Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
Мої мислі горять, а тупий біль закипів уже люттю.
— Його ж ім’я, — починаю іронізувати я, — історики польські можуть зарахувати під загальною назвою безіменних тисячних героїв… Хай радіє сьогоднішня ніч, коли десь по костьолах його землі буде проспівано вічну пам’ять, коли…
«Андрію!..»
Я кинувся, оглянувся назад: так, це ж був голос моєї матері, але в мене перед очима бігають перелякані та суворі очі військових, а десь далеко за лунами, по той бік Дніпра, ясно горять ліси.
З фронту летять назустріч замилені коні, офіцерам передають коротку, тривожну, мов журавлине «кру» перед бурею, звістку:
— Має наступати Котовський…
— Котовський?.. — повторює чомусь мій солдат це ім’я.
Ми зупиняємося; сотню розбивають на відділи, з пятидесяти душ, та ведуть у долину, звідки сторожко долітають глухі накази. Моя стійка з набоями — це місце польового штабу; шумлять телефони, хтось нервово повідомляє, що на праве крило густо наступає піхота, а в резерві — кавалерія…
Піхоті дають наказ приготуватись до зустрічі.
— Така погана позиція, — з тихим незадоволенням кидає на землю хтось із авторитетних ці слова, що летять, здається мені, разом із дикими качками на той бік, до Зеленогаївки, де чути бадьорий крик, уривки пісень та глухе рокотання вітру…
— Сволоч наступатиме цю ніч востаннє.
Це говорить той самий голос, запитуючи:
— Гайдамаки прибули?
— Так…
— На фронт виїхав граф… На фронт виїхав граф, — шипить хтось нервово у телефонну трубку…
Я безнадійно набиваю рептух пирію, підв’язую коневі до оглоблі. Хай не ірже, хай не хрипить тривожно мій кінь!
Огні Зеленогаївської лікарні погасли; я не прислухаюсь, як раніше, до рясної перестрілки на фронті: це має бути смерть в ім’я життя, але життя моєї матері, мислю, догоріло, а майбутнє братів із сестрами спотикається темної ночі в безвість…
Заплющую очі, а хтось засвічує старечою рукою лампадку перед чорними іконами в нашій хаті так, як колись засвічувала мати в зелену неділю, коли пахло чебрецем та любистком…
У мене тихо котяться по виду сльози.
— На фронт виїхав граф, — шумить. Не знаю, чи то вітер, чи телефон.
Іржуть коні, а коротка літня ніч уже скидає чорну кирею над борами — сьогодні буде золотий день!
Я дивлюся з тупою цікавістю на заспані синьо-білі обличчя солдатів, що нагадують мерців, на радість їхню, коли вони вітають один одного, жартуючи, що більшовики побоялись наступати, що їхня, польська, армія — непереможна армія!.. Мені хочеться сказати словами з якоїсь старої сентенції: «О шляхто польська, скільки гонору й чванства маєш!..»
А моє серце щемить, коли слідкую, як назустріч сонцю летить ключ сонних, сполоханих за Дніпром качок, а слідом за ними, — не вспів іще ніхто запропонувати вистрілити, — з диким свистом летить гарматний постріл та б’є на приціл позад нас.
Пашня, степ, фронт стрепенулися! Телефон, замаскований десь під моїм возом, зашипів словами: «Кавалерія, Котовський, кавалерія…»
Я загнуздав переляканого коня та встиг запам’ятати знайоме обличчя солдата, якого підвозив увечері: він стояв на колінах коло кулемета, а очі потопали на сході, де виплив уже наполовину криваво-огненний диск сонця.
— Смерть! — крикнув солдат йому назустріч, а сам упав головою під копець і, не слухаючи команди, стріляв у розірвані кіньми тумани.
Хрипів степ, ішла атака, а на землю, скошений кулями, упав крик першої лави більшовицьких полків:
— Дайош Варшаву!..
— Варшаву-у!.. — засвистіли кулі, але я повернув коня, де на возі ще лежали два ящики з набоями, і полетів слідом за штабними кавалеристами; вони, загледівши чорно-малиновий плащ, раптом зупинилися: на позиції, оточений сержантами, скакав на вороному коні граф…
— Пане полковник, навіть трупами не стримаємо наступ, — каже, схиливши голову на буйну гриву коня, знайомий мені голос.
— Цо?
