Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗

I се не було тільки елєментарною потребою, а й формальним обовязком місцевої людности. За недостачею військових сил, вся людність східньої України обовязана брати участь в оборонї й ставити ся на кождий поклик місцевої адмінїстрації. Навіть в Київі великокняжа устава наказує, що на випадок вістей про татарський напад міщане не мають права виїзжати з міста, не лишивши якогось заступника замість себе. Міщане, які мали коней, мали ставити ся в походи на Татар і в погоню за ними; хто не має коня, має йти до замку на оборону ²). В Канївщинї — „повинни Каневцы такъ мещане яко бояре и подданыє ихъ, и церковныє, и гости вси противъ людей неприятельскихъ и в погоню за ними конно, збройно бывати — зъ старостою и безъ него зъ слугами єго” (то значить без ріжницї — чи сам староста їде на Татар, чи посилає своїх слуг тільки — в якусь меньш важну експедицію). Подібно в Черкасах, з тою ріжницею, що тут не було людей панських і мова тільки про бояр і міщан — вони повинні служити „конно и збройно”, їздити против людей неприятельських і в погоню за ними, а навіть як би не було „слуху о людехъ неприятельскихъ” мають „для осторожности отъ нихъ” виїздити кілька разів на рік з старостою або його слугами „на поле”, на розвіди ³). Така ж практика була й на Побожу: „коли неприятелї приходятъ на волость, тодї против них повинні йти, чи з старостою чи з його урядниками, з міста і з волости кождий хто має коня; а в погоню оден другого виправляє „о двуконь”, (тому що до погони треба було мати два конї, аби стомивши одного, пересїсти на другого, то оден їхав з конем сам, а другий давав йому свого коня ⁴).

Таким чином не тільки воєннослужебна, а і вся людність східньої України жила все на воєнній нозї і не тільки в інтересах самооборони, а і з обовязку мусїла вчитись воєнного ремесла і була в неустанній його вправі. Ревізор завважає, що тутешнї земяне й міщане „ручницы мають и стреляти добре уміють''. Чверть столїтя пізнїйше посол Батория Бронєвский пише про браславських міщан, що вони прегарні стрільцї, досвідчені вояки, вишколені в частих битвах з Татарами, прегарні знавцї степу ⁵). Але кінець кінцем мобілїзації всїх сил людности не ставало для оборони — не тільки в такім слабо оселім замку, як Житомир, де „здешніи малыи люди в час потреби добре осести и оборонити не могутъ” свого замку, і конче потрібують якоїсь воєнної залоги ⁶), але й по люднїйших замках. Бачили ми анальоґічне прошеннє повсякчасного розкватировання війська як одинокої певної охорони й забезпеки в Браславі.

Таке трівожне і незабезпечене житє для людей більш вибагливих, з вищих верств особливо, було незносне, і панського елєменту серед місцевої людности на постійнім мешканню ми на Українї сливе не бачимо. Не було йому тут що й робити, бо господарства вести не можна було, і задля скупих доходів з уходників не було інтересу тут сидїти. Навіть ті пани, що займали якісь уряди тут, найчастїйше виручали себе ріжними служебниками й заступниками; тільки деякі вояки з замиловання жили тут завсїди та в тутешню пограничну боротьбу вкладали все своє житє. Поза тим ріжні minores gentes місцевого боярства, ріжні вояки з ремесла, та сїрий демос міщанський і селянський, невибагливий і витрівалий на нужду і небезпеку. В його очах сї трівожні й небезпечні обставини житя з лихвою переважували ся привабними сторонами тутешньою побуту, які не переставали серед найбільшого розярення татарських наїздів тягнути сюди осадника. Українське дозвіллє, широка воля й свобода в відносинах, брак всього того утиску, матеріального й морального, який давав себе чути в лїпше засиджених і захищених місцях „посполитому чоловікови” з боку суспільної єрархії, і невичерпані богацтва природи та свобода в користанню з них — тягнули сюди й привязували людей до сеї землї злитої кровю й посипаної попілом від татарських наїздів. Ми бачили в описи браславського нещастя 1551 р. сей несподїваний фінал: по свіжо пережитій катастрофі, по спаленню замку й поголовнім виведенню в неволю всїх, хто в тім замку був, — люде які зацїлїли припадком, замість того аби тїкати куди видко від сих зрадливих осель — навпаки сидять на попілищах Браслава і чекають, коли їм правительство поставить новий замок „на томъ же местци” — „хотячи садити ся зася на отъчизнахъ своихъ для великихъ пожитковъ тамошнихъ”.

