Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса (книги хорошего качества TXT) 📗

– Мені здається несправедливим, що він платить вашим сусідам за брехливі свідчення, намовляє на тебе і намагається відняти в тебе сина. Ти ж його важко народжувала, правда?

Я здивувалася, що вона це знає. Напевно, вона таки була дочкою подруги його матері, вони знають більше, ніж можна уявити. У всякому разі більше від сусідок і колишніх однокласниць.

Арсеній дійсно дався мені важко. Дивно, але ж раніше я говорила «нам». Я довго не могла завагітніти. Юра лютував, знаходив нових лікарів, змушував мене правильно харчуватися, вимірювати температуру, вести календарі, кохатися строго за схемою. Він був одержимий. І я завагітніла від його одержимості.

Виношувати Арсенія теж було нелегко. Він мене випробовував на міцність і піддатливість, не сприймав мої улюблені продукти, постійно вимагав огірків і зелених яблук, від яких у мене була нещадна гикавка. Узагалі Арсеній тоді поводився неспокійно, як нахабний клієнт, вимагаючи уваги й дотримання його режиму.

Народжувала я теж непросто, тому що на півдорозі він передумав і все закінчилося кесаревим. Не найприємніші спогади, але в мені все стискалося від болю й ніжності. І я не могла віддати мого хлопчика.

– Дзвони своєму адвокату й кажи, що в тебе з’явився свідок.

Я так і зробила, хоча сумніви билися в мені хвилями, почувалась я кепсько, щоразу переконуючи себе, що це випадковість і шанс, якими не можна не скористатися.

Їй дійсно не можна було не повірити. Юра дивився на неї так здивовано, аж я подумала, що він теж не може її згадати. Навіть коли вона назвала своє ім’я, прізвище, адресу й рід занять, погляд його був неуважним і розгубленим.

Я не знаю, коли це відбулося. Коли настав той самий момент, у який я зрозуміла, що їй не можуть не повірити, бо вона каже правду. Може, тоді, як вона розповідала, що зробила від нього аборт і тепер не здатна народити. Або коли точно назвала метраж моєї квартири, яку Юра вважав своїм везінням і персональним досягненням. А можливо, коли передражнювала мою маму з тими самими інтонаціями, з якими передражнював її він.

Чи коли вона розповідала про календар перенесених свят, її власний календар, де друге січня було Новим роком, п’ятнадцяте лютого – Днем Святого Валентина, а дев’яте березня – Восьмим. І коли відпустка починалася в жовтні. Напевно, саме тоді, бо багато чого згадалося. Його відсутність, метушливе повернення, те, як він довго й ретельно мив руки, перш ніж торкнутися до залишків святкових пирогів або до мене.

Але, скоріше за все, тоді, коли вона провела по своїй шиї двома пальцями, великим і вказівним, ненадовго завмираючи та притискаючи ключиці, а потім і підборіддя. Він так робив дуже часто. Можна говорити чужими словами, це доведе те, що ти часто спілкувався з цією людиною. Але чужі жести, такі інтимні, такі індивідуальні, стають твоїми тільки тоді, коли й людина стає твоєю. Інакше не буває.

Хотілося втекти, але так не можна було вчинити. Це була не моя персональна трагедія, це був театр. Суд – не власна квартира або під’їзд. Юра вибухав у мене на очах, частинами. Зникав, лишаючи після себе тільки сморід і деякі спогади про колишню красу. Як салют, як феєрверки…

Арсеній залишився зі мною. І квартиру, зважаючи на все, повернуть. Мені доведеться оплатити ремонт, якісь несуттєві дрібниці, про які не хотілося навіть думати, не те що ними займатися.

Восьмого березня до мене мала підбігти Ольга. Але той, хто її відшив, раптом про неї згадав, і вона зателефонувала щаслива. Ковтаючи слова, сказала, що заскочить до мене завтра надвечір. А може, і наступного тижня, залежить від ступеня його занурення. Я усміхнулася.

Не знаю чому, але я зовсім не здивувалася, коли пролунав дзвінок і до квартири увійшла Свєта. Після суду ми не бачилися, вона намагалася поговорити зі мною, але я просто не могла.

Було вже пізно, Арсеній спав у своїй кімнаті. Я крутила в руках пляшку шампанського, яку Свєта спритно відкоркувала, обережно витягши з моїх рук.

– Ой, тільки тихо, Арсеній прокинеться, – пискнула я й пригнула голову.

– Перше, чого вчиться самотня жінка, – це відкорковувати шампанське, – сказала вона зі своєю лукавою посмішкою.

