Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
"В травню 1630 р., коли військо польське воювало, все те військо проходило повз Печерську Лавру за Дніпро, і сила їх проходила щодня, щоб побачити святі печери. Дивувалися благодаті божій, що стільки в них нетлінних святих тіл. Але слуга одного сотника (ротмістра) Павла Павловського, посланого від гетьмана Конєцпольського, щоб привести пороми київські (міські) і монастирські під Стайки, ввійшовши до печери св. Феодосія, лаявся, глузував і плював на ці святі тіла. Та коли вийшов і сів на пором, чудо! Як божевільний почав кричати: "Ой печери, печери! Через вас я помираю!" Ті, що були з ним, заспокоювали його: "Не бійсь, нічого з тобою і не буде!" Але він повторяв: "Умираю і жити не можу, бо вбивають мене святі печерські". Так сім день не їв і не пив, вдень і вночі стогнав і кричав, на диво всьому військові, і восьмого дня помер на перевозі в Стайках, де перевозилися за Дніпро. Всі вояки, що там були, бачили це чудо і, повернувшися з-за Дніпра, деякі розповіли нам — між ними і самовидець Казимир Тишкевич, воєводич мінський. Ми ж записали це на осторогу тим, що приходять до печер, і на запевнення, що це правдиві святі, котрих тіла лежать у печерах нетлінні" (л. 28 зач.).
"1625 р., в листопаді, в четвер 1 ... Потоцький, підкоморій кам’янецький, тоді бувши "полковником се єсть стратилатом", вертаючися з війни з козаками, що була на Курукові, прийшов до Печерського монастиря. Тодішній архімандрит Захарія Копистинський частував його, а вояки й слуги пішли в Антонієву печеру оглядати мощі і вийшли відти, чудуючись з такої благодаті, але один хлопець Генрик Мансфельд, німець 2, відірвав у одного святого палець і сховав.
1 Полишено місця на день і на певне ім’я, і вони зісталися незаповнені.
2 Це все приписано на боці: іменем Генрик Мансвел, — німець родом.
Поїхали всі з підкоморієм до міста, а пахолок той ішов ззаду. Коли йшов повз монастир Миколи Пустинного, впала на нього пітьма, так що він як дурний ходив — силкувався йти до Києва і не міг (приписано на боці: і привиджувались йому якісь люди, що скрегочуть зубами на нього і велять йому вертатись і взяте повернути). Побачили його, як він ходить наче дурний, розпитували його і, допитавшись, веліли йому вернутись і покласти палець назад. Він став їх просити, щоб ішли з ним, бо напав на нього великий страх. Тільки побачивши той палець, самі злякалися і пішли з ним, і чудо: стала тьма відступати з очей того хлопця, так що він міг іти потроху, а коли ввійшов до печери й поклав пальця на місце — прийшов до себе, і тьма зовсім відступила від нього. Величаючи печерських святих, пішов він до Києва і оповів панові свому". Пізніша приписка: "Це розповів мені сам Станіслав Потоцький, тоді підкоморій, а тепер каштелян кам’янецький, р.1631, квітня 29, в Потоку, на похороні Стефана Потоцького, воєводи браславського" (л. 44 об., зачеркн.).
Інші чудесні мотиви.
"1629 р. 15 липня, в день в. кн. російського Володимира, нагодилось мені бути в моїм селі монастирськім Рубежівці у слуги мого Станіслава Третяка — святити новий дім, ним побудований. Я, як звичайно, зробив мале свячення води і посвятив дім, а жінка Третякова сховала святу воду, яка лишилася, в шклянці в окремім місці. За рік, оглядаючи ту воду, побачила, що вона перетворилася в вино. Здивувалась і дала славу Богові, а коли я р.1631 20 дня того ж місяця знову був у тім селі, Третяк з жінкою прийшли до мене і принесли ту шклянку з водою і розповіли, як та вода обернулася в вино. Я здивувавсь і, понюхавши, почув запах вина, покуштував — смак волоського (мб., італійського) вина. Здивувався ще більше і сказав: "Чи правда, що це вода перетворилась? Не вірю, аби це була вода, це волоське вино". Вони клялись, що цього разу не було в їх домі вина, і в цій шклянці ніколи не було вина, це вода, посвячена тобою минулого року. Я взяв цю воду, і вона й досі в мене, не псується, має запах і смак вина і не скисає на оцет" (л. 46, незач.).
