Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗
Фараон сплеснув у долоні.
— Ой, як недобре вийшло!.. — шепнув він і додав голосно: — Що ж це має бути й коли?..
— Вдень настане ніч… — сказав жрець. — Це, здається, триватиме стільки часу, скільки треба, щоб пройти п’ятсот кроків… А почнеться воно опівдні… Так мені сказав Менес…
— Менес? — повторив фараон. — Я знаю це ім’я, але…
— Він писав про це листа до тебе, святий володарю… Але оповістіть військо!..
Враз озвалися труби. Гвардія й азіати вишикувалися в повному озброєнні, фараон, оточений штабом, повідомив воїнів про затемнення, додавши, щоб вони не боялися, коли настане темрява, бо він сам буде з ними.
— Живи вічно! — відповіли воїни.
Водночас кілька найспритніших посланців помчали до Мемфіса.
Воєначальники стали на чолі колон, фараон, замислений, походжав по подвір’ї, цивільні сановники стиха перешіптувалися з Гірамом, а цариця Нікотріс, зоставшись сама в кімнаті, впала ниць перед статуєю Осіріса.
Було вже близько першої години, і справді, сонячне світло почало гаснути.
— Чи справді буде ніч? — спитав фараон Пентуера.
— Буде, але дуже недовго…
— Де ж подінеться сонце?
— Заховається за місяцем…
«Я мушу повернути свою ласку мудрецям, які спостерігають за зорями…» — сказав сам собі фараон.
Сутінки швидко густішали. Коні азіатів почали непокоїтися, зграї птахів кружляли над садом і з голосним криком сідали на дерева.
— Співайте!.. — крикнув Каліпос грекам.
Загули барабани, засвистіли флейти, і під цей акомпанемент грецький полк заспівав веселу пісеньку про доньку жерця, яка так боялася темряви, що могла спати лише в казармах.
Раптом на жовті лівійські узгір’я впала зловісна тінь і з блискавичною швидкістю закрила Мемфіс, Ніл і царські сади. Ніч оповила землю, а на небі з’явився чорний, як вугілля, круг, оточений вінком полум’я.
Несамовитий крик заглушив спів грецького полку. Це гукали азіати, пускаючи в небо хмари стріл, щоб налякати злого духа, який хотів пожерти сонце.
— Ти кажеш, що цей чорний круг — місяць? — запитав фараон Пентуера.
— Так каже Менес…
— Великий це мудрець!.. І темрява зараз розвіється?..
— Напевно…
— А коли цей місяць одірветься від неба і впаде на землю?
— Цього не може бути. Ось і сонце! — радісно вигукнув Пентуер.
Усі зібрані полки закричали, вітаючи Рамзеса XIII. Фараон обняв Пентуера.
— Воістину, — мовив він, — ми бачили дивне явище… Але я не хотів би бачити його вдруге. Відчуваю, що, якби я не був воїном, тривога охопила б моє серце.
Гірам наблизився до Тутмоса й шепнув:
— Негайно виряди, достойний полководцю, посланців до Мемфіса. Я боюся, що верховні жерці вчинили вам щось недобре.
— Ти думаєш?.. Гірам кивнув головою.
— Вони не правили б так довго державою, — сказав він, — і не поховали б дев’ятнадцять ваших династій, якби не вміли користуватися з таких явищ, як сьогодні…
Подякувавши війську за добру витримку під час незвичайного явища, фараон повернувся до палацу. Він був замислений, говорив спокійно, навіть лагідно, але на його вродливому обличчі була Непевність.
І справді, в його душі точилася тяжка боротьба. Рамзес починав розуміти, що жерці володіють силами, яких він не лише не брав до уваги, а навіть не думав про них, не хотів про них слухати.
Жерці, що стежили за рухами небесних зір, за ці кілька хвилин незмірно виросли в його очах. Фараон казав собі, що мусить неодмінно пізнати цю дивну мудрість, яка таким страшним способом змішує людські наміри.
Гонець