Свєта розлила напій по келихах, підсунула до мене таріль із канапками.

– За нас?

Я кивнула. І раптом зрозуміла, що зовсім не гніваюся на неї. Образа зникла. Розчинилася, як бульбашки в келихах. А разом із нею вивітрилася й моя провина перед чоловіком.

– Полегшало? Я так і знала. Юлю, відпусти свою усмішку, що ти тримаєш її, як пітбуля на строгачу [9], невже вона така страшна?

Я засміялася. Тихо.

– Будеш завтра відзначати Восьме березня?

– А зараз ми що робимо? Ні, знаєш, я й раніше вважала цей день більше чоловічим, ніж жіночим, а тепер уже…

І ми розсміялися, одночасно прикладаючи вказівний палець до губ, щоб не розбудити Арсенія.

2011

Щасливо-нещасна я і сукня

Ви відразу впізнаєте себе на фотографіях? Я ніколи не замислювалася над цим, бо найчастіше очікувала побачити себе на тій чи іншій світлині. Мій портрет, ця беззуба усмішка, котрої боїшся більше за щось ікласте (пам’ятаю, як я лякала нею свого маленького брата), доводила до сказу. Я серед однокласниць – зграйка бабок та метеликів. Мама притискає мене, дорослу, до серця, так уміють робити тільки мами, знову відчуваючи нас, маленьких, під серцем, у собі. Ми з чоловіком – урочисті, але ледь стримуємося, щоб не закружляти чи не засміятися; я жбурляю оберемок крихітних троянд подружкам. Ми з малим на дитячому майданчику. Я на велетенському слоні: невідомо, хто з нас мріє пристрасніше, щоб то швидше закінчилося. Я на конференції, серйозна. Я на відпочинку – грайлива та яскрава. Ми з чоловіком у Грузії, п’яні від повітря, гірського відлуння та щирості більше, ніж від молодого вина…

Але цього разу все було не так. Спочатку я впізнала свою сукню. Іншої такої не могло бути ні в кого. Білу сукню з візерунком у вигляді ніжно-зеленого листя конюшини мені привіз чоловік зі свого відрядження до Ірландії. Тоді він іще був моїм чоловіком. Хоч ми обоє не з тих людей, котрі запам’ятовують та відзначають дати, проте святкували річницю нашого шлюбу. Напевне, так мусило збігтися. Ми випили по келиху привезеного ним ірландського віскі «Jameson», Юрко поклав туди листячко конюшини – на щастя. В ірландців це зветься «осушити трилисник», а ми так осушили свій шлюб, який незабаром розпадеться на клаптики позову про розлучення, котрий я не змогла не пошматати.

Потім я впізнала своє волосся. Воно завжди поглинає моє обличчя, особливо коли схилити голову; зримим залишається тільки кінчик носа та обрис підборіддя, але це була, безперечно, я. Упізнала місце, хоча на фотокартці його не було видно, тільки три чверті дівчини в конюшиновій сукні, біле, наче ватяне, небо – так буває, коли сніжить тополиний пух, – і Київ, насичений червневим соковито-зеленим кольором листя дерев. А ще грона акації та свічки каштанів. Досконала біло-зелена гармонія. Ніжна та чуттєва. Спокуслива і вразлива.

Власне, так називався фотоконкурс, котрий проводив фонд, де я працюю. «Гармонія кольору, думок, руху, почуттів». Щоранку я, як і більшість наших співробітників, заходила на сайт, щоб подивитися нові роботи, і от саме зараз розгублено дивлюся на своє нещасне плече під щасливою сукнею. Фотограф – drum. Драм-бам. У перекладі з англійської – барабани. Дивно, що на деякі слова відгукується пульс серця, може, це стосується тільки музичних інструментів? Щось усередині заторохкотіло… Коли я почула, що Юра від мене йде, досередини наче увірвалися два стрічні потяги. Щоб не вибухнути і врятуватися, довелося вивести один із них у легені: поважчало дихання, було щемко, лячно й болісно. Але я залишилася живою.

Тоді, на мосту, я не помічала, що мене фотографують. У такі моменти рідко фотографують, це не весілля, не корпоративна п’янка і не мандрівки. Люди нікого не помічають у щасті та нещасті. Бо в нещасті бачать тільки себе, а в щасті – також себе, але ще й того, хто причетний до цього стану. Я стояла на мосту, де Юра вперше освідчився мені в коханні, де ми прив’язували стрічки зі смішними побажаннями і випускали в повітря сміх, котрий, якби його пофарбувати, нагадував би феєрверки.