Слово ,,отчизни” не повинно тут нас ввести в помилку: мова йде не тільки про місцевих бояр-земян, а й репрезентантів всяких верств суспільних — міщан і селян. Вони всї чули себе тут не паріями суспільности, а повноправними членами її, і з зброєю в руках „наставляючи груди свої'' против бісурменського неприятеля, готові були також дати відправу й усяким неоправданим претенсіям суспільної єрархії, самим старостам навіть. І се не вважаючи на всю силу і вплив, які мали сї віцекоролї в ролї одиноких репрезентантів державної власти в сих вийнятих з звичайних умов і норм воєнних територіях, в ролї комендантів замку, що давали єдиний захист і безпеку людности, і проводирів місцевої мілїції, до якої мусїв належати кождий тутешнїй обиватель! Такий, напр., бунт Канївцїв і Черкасцїв против свого старости Тишковича, наслїдком його драч і кривд, в 1536 р., що привів до заміни Тишковича иньшою особою ⁷). Подібний бунт став ся кілька років потім на Побожу: на початку 1541 р. „вси земяне и мещане браславскиє и винницкиє звязнивши ся ⁸) напротивку старосты своєго кн. Семена Пронского, поймавши старшого земянина Богуша Слупицу втопили, врядника князя Пронского вонъ выгнали и замокъ въ свою моцъ взяли, и самого князя Пронского у Веницы облегли” ⁹), і здобули, а майно його забрали, ще й змусили його видати їм лист що не буде на них скаржати ся в. князеви, коли сей бунт виявив ся. І люде хвалили собі жити повним житєм тут, серед трівог і вічної війни, заглядаючи з часта в очи смерти й татарській неволї, нїж хилити ся перед паном і урядом в більш безпечних околицях, і замість бідувати й сповняти ролю робучого інвентаря там, користати тут повними руками з українського дозвілля, з „великих пожитків тамошнїх”.

Ревізор не залишив нам пояснити, в чім полягали ті великі українські пожитки, що звабляли сюди людність невважаючи на вічні напади від Татар, нужденну оборону й небезпеку житя й свободи. На всї сторони від сих нужденних замків тягнули ся безграничні простори урожайної землї; не винищені лїси й байраки давали гарні випаси й захист худобі й її господарям, а приміщена десь під захистом такого лїску, серед безкрайого моря цвітучого степу, пасїка при малім доглядї давала масу найкращого меду й воску. Геть далеко на схід і полудне в саме сусїдство татарських кочовищ тягнули ся ті невичерпано-богаті безкраї „уходи”, де промишляли всякі „уходники”, не знаючи над собою нїчиєї власти, не маючи нїкого над собою крім горячого полудневого неба, а навколо себе розкішного степу який так мальовничо змалював на підставі старих переказів заднїпрянець Гоголь:

„Все полудне, вся просторінь нинїшньої Новоросії, до самого Чорного моря було зеленою, дївичою пустинею. Нїколи плуг не проходив через незмірні хвилї диких рослин; тільки конї, що ховали ся в них як в лїсї, витоптували їх. Нїчого кращого не могло бути в природї, вся поверхня виглядала як зелено золотий океан, скроплений мілїонами ріжних квіток. Крізь тонкі високі стеблї трави переглядали блакітні, сині й фіолєтові волошки; жовтий дрік вискакував в гору з своїм гострокінчастим вершком; біла кашка крутими шапками виглядала на поверхнї; занесений бо-зна звідки колос пшеницї достигав в гущавинї”.....

Серед сього роскішного дозвілля жили вони „уставично на мнясї, на рибі, на меду з пасїк”, „ситили собі мед як дома”, не платячи за се нїяких податків, і з багатими запасами риби, меду, шкір вертали ся на зиму в городи.

Не тільки з східно-українських міст, а і з дальших полїських і волинських околиць кождої весни сотнї людей смілих і підприємчивих розходили ся по степовим уходам, і до глубокої осени пробували тут. Черкаські міщане скаржили ся, що староста, охотячи ся до більших поборів, роздає уходи ,,чужегородцям”: Киянам, Чорнобильцям, Мозирцям, Петриківцям, Бихівцям, Могилївцям, — отже тут приходнї не тільки з українського, а й глубшого — білоруського Полїся ¹⁰). По Припяти й її полудневим, волинським притокам ідуть комяги, везуть товари „з низу” — мед, рибу й иньші продукти, придбані волинськими промисловцями ¹¹). Число їх все зростало, збільшала ся між ними конкуренція, і користаючи з неї українські старости збільшали свої побори. Голосні нарікання української людности на своїх старост за се стрічають ся на кождім кроцї. Місцеві люде — міщане перед усїм, стояли на тім, що їм за їх воєнну службу належить свобідне користаннє з уходів — „ничого не были повинни з тыхъ уходовъ старостамъ водлугъ старини давати, бо дей за то служимъ”, як казали вони в своїм процесї з черкаським старостою в 1544 р. ¹²). Ревізорам в 1552 р. вони поясняли, що давнїйше до старости черкаського належало тільки пять уходів, якими він міг роспоряджати — „даивалъ ихъ кому хотячи а з якоє кольвекъ вити або части”; всї иньші були в роспорядженню черкаських міщан, і вони не питаючи ся нїкого, займали ся там промислами, даючи старостї невеликі датки; від ватаги уходників одного бобра, з риб по 30 риб (щук, коропів, лящів, сомів), а як були осетри — одного осетра. Але старости для побільшення доходів замкових і своїх заводили все більші оплати, не тільки з чужесторонцїв, а і з місцевих міщан за право промишляти на уходах. Користаючи з своєї сили і власти, яку давали їм обставини місцевого житя, як комендантам замка, де знаходила свій захист і оборону вся місцева людність, старости в тяжкій руцї держали місцеве міщанство і без церемонїї заводили ріжні драчі.