"14 січня 1629 р. оповідали "нам" селяни печерського села Забілоч, що в сусіднім с. Осівцях в 1619 сталася така пригода: був "урядник Грицько", робив великі шкоди селянам, крав овець, волів, свиней і всяку худобу. Шукали не раз за злодієм і не могли викрити. Раз зібралася в цій справі громада ("мужіє веси той"), і той Грицько був там. Допитувались злодія, коли один побожний чоловік Федько, прозваний грішником, тому що так себе завжди називав, почав радити громадою помолитися Богові, щоб він викрив того шкідника. Послухали його і почали всі громадою читати "Отче наш". "Коли прочитали, Грицько почав стогнати і кричати, що му болять плечі. Так раптом розболівся, що не міг ні стояти, ні сісти, мусіли його занести додому. Промучився сім день і помер, і так виявилось його злодійство" (л. 3).
Мотив чудесного навернення на православну віру.
"Кн. Ганна Корецька, Ходкевичівна, по смерті свого чоловіка відставши від православної віри, переходила через різні єресі: з кальвінської до аріанської і інших — навіть з іудеями суботствувала, і сильно докучала священикам і ченцям, як православним, так і католицьким. Року 16... промислом божим почувши про Єзекіїла, скитського старця, запросила приїхати на розмову. Він обіцяв і три дні відправляв збільшені пости, молитви, богослуження, потім визначив усій братії піст і всеночну службу за повернення княгині, аж до свого повороту, і з тим поїхав до неї.
Коли дали знати їй про нього, вона сама вийшла йому назустріч, і коли побачила, напав на неї страх, дрожі, потекли їй сльози з очей і з усього тіла, від голови до ніг, потік смердячий піт, так з півгодини. Тоді став старець її навчати, і вона, вислухавши, впала на землю і обіцяла все виконати, що він їй накаже; висповідалась перед ним, хоч він не хотів, бо не мав ієрейського чину, але на її прохання вислухав і, закликавши священика, засвідчив перед ним її сповідь, і той розгрішив її, і, пробувши у неї по цім кілька день, повернувся до скиту. Княгиня ж стала ревною православною, побудувала багато монастирів і "странноприїмниць" для духовних і для прочан в своїм городі (мб., Корці), в Межиріччі, в Білилівці, і Білгородці, багато роздавала милостині, а перед смертю, захорувавши, постриглася сама в черниці і так відійшла" (л. 10).
На тему чистилища ціла повість, цілком у стилі Бокаччіо, тільки на пісній олії:
"В селі Мунині, в землі Перемиській, за милю від Ярослава, до котрого це село й належить, був лях-хлібороб на ім’я Войцех Душа. Мав жінку Ганну, і коли вона померла, в недовгім часі біс, хотячи не тільки латинників зміцнити в їх забобонах про огонь чистилища, але і православних збаламутити і до тих же забобонів привести, вліз під піч і невидимо кликнув того чоловіка голосом його жінки: "Войцех!" Той злякавсь, скочив і хотів тікати. Але біс скоро: "Не тікай, але слухай! Я душа твоєї жінки Ганни і за гріхи страждаю в цій печі. Прошу тебе, змилосердись і поможи мені: піди до священиків, нехай помоляться і відправлять службу за мене, а ще краще, нехай прийдуть сюди, тут службу і молитви відправляють, доки я не визволюся від цих мук у чистилищі: я сподіваюсь їх молитвами скоро визволитися. Досі ти не подбав помогти мені милостинею, службами і скоротити мою муку в чистилищі, забув єси мене, як я з тіла вийшла". Чоловік, не зрозумівши тої бісовської прелесті і переконаний, що то справді душа його жінки, побіг скоро до Ярослава і розповів ієзуїтам і ксьондзам з фари (парафіяльної церкви) все, що чув. Ті послали до його додому двох своїх на перевірку. Біс і з ними говорив так, як з тим чоловіком, і прохав у них молитви. Коли розповіли це, всі ксьондзи й ієзуїти повірили, що то душа жінки; почали правити за неї молитви і служби, людям теж заповіли піст і пильні молитви, а на казаннях голосно ганьбили православну Русь, мовляв, це не для нас, що віруємо в чистильний огонь, а задля вас, схизматиків, що не вірите в спасенну нашу науку, наказав Бог цю святу душу, щоб вас на правду навернути. Вже святою Ганною того біса називали, така прелесть!