І граф поскакав на позиції, а мене з конем знову погнали сержанти до бойової лінії…
— …Козаки! Ви повинні не осоромити перед польською армією матері України…
Це були останні слова, що долетіли до мене з долини, де з червоними верхами на шапках шикувалися до бою гайдамацькі курені, слова, що нагадали мені якусь стару драму мого народу… І я знав добре, що не осоромлять гайдамаки польської армії, а може, навпаки…
— Смерть!!! — захрипів степ єдине слово солдата, коли гарматне ядро прорубало ворота фронту.
Закипіла запекла атака… Кіннота обох армій зустрілася, і тоді ж кавалерист-більшовик, що вилетів із туману і став у стременах на польському окопі, прицілився з револьвера й випустив сім куль слідом за вороним конем графа, що летів у закривавлених удилах…
«Ні, я таки проскочу сьогодні до Зеленогаївки!» — стукає моє серце якоюсь звірячою радістю, але я вже не певний, чи це моя мисль, чи ні, я тільки дістав з воза револьвера і спокійно кладу його до кишені.
— Ящики з набоями — додолу!.. Хай попробує тепер сержант…
Я на хвилину закам’янів: кавалерист надвоє розколов голову якогось сержанта, його кінь крутнувся на окопі, мов дзиґа, він спіткнувся на німий кулемет, де сидів солдат, що вигукнув божевільно перед боєм слово «смерть».
— Я — бідний! Не рубай… — підняв він праву руку над головою.
— Не пан?!
Кавалерист дзвінко вилаявся, але закривавлена смужка сталі в його руці ударила з розмаху кулеметну цівку, а польський солдат удруге вигукнув з жахом:
— Я — бідний!
— Трудно, братан, руку здержати, — якось не по-військовому сказав кавалерист, хитнувшись на сідлі, і впав навзнак на землю.
З долини, займаючи праве крило польської армії, пішли в контратаку гайдамацькі курені; польська піхота збігала в долину, мов каламутна вода…
Так, більшовицькі полки робили останній наступ, і тачанки з кулеметами вже забігали, скригаючи немазаними колесами, в саме серце польської армії — в зону польового штабу.
— Ні, не привезу я лікаря до матері… Смерть, — кажу я вголос ці слова, а Зеленогаївська лікарня горить у цей час так тихо та ясно.
То польська армія, залишаючи села, палить, щоб ворог не скористався, природну позицію!
Залізний дах лікарні вогненно піднявся над осокорами, а далі все заглушив гук гармат та крики поранених.
Я, забутий у бойовій гарячці штабними сержантами, стою коло коня та жду хвилини, коли нарешті польська армія зрушить із фронту. Це мусить бути — я знаю — так само, як і те, що краще вмерти, аніж повернутися тепер без коня додому!
Я жду. В мене цокотять зуби в такт якомусь божевільному ритмові бою, а рука тремтить у кишені, де я заціпив, заломивши нігті, револьвера, бо мені хочеться стріляти…
«Котовський розбив гайдамаків…»
Не знаю, хто кому сповістив цю страшну для польського штабу звістку, але армія оголила фронт, залишаючи більшовикам кулемети, набої, навіть гармати.
З коня зняли тяжко пораненого графа, прослали шинелю на моєму возі — його рушницю поклали в головах та, доручивши проводити двом кавалеристам, погнали в долину, куди бігла тепер перелякана армія не хвилями, а мов та отара овець: вона втратила дисципліну, не слухала команди, не оглядалася назад…
— Варшаву-у-у! — лунали позаду крики більшовицької кавалерії, що летіла побідно, рубаючи по дорозі тих, хто мав житній колір шинелі…
Мене не зарубають: я — підводчик. А все-таки (я накинув під возом гальмо на гвіздок) уся сила моєї енергії тепер: вискочити на дорогу до Джулаєвого кутка.
— Стій!
Польські солдати багнетами спинили мого коня, а на протести кавалеристів, що я везу графа, почали лаятися: вони поклали на воза свого пораненого товариша.
Я глянув на його обличчя: це був той самий солдат, що так боявся смерті. Той самий, що крикнув: «Я — бідний!»
Ет, один чорт! Солдат, граф — це було мені однаково: я ж був для армії лише підводчик — частка затоптаного кіньми села…
— Скоріше, хлопе! — шипить не своїм голосом кавалерист та б’є нагайкою вподовж спини мого коня. За нами лунко кричить, мов недорізаний, степ. А голос степу — це голос цього кавалериста: він хоче копнути матюками дорогу, хоче лайкою в Бога висловити трагедію своєї армії!
