Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗
Отже, треба мати великий флот та єгипетських матросів… А насамперед треба підкорити Ассірію, яка з кожним роком стає небезпечнішою… Треба приборкати підступних і жадібних жерців… Хай будуть мудрецями, хай живуть у достатку, але нехай слугують державі, а не визискують її на свою користь, як це вони роблять зараз…
«Вже в місяці гатор, — мріяв Саменту, — я буду володарем!.. Молодий фараон надто любить жінок і військо, щоб клопотатися державними справами. А якщо в нього не буде синів, тоді мій син, мій син…»
Жрець отямився. Ще один смолоскип догорів, і пора було залишати підземелля.
Він підвівся, забрав свій кошик і вийшов із зали над скарбницею.
«Не треба мені помічників… — думав він усміхаючись. — Я сам усе зробив… я сам… зневажений жрець Сета!..»
Саменту минув уже кільканадцять кімнат і коридорів, коли раптом зупинився… Йому здалося, що на підлозі зали, до якої він зайшов, бачить тоненьку смужку світла…
Вмить його охопила така страшна тривога, що він погасив смолоскип. Але й смуга на підлозі теж зникла.
Саменту напружив слух, та чув лише, як гучно б’ється його серце.
— Мені привиділося!.. — мовив він.
Тремтячими руками він витяг з кошика невеличку посудину, де тліла губка, і знову засвітив смолоскип.
«Мені дуже хочеться спати…» — подумав.
Потім жрець розглянувся по залі і підійшов до стіни, де були потайні двері. Натиснув гвіздок, але двері не відчинялися. Натиснув удруге, втретє… знову нічого.
— Що це таке? — спитав він себе здивовано.
Він уже забув про світляну смужку. Йому здавалось, що він натрапив на нову, нечувану перешкоду. Стільки сотень потайних, дверей він відчиняв у своєму житті, стільки відчинив їх у Лабіринті, що цього несподіваного опору ніяк не міг збагнути.
Тут його знову охопив жах. Він заметався від стіни до стіни, скрізь шукаючи потайних дверей. Нарешті натрапив на одні. Саменту глибоко зітхнув і опинився у величезній залі, заповненій, як завжди, колонами, його смолоскип ледве вихоплював з темряви невеличку частину простору, а решта потопала в густому мороці.
Темрява, ліс колон і насамперед усе незнайоме в залі додали Саменту відваги. Десь на дні його тривоги зажевріла іскра наївної надії. Йому здавалося, що коли він не знає цього місця, то вже його ніхто не знає, ніхто сюди не потрапить.
Трохи заспокоївся і відчув, що ноги в нього підгинаються. Жрець сів, але знову схопився з місця і почав оглядатись довкола, ніби хотів пересвідчитися, чи справді йому загрожує небезпека й звідки… З котрого з цих темних кутків вийде вона, щоб кинутися на нього?
Саменту, як ніхто в Єгипті, був призвичаєний до блукання в темряві, в підземеллях… В житті йому траплялися різні страхіття. Але те, що йому довелося зазнати зараз, було чимось зовсім новим і таким страшним, що йому він не міг навіть дати назви.
Нарешті він з великим зусиллям зібрався з думками і промовив:
— Якщо я справді бачив світло… якщо справді хтось позамикав двері, тоді мене зраджено. А в такому разі що?
«Смерть!..» — прошептав йому голос, захований десь у глибині серця. Смерть?!
Піт виступив у нього на обличчі, йому перехопило подих. І раптом жерця охопив божевільний жах. Він почав бігати по залі і бити кулаками в мури, шукаючи виходу. Уже забув, Де він і як тут опинився: втратив напрям і навіть можливість орієнтуватися з допомогою чоток.
Водночас Саменту відчував, що в ньому ніби дві людини: одна майже божевільна, друга — спокійна й мудра. Ця мудра повторювала собі, що все це може привидітись, що ніхто його не викрив, ніхто його не шукає і що він вийде звідси, нехай тільки трохи отямиться. Але та перша, божевільна, не слухала голосу розуму і з кожною хвилиною брала гору над своїм внутрішнім супротивником.
О, якби можна було сховатися в одній із цих колон!.. Хай би його тоді шукали… Хоч, напевно, ніхто б його не шукав і не знайшов, а він, проспавшись, опанував би себе.
