Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗
На вродливому обличчі фараона з’явився вираз гніву. Тутмос, щоб заспокоїти володаря, сказав:
— Народ — не військо. Він не може зібратися в призначену годину; ідучи, тягнеться, мов болото, і не слухає команд. Якби ти доручив полкам захопити храми, вони вже були б там.
— Що ти кажеш, Тутмосе?.. — вигукнула цариця. — Чи то ж чувана річ, щоб єгипетське військо…
— Ти забув, — мовив Рамзес, — що, за моїми наказами, військо мусило не нападати, а боронити храми від нападу юрби…
— Саме через це ми й запізнюємося, — нетерпляче відповів Тутмос.
— От які ви, радники фараона! — гнівно мовила цариця. — Володар робить мудро, виступаючи як оборонець богів, а ви, замість того щоб підтримати, заохочуєте його святість до насильства…
Тутмосові кров ударила в голову. На щастя, його викликав з кімнати ад’ютант і сповістив, що біля брами затримали старого чоловіка, який хоче говорити з його святістю.
— У нас сьогодні, — буркнув ад’ютант, — кожен добивається тільки до фараона, наче його святість хазяїн корчми…
Тутмос подумав, що за царювання Рамзеса XII, певно, ніхто не зважився б так говорити про фараона, але вдав, що не звертає на це уваги.
Цей старий, якого затримала варта, був фінікійський князь Гірам. На ньому був запорошений солдатський плащ, а сам він був вкрай змучений і роздратований.
Тутмос наказав його пропустити, а коли вони обидва опинилися в саду, сказав:
— Сподіваюся, що ти, достойний князю, скупаєшся й переодягнешся, перше ніж я допущу тебе до його святості.
В Гірама наїжились сиві брови і ще дужче налилися кров’ю очі.
— Після того, що я вже бачив, — відповів він різко, — я можу обійтися без аудієнції…
— Але ж у тебе є листи від верховних жерців до Ассірії…
— Навіщо вам ці листи, коли ви вже примирилися з жерцями?
— Що ти вигадуєш, достойний князю? — обурився Тутмос.
— Я знаю, що кажу!.. — мовив Гірам. — Десятки тисяч талантів витягли ви з Фінікії ніби на звільнення Єгипту від жерців, а зараз за це грабуєте і вбиваєте нас. Подивися, що зараз діється від моря до першого порога на Нілі: скрізь ваш народ ганяє фінікійців, як собак, бо такий наказ жерців…
— Ти збожеволів, князю!.. Саме зараз наш народ оточує храм Пта в Мемфісі…
Гірам махнув рукою.
— Він не візьме храму! — відповів він. — Чи ви нас дурите, чи вас обдурюють… Адже ви мали насамперед здобути Лабіринт та його скарбницю, і то лише двадцять третього паофі… Тим часом ви сьогодні витрачаєте сили під храмом Пта, а з Лабіринтом усе пропало… Що тут діється?.. Де ваш розум?.. — вів далі обурений фінікієць. — Навіщо цей штурм порожніх будівель?.. Хіба для того, щоб тим часом посилили охорону Лабіринту!
— І Лабіринт візьмемо, — перебив Тутмос.
— Нічого ви не візьмете, нічого! Лабіринт могла захопити лише одна людина, якій перешкодять ваші безглузді дії в Мемфісі…
Тутмос зупинився.
— Що ти говориш? — коротко запитав він Гірама.
— А те, що у вас панує цілковитий хаос. Ви вже не уряд, а купка офіцерів і вельмож, яких жерці женуть, куди хочуть. Останні три дні в усьому Нижньому Єгипті панує таке страшне безладдя, що простолюд громить нас, фінікійців, ваших єдиних друзів… А чому так сталося?.. Бо влада вислизнула з ваших рук, і перехопили її жерці…
— Ти кажеш так, бо не знаєш справжнього становища, — відповів Тутмос. — Це правда, що жерці повстали проти нас і нацьковують народ на фінікійців. Але влада в руках фараона, і все відбувається з його наказу…
— І сьогоднішній штурм храму Пта? — запитав Гірам.
— Теж. Я сам був на таємній раді, коли фараон наказав захопити храм сьогодні, замість двадцять третього…
— Ну, — перебив Гірам, — тоді я заявляю тобі, начальникові гвардії, що ви загинули… Бо я напевно знаю, що сьогоднішній напад схвалений на раді верховних жерців і номархів, яка відбувалася в храмі Пта тринадцятого паофі.
— Навіщо ж би їм схвалювати напад на самих себе? — глузливо запитав Тутмос.
