Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
Тоді я забуваю на хвилину про матір, тоді мій гнів та лють шарпає смужка вирваного кінського волосу на спині, а сам я, мов божевільний з радості начальник армії, що перемогла, дивлюся у вічі смерті. О, я тепер знаю, що втече до польського обозу лише той, хто не оглянеться аж до самого лісу назад, — хто кінний.
З мого села десь під горою, у вишнях, скрекоче кулемет.
«Це дякують панам джулаївці», — проскакує в мене думка але кінь спотикається на копець, віз підскакує, а очі графа з ненавистю та болем дивляться на мене: він хоче дати наказ кавалеристам, він намагається висмикнути з-під себе поранену руку, дає зрозуміти, що треба спинити коня, — тоді я гукаю на все горло «гиття!» — мені треба ще заглушити белькотання закривавленого графа…
Уже недалеко перехресні шляхи — накочена дорога до Києва, а глуха, з двома стежками у зеленому спориші, — до мого села. Я вирішив, що це буде межа, де не повинно справдитися батьківське слово.
Хай хоч сьогодні я не буду конем, що хтось має вивозити на мені гній до свого сухого поля… Хай не сміється дядько Василь, що я поїхав підвозити до Волині панів!..
Я спиняю коня… На горі ще йде бій, але польська армія біжить до бору не тією дорогою, куди погнали мене кавалеристи — до польського штабу за селом, — вона тікає пашнею, навпростець прямує до накоченої дороги, де підскакує в голубому диму гарматних пострілів.
На місці польського штабу лежать — невідомо, мертві чи поранені, — солдати, розламана кухня та солома з сіном, що розтрусили возами селяни.
Я зовсім спинив коня; граф застогнав, плюнувши лайку в обличчя пораненого солдата, що лежав без пам’яті цілу дорогу. Один з кавалеристів вихопився конем за вербу: вони були здивовані, що штаб та Червоний Хрест зникли невідомо куди.
— Що сталося? — кричить, спиняючи коня за два кроки од воза, переляканий кавалерист.
— Нічого! — відповідаю та стріляю з револьвера поспіль три рази, а він звисає в стременах коня та біжить з ним, мертвий, попустивши до колін уздечку, в степ. Я хватаю з-під голови графа рушницю — він дивиться на цю сцену широкими, червоними з люті очима, — та мені не до графа тепер: з-поза дуплинастих верб, що згорбилися од старості, вартуючи село, скаче на постріли кавалерист — у мене трусяться руки, я не знаю, чи є хоч одна куля в рушниці графа, але затвор подає в цівку — стріляю тоді просто в малинову стрічку, що вплетено в гриву цього викоханого коня, бо кавалерист приліг, тримаючи в руці револьвера, до кінської шиї.
Я на цей раз не влучив; тільки кавалерист, піймавши на вітрі переможний крик більшовицької кавалерії, повернув коня до бору: лопнули за мною два постріли з револьвера, і вівса заткали вершника у зелену далечінь степу.
Я кричу, нахваляюся, слідом за ним; п’яний тепер якоюсь великою радістю перемоги, я ще хочу вистрілити з рушниці, а затвор не подає куль: це була остання.
Шарпаю віжками коня, в правій руці — револьвер, а на возі — граф та просто солдат-поляк, я жену селом коня так, що навіть свої ж не пізнають мене з обличчя, а лише по коневі здогадуються.
— Куди це ти, Максимовичу, добро таке возив?
Це так жартує, спершись на воротях, де прибито розмальованого дерев’яного хреста, один дядько.
— Пани є ще в селі чи немає? — запитую його, не відповідаючи.
— Я б і тебе не бачив, коли б це ти не їхав…
Ні, хіба я можу вдержатись — у мене так накипіло за сю ніч, — щоб не послати цього дядька десь аж під небесну канцелярію?..
— Немає?!
— А я що тобі: польський генерал?
Я махнув рукою — безнадійно допитуватися, — а лайка, коли там випливло слово «мати», завмерла на губах. Я рушив вільною ходою додому.
«Хоч би тобі душа з нашого кутка», — гадав я. Ворота скрізь позачиняно, а все село під гору вибігає та за боєм слідкує… Виглядають із-за воріт, запитуючи, лише ті, в кого погнали в підводи чи батька, чи сина; дітвора вискакує аж за ворота, на вулицю, хоче зазирнути в обличчя поранених, а хтось із старших серед дітей аж у долоні ляскає:
— Ой рушниця ж! От одріза можна зробить, ге?