— Що мені тут може статись? — мовив Саменту, знизуючи плечима. — Аби я лише заспокоївся, а тоді хай ганяються за мною по всьому Лабіринту… Адже, щоб перетяти мені всі дороги, потрібно кілька тисяч людей, а знайти, в котрій з кімнат я сховався, можна лише чудом!.. Ну, припустімо, що мене спіймають… Що ж із того?.. Я беру цю пляшечку, притуляю до уст, і за мить утікаю так далеко, що мене вже ніхто не спіймає… Навіть боги…
Та, незважаючи на ці міркування, його знов охопила така тривога, що він удруге загасив смолоскип і, тремтячи, цокочучи зубами, втиснувся під одну з колон.
— Як можна… як можна було іти сюди!.. — казав він до себе. — Чи я не мав що їсти, не було де прихилити голову?.. Звичайно, мене викрили… Адже в Лабіринті стільки чуйних, як собаки, дозорців, і лише дитина чи дурень міг думати, що обдурить їх…
Багатство… влада!.. Але де є такий скарб, за який варто б віддати один день життя?.. І оце я, людина в розквіті сил, поставив під таку загрозу своє…
Йому здалося, що він чує важкі кроки. Він схопився і в глибині зали побачив відблиск!..
Так, це справді було світло, а не омана… У віддаленій стіні, десь у кінці зали, відчинилися двері, через які обережно пройшли кілька озброєних людей із смолоскипами.
Побачивши їх, жрець відчув, як у нього холонуть ноги, серце, голова… Не було вже сумніву: його не лише викрили, за ним гналися, його оточували.
Хто міг його зрадити?.. Звичайно, лише одна людина: молодий жрець Сета, якого він утаємничив досить широко в свої плани. Зрадник сам мусив би принаймні з місяць шукати дороги в Лабіринті; але, якби він порозумівся з доглядачами, вони могли б вистежити Саменту за один день…
В цю хвилину жерця охопили почуття, відомі лише людям, що стоять перед лицем смерті. Він перестав боятися, коли його розбурхані тривоги розвіялися перед реальністю смолоскипів… Він не лише здобув утрачену владу над собою, а навіть відчув себе незмірно вищим від усього живого… За хвилину йому вже не загрожуватиме жодна… жодна небезпека!..
Думки пробігали в його голові із швидкістю і ясністю блискавиць. Перед ним промайнуло все його життя: праця, небезпеки, надії й марнославство. І все те здалося йому мізерним… Бо що йому дало б, якби він був зараз фараоном чи володів би всіма багатствами царських скарбниць?..
Все це суєта, порох, а то навіть гірше — самообман. Одне тільки в цьому світі велике й справжнє — смерть…
Тим часом люди з смолоскипами, пильно оглядаючи колони й закутки, дійшли вже до половини величезної зали. Жрець бачив блискучі вістря їхніх списів і відчув, що вони вагаються і йдуть уперед боязко, неохоче. За кілька кроків позад них ішла друга група людей, освітлена лише одним смолоскипом.
Саменту навіть не відчував до них ненависті. Його цікавило лише одне: хто міг його зрадити? Але й це не дуже його обходило; незмірно важливішим здавалося йому питання: чому людина мусить умирати і для чого народжується?.. Адже перед лицем смерті все життя скорочується в одну болючу хвилинку, хоч би яке воно було довге й багате досвідом.
— Навіщо це все?.. Навіщо?..
Жерця витверезив голос одного з озброєних людей:
— Тут нікого нема й бути не може!..
Передня група зупинилась. Саменту відчув ніжність до цих людей, які не хотіли йти далі, і серце його затрепетало. Повільно наблизилась друга група, в якій сперечалися.
— Як ти, достойний отче, можеш хоча б припускати, що сюди хтось зайшов?.. — казав голос, який тремтів од гніву. — Адже ми пильнуємо всі входи, а надто тепер. Коли б хтось навіть прокрався сюди, то хіба для того, щоб умерти з голоду…
— А все ж поглянь, достойний отче, як поводиться Лікон, — відповів другий голос. — Сонний має такий вигляд, ніби чує поблизу ворога…
«Лікон?.. — подумав Саменту. А-а… це той грек, схожий на фараона… Що я бачу?.. Мефрес привів його сюди!..»
Саме тут сонний грек кинувся вперед і зупинився перед колоною, за якою ховався Саменту. Озброєні люди підбігли за ним, і світло їхніх смолоскипів впало на чорну постать жерця.