— Очевидно, їм це потрібно. А що вони вміють краще вести свої справи за вас, у цьому я вже переконався.
Розмову, перебив ад’ютант, що покликав Тутмоса до його святості.
— Стривай! Стривай! — крикнув йому вслід Гірам. — Ваші воїни затримали на дорозі жерця Пентуера, який має сказати фараонові щось важливе…
Тутмос схопився за голову і негайно послав офіцерів, щоб вони знайшли Пентуера. Потім він побіг до фараона і, незабаром повернувшись, наказав фінікійцеві йти за ним.
Коли Гірам зайшов до царської кімнати, він застав там царицю Нікотріс, головного скарбника, головного писаря й кількох офіцерів. Рамзес XIII, роздратований, швидко ходив по залі.
— От де нещастя фараона й Єгипту! — вигукнула цариця, показуючи на фінікійця.
— Високородна царице, — вклоняючись, спокійно відповів Гірам, — час покаже, хто був вірним, а хто злим слугою його святості…
Рамзес XIII раптом зупинився перед Гірамом.
— У тебе листи Гергора до Ассірії?.. — запитав він. Фінікієць дістав з-під одягу пачку листів і мовчки віддав їх
фараонові.
— Тільки цього я й чекав! — вигукнув з тріумфом Рамзес. — Треба негайно оголосити народові, що верховні жерці зрадили державу.
— Сину мій! — перебила благальним голосом цариця. — Батьковою тінню, нашими богами заклинаю тебе, почекай зо два дні з цим оповіщенням… З дарами фінікійців треба бути дуже обережним…
— Святий володар, — втрутився Гірам, — може навіть спалити ці листи. Для мене вони тепер нічого не варті.
Фараон подумав і сховав листи на грудях.
— Що ти чув у Нижньому Єгипті? — запитав він.
— Скрізь б’ють фінікійців, — відповів Гірам. — Оселі наші зруйновані, багатства пограбовані і вже кілька десятків чоловік убито,
— Я чув!.. Це робота жерців, — сказав Рамзес.
— Краще скажи, мій сину, що це наслідки безбожності й здирства фінікійців, — підказала цариця.
Гірам повернувся до цариці боком і вів далі: — У Мемфісі вже три дні, сидить начальник поліції з ПіБаста, з двома помічниками; він натрапив на слід шахрая і вбивці Лікона.
— Який виховувався в фінікійських храмах? — скрикнула цариця Нїкотріс.
— …Лікона, — говорив своє Гірам, — якого верховний жрець Мефрес викрав у поліції та суду… Лікона, який у Фівах, вдаючи тебе, володарю, голий бігав по садах, мов божевільний…
— Що ти кажеш?.. — вигукнув фараон.
— Запитай про це, володарю, в найшановнішої цариці, адже вона його бачила… — відповів Гірам.
Рамзес, збентежений, глянув на матір.
— Так, — сказала цариця, — я бачила цього негідника, але не казала про це нічого, щоб не завдати тобі болю… Мушу, однак, сказати, що ніхто не може довести, що Лікона підсилали верховні жерці, адже це так само могли зробити й фінікійці.
Гірам глузливо усміхнувся.
— Матінко… Матінко! — озвався з жалем Рамзес. — Невже в твоєму серці жерці займають більше місця, ніж я?..
— Ти мій син, мій наймиліший володар, — мовила з піднесенням цариця, — але я не можу стерпіти, щоб чужинець… невірний… зводив наклепи на святих жерців. Адже ми обоє походимо із жрецького роду… О Рамзесе! — вигукнула вона, падаючи на коліна. — Вижени злих радників, які підохочують тебе ганьбити храми та чинити замах на заступника діда твого, святого Аменготепа!.. Ще є час дійти згоди… врятувати Єгипет…
Раптом до кімнати зайшов Пентуер у подертому одязі. — Ну, а ти що скажеш? — спитав з дивним спокоєм Рамзес.
— Сьогодні, може, й зараз, — схвильовано відповів жрець, — буде затемнення сонця.
Фараон аж зупинився з подиву.
— Що ж мені до затемнення сонця, та ще й у цю хвилину?..
— Володарю, — відповів Пентуер, — я думав так само, Поки не прочитав у старих книжках про затемнення… Це таке страшне явище, що про нього треба було б остерегти весь народ.
— Отож-бо й є!.. — підхопив Гірам.
— Чому ж ти не попередив нас про це заздалегідь? — запитав Тутмос.
— Мене два дні не випускали воїни… Людей ми вже не встигнемо попередити, але оповістіть принаймні війська біля палацу, щоб хоч вони не розгубились.
