцї, коли і де схочуть. Тільки в тім селї Воронові місцеві люде в Каневі тільки зимують, а лїтують у себе „на острові” — отже мають досить безпечне від Татар схоронище ⁵). Таким чином се все властиво Канївцї, міщане, які ріжнять ся між собою правним титулом: одні належать до замкового присуду, иньші до приватних властителїв-панів, або монастирів. Иньшої людности тут нема. Навіть в такім селї, що всього версту лежить від замку, і то люде не хотять там мешкати, а сидять у містї.

При Черкасах — сьому форпостї української кольонїзації, навіть уже й таких номінальних осад не значить ся. Вся людність концентруєть ся в містї; єсть міщане і бояре і неоселі козаки, але людей панських нема зовсїм, з виїмком кількох міщанських домів, що „позадавали ся земяном” ⁶). Єсть панські порожні селища — память колишнїх сїл, з перед татарського пустошення, по за тим — самі „уходи” — монастирські, панські, переважно замкові або міщанські. Вони обіймали порічя Ворскли, Орели, Самари, Тясмину, обоїх Інґулїв, самого Днїпра аж гень низше порогів, аж до Тавани ⁷). Але оселих осад тут не було нїде.

Вся середина Київщини між лїнїєю Днїпра на сходї й лїнїєю Богу на заходї була позбавлена навіть таких опорних кольонїзаційних точок, якими служили замки днїпровські. Передова стражниця київського Полїся — Житомир, як ми бачили, чверть столїтя простояв не відновлений по тім, як згорів в 1520-х роках. Замок збудовано наново й приведено до якогось порядку тільки під 1550-ті роки, і тодї тільки почала стягати ся сюди значнїйша людність. В 1540-х рр., через непорядки замкові, через брак оборони і через великі драчі та повинности, якими старости обтяжали сю купку людей, яка тулила ся коло замку, люде навіть при замку, в містї, не хотїли осїдати. При ревізії 1545 р. до ревізора „прийшли бояре і міщане і всї люде тамошнї, плачливо чолом бючи, аби їм дано волї на кілька лїт, аби податків, підвод і стацій не давати, а мати свободу куди схочуть їздити й торговати, бо тепер, кажуть, не позволяють їм нїде нї меду солодкого, анї звіря мохнатого, анї воску возити й продавати, цїлком в запорі їх держать; як нам буде така свобода й ласка від господаря й. милости, тодї, кажуть, і иньших багато може зібрати ся й осїсти ся під тим замком, а тепер не через що иньше як тую неволю люде не хочуть сходити ся до того замку, і ми самі за такою неволею, коли не буде ласки й милости господарської, не можемо вдержати ся при тім замку й підемо геть” ⁸). З осібна міщане заявляли: ,,тепер дей мы, горчаки, сорок або петдесятъ чоловека, не только стацей и подводъ давати не можемъ, але и сами не маємъ чымъ ся пожывити и коней на чомъ заховати, бо дей каждый зъ насъ хлебъ купуємъ на Волынь и на Подоле Ђздячи, и вжо дей шыя наша, одъ хлеба несвободна, и естли бы тыхъ часовъ къ подводамъ и стацямъ мели насъ приневолить, тогды жадный зъ насъ въ местЂ не одержит ся” ⁹).

Так же незначна була й иньша, не міщанська людність сього величезного повіту. „Всихъ головъ пановъ и земянъ житомирскихъ” ревізор начислив 22, в їх володїнню „селищъ тридцать два, а людей ихъ всихъ сто и чотыри чоловеки” ¹⁰). Їх маєтности, як також маєтности замкові, він всї зве селищами; очевидно справжнїх властивих осад тут майже не було або й зовсїм не було. Однї „селища” були таки зовсїм пусті (між ними й такі вже в досить глубокім Пслїсю положені, як Щенїв, на півн.-схід від Житомира), на иньших значили ся піддані, але переважно сидїли під замком. В 1544 р. земяне й бояре дістали від в. князя увільненнє від повинности мостової й сторожевої і від десятини польної ¹¹), з огляду на повну неможливість вести якесь господарство — „ижъ они з людми своими при замку нашомъ мешкають и для поганства Татаръ по селищамъ своимъ пахати не смеютъ” ¹²). І поставленнє замку тут не багато змінило. Ревізія 1552 р. знов каже, що ,,тыє вси земяне (житомирські) и люди ихъ вси, хотя у в селахъ мешкаютъ, (то значить — числять ся при певних селищах як їх мешканцї), а предся для пополоху Татар лете и зиме уставичне в домах в месте живутъ” ¹³), а про маєтности замкові й панські, хоч знає їх більше нїж ревізор 1545 р., про всї говорить як про пусті: „замок и мостъ замковый винны были робити села вси житомирского повету, як господарскиє, так князскиє, панскиє, земянскиє и боярскиє, нимъ єще пусты были, а запустели од шести, од семы, од осмыдесятъ летъ, а иншыє ближей, а иншиє єще далей” (себто в останнїх десятилїтях XV в.) ¹⁴). Вся невеличка людність тулила ся під замком, тут господарила на замкових ґрунтах ¹⁵), а в свої селища виходили на господарство на промисел тільки уходом, як на Поднїпровю, і правильного рільного господарства не було, так що збіже навіть для власного прожитку справдї приходило ся купувати на Волини й Поділю, як казали ті земяне й міщане ¹⁶), і на випадок яких небудь нових повинностей не тільки міщане, а й земяне могли серіозно грозити: ,,мы вси з людми нашими проч поволочем ся” ¹⁷).