Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
"Р. 1621 приїздив кн. Павло Курцевич відвідати свою матір, що була черницею в жіночім Печерськім монастирі. Був він хворий на очі, так що не міг сам ходити, а його водили. Тодішній намісник печерський Кипріян Лабунський нарадив йому замовити собі літургію в Антонієвій печері і потім помити очі водою, зачерпненою хрестом Марка Печерника. Він послухав, і зараз по тім, як він собі помив очі тою водою, перестали вони боліти, але ще не бачив. В дорозі ж "на Київський город", коли він ішов "Вздихальницею" і зняв пов’язку з очей, побачив усе, навіть і те, що далеко за Дніпром, і з того самого були йому очі здорові. Це він сам розповів, приїхавши до Печерського монастиря, на Успеніє 1629 року" (л. 11, перечеркнено).
"Р. 1625 син шл. Миколи Скаревського 1, бувши під корогвою Одривольського, коли військо лядське йшло на козаків на Курукове, переходячи під Білою Церквою Рось, утонув у ріці.
1 На боці: "Имене пытати" — довідатись ім’я.
Поки його товариші покликали з міста рибалок і ті його гаками витягли з води за ребро, минуло більш двох годин; качали його на бочці, але не було надії його оживити. Тоді деякі з його родичів, чувши про чуда, що діються тим, хто роблять обітниці Лаврі Печерській, впавши на землю, з плачем обіцяли за себе і за нього, що підуть до Печерської Лаври церкви помолитися святим і послужити якийсь час. І зараз той безнадійний молодик наче з мертвих воскрес: встав і почав говорити. Всі, побачивши таке чудо, прославляли Пречисту, молодик той з родичами своїми пішов, прийшли до Печерського монастиря і розповіли всім це чудо, і нам розповів це самовидець Ян Пігловський і ті, що чули від самих "в оброцЂ бывших" — тих людей і самого молодика, що відбували обітну працю" (ор. 45, зачеркн.).
"Розповідав нам Ян Древецький, скарбник київський, про чоловіка одного Івана з с. Зарубинець, що він держить від пані віленської. Біс його люто мучить зчаста, і щоб позбутись його, обходив він місця латинські і уніатські, де, мовляв, бувають зцілення, — Сокаль, Лежайськ, Святий Хрест, Кальварія, Ченстохова, Журовичі. Приймаючи їх віру, сповідавсь і причащавсь, але нічого то йому не помагало. Року ж 1627 прийшов до Печерського монастиря, і коли священик проголосив: "Ізрядно о пречистЂй", біс голосно закричав з нього: "Маріє, не муч мене, вже виходжу з нього!" І вийшов. Чоловік упав як мертвий, так що люди настрашились, але по скінченню богородичної пісні встав здоровий і пішов, і з того часу був здоровий" (л. 21, зачеркн.).
"Розповідав Олександр Вельгорський про свого брата на Волині: захорував гарячкою і не міг встати. Але одного разу покликав його і просить послати до Печерського архімандрита, щоб дав йому монастирського вина — "вірю, каже, що як тільки покушаю, зараз буду здоровий молитвами Пречистої". Він то зробив, і за кілька день посланець приніс від Єл. Плетенецького вино. Хворий випив з півгорнятка і заснув, а за годину встав, убрався, почав ходити, казав дати їсти, і був з того часу здоровий" (л. 21, зач.).
Особливо улюбленою темою була кара божа на тих, що глузували з мощей, зневажали їх або відривали собі частини.
"Один шляхтич, вояк Гражевич, латинської віри, прийшов з товаришами до Антонієвої печери і там насміхався з мощей, не слухаючи осторог ченця-доглядача. Але коли вийшов, стратив розум, і тимчасом як його товариші пішли геть, він ходив і ходив навколо церкви. Було це перед полуднем, ченці по благословенні пішли до трапези, поїли і пішли до келій, а він усе ходить; ченці ж, божим промислом, нічого його не питали, аби навчився, як то зле глузувати з святих. Прийшов час вечірні, а він кружляє навколо церкви. По вечірні, коли всі сторонні мали виходити з монастиря, один з ченців підійшов і спитав: "Що це ти, пане, цілий день кружляєш навколо церкви? Вже вечір, всі розійшлися, і час замикати браму, іди на своє помешкання". Підійшли і інші братія, бачачи їх розмову. Він відповів: "Знаю, як я прийшов і з ким, та не знаю, як це я так не можу вийти звідси: не знаю дороги, і воріт не можу знайти, і так ходжу як дурний, як бачите". Той спитав його, чи він не согрішив чим тут. Признався, що, бувши в печері, багато наговорив на святих, — "і бачу, це мені Бог таку кару на мене попустив". Його повели до печери, і він там припадав до мощей, прохаючи пробачення, і прийшов до розуму. Другого ж дня прийшов, попросив відправити службу в печері і пішов додому, славлячи печерських святих. Розповів це ігумен Сильвестр, сам чувши це від Гражевича, і багато інших, "а я записав се 1629 р., окт. 2 в славу Богові" і т. д. (л. 14, зач.).