Я сховав до кишені револьвера. Такий мені сум — я боюся думати про матір, мені скоро скажуть.
— Скоріше їдь! — гукає із свого двору дядько Василь; я аж зрадів — це далекий наш родич: коли що трапилося дома, тут буде відомо.
Але я не розумію його хвилювання. Він одчинив ворота, коня за повід, а сам на дорогу вдивляється.
— Ні, як таки так їхать? — починає картати він мене. — Ще й слід панський не захолонув — усе село перевернули — давай підводи пану! А ти десь вирвався, ти… О, то це пани — живі? — запитав він, аж зблід, коли вкотив до клуні воза та почав здіймати колеса…
Я розплакався; із сіней дядькової хати вибіг із набряклими від сліз очима брат Петро; я не питав його.
— Мати вночі вмерли, а за тобою все плакали-плакали — не говорять, а тільки плачуть. Ми їм кажемо: «Він приїде з доктором», а вони ковтнули води з ложечки — захлинулися…
— Чого ти лаєшся? Лежи каменем з доброї честі! — каже переляканим голосом дядько Василь до графа; я на крик підходжу до воза — у мене тепер ні жалю, ані серця — лише тупий біль. У клуні напівтемно, а зайчики сонця, що проскакують через шалівку на тік, сліплять графові очі…
Г р а ф. Польща озолотить тебе за мене, чуєш? Я — граф Яромірський, начальник другої познанської дивізії розумієш? Хто ти? Маєш допомогти мені…
Д я д ь к о В а с и л ь. Чи не гадова душа! Цабе яке вискіпалося; мулько, мабуть, лежати на возі?!
Я засміявся… Мені вподобалася така відповідь, але згадав за коня.
— Веди його в левади, хай трохи промнеться, — сказав Петрові, передавши вуздечку.
В клуні тепер нас тільки троє: я з дядьком та граф. Солдат, коли його перевернув обличчям до сонця дядько Василь, уже, видно, давно задубів; губи щільно зімкнені, а пристаркуватий, з великим шрамом на бороді вид такий був збитий за життя, що я мимоволі згадав його слова: «Я — бідний».
— За мою смерть… Пам’ятай, польська армія розіб’є більшовиків… І не тільки ти, — це граф до мене, — а село спалимо до цурки… Дай мені води, — командує по військовому граф дядькові Василеві.
— Ой зараза ж! — це дядько Василь.
Я запитую графа польською мовою:
— Пан полковник не помиляється? — Мені тепер просто хочеться побалакати — доля його лежала в моїй кишені, але дядько Василь нервується:
«Скоріше, чого там панькаєшся», — кажуть за нього тремтячі руки, коли він почув із вуст пораненого кару вогнем…
— Селом побігли більшовики! — пошепки, причинивши хвіртку, передає дядина чи дочка Василева.
— Не вештайсь по двору, в хаті сиди! — кричить до неї дядько.
…Я згадую вигорілий Джулаїв куток, я уявляю до найменших дрібниць, як захлинулися водою перед смертю мати, тоді знову виймаю з кишені револьвера: граф скавулить, мов пес на пожежі.
— Більше не доведеться палити, пане полковник!
Я повертаю барабан револьвера, а дядько Василь махає рукою:
— Не стріляй, він уже й так готовий… Сам дійшов. Фу смердота яка!
В клуні темно. А селом (уже стихли постріли) стугонить під копитами земля, скригають немазані тачанки, а сірі, в зелених штанях до обмоток, червоноармійці заскакують у двір пити воду…
— Я приберу його до вечора, — каже до мене дядько Василь, замикаючи клуню; а сам по-хазяйському виносить надвір відро води, ставляє його посеред двору, як на весіллі.
— Стомилися, товариші? — хитро протираючи вуса, запитує він якогось червоноармійця. — Вода в нас хороша, кринична… Хліба трудніше достать, а вода, слава Богу, є! Не вірите в Бога? Не годиться так…
Падають дядькові слова за мною; відповіді червоноармійців я вже не чую, бо поспішаю левадами додому.
Тихо заходять сьогодні до нашого двору люди, майстри тешуть під повіткою дубового хреста; а батько стоїть без картуза серед двору — руки спустив додолу; в його чубі заплуталося сіно, вітер хоче висмикнути, а сінина метляється, аж до густої брови дістає, але батько не хоче помогти вітрові — не підіймаються руки.