"В 1627 приходив до Печерського монастиря якийсь шляхтич-кальвініст з Помор’я, як то звичайно приходять з різних далеких країв"; ім’я його Могила хотів дописати, але, видно, не довідався. "Посміявся з ікон, мощей, обрядів, але коли зайшов до печери св. Антонія, обхопило його таке розчулення, що він зі слізьми покаявся з усього і признав, що віра грецька правдива, і, вийшовши з печери, пішов до Михайлівського монастиря, до митрополита Борецького, і просив його прийняти до православної церкви. Бажання його сповнене, і з тим він поїхав додому, — оповів це Могилі сам Борецький і багато з печерської братії" (л. 11 перечеркнено).
"Шляхтич Ян Піглавський, латинської віри, розповідав Могилі 1, як він 1628 р. відвідав Печерський монастир з кількома товаришами, чувши багато славного про нього, заходили до Антонієвої печери і потім пішли до міста.
1 "Аз же Петр Могила великій архимандрит святыя великія чудотворныя Лавры Печерскіа Кіевскіа" — ці слова (потім зачеркнені) — ще одно з свідоцтв авторства, які усувають гадки, що, може, ці записки були писані для Могили.
Але один пахолок, Лементовський на ім’я, розхворувався так сильно, що прийшлось його нести. Покликали лікаря, але він не міг вгадати хвороби; нарешті стали догадуватися, що, мабуть, той Лементовський щось наброїв у печері, і він признався, що, побачивши Івана Многострадального 1, він захотів скрутити йому голову на доказ того, що це ніякі святі, а звичайні трупи 2; але як не моцувався, не міг голови тої обернути, а натомість почув у собі лютий біль. Вислухавши його оповідання, порадили йому покаятися за свій вчинок, і дійсно, коли той пахолок почав просити пробачення у Бога і Івана Мн., заявляючи, що він похваляє віру руську, признає її правдивою і вірить печерським святим і їх мощам, — біль його полегшав, а коли потім він пішов знову до печери й помолився — став цілком здоров" (л. 2 — на боці приписано: записано р. 1629 14 січня).
1 Тіло цього Івана закопане по плечі в землі, а голова вистає з землі.
2 "Рекох о себЂ: Не стерплю баснем сим російским, но обличу их блядивыя повЂсти".
"В р. 1606, "як Дмитро-розстрига з ляхами йшов на Московське царство", "церульник се єсть хирург", з роду німець, зайшовши до печери Антонія, відірвав одному святому ногу і, приховавши, виніс до міста і там поклав у себе на полиці. Вночі, коли всі спали, раптом від тої полиці пішов великий світ. Господиня, пробудившись і побачивши світ, подумала, що хата горить, і підняла крик. Пробудившись і полякавшись, усі з тим цирульником вийшли на двір подивитись, з котрої сторони огонь, але не побачили нічого, і в хаті світла не було; подумали, що привиділось, і полягали. Але те саме повторилось тої ночі вдруге і втретє. Нарешті побачили, що світ іде від тої сухої ноги. Тоді світ перестав, хазяї ж допитались у того цирульника, як то він відрізав ногу в печері, не віруючи, що то святі в печері. Тоді хазяї з великою честю положили ту ногу на столі, на убрусі, і свічку засвітили, а рано дали знати "старЂйшинам граду", а ті, під присягою розпитавши, понесли ту ногу до монастиря. Архімандрит же Єл. Плетенецький вийшов назустріч "з клиросом і усіми іконами, з свічами і кадилами", і, внісши ногу назад до печери, прив’язав її до тіла, котрому була відірвана. Цирулик же з переляку втік, так що його і знайти не вдалось" (ор. 43, зачеркн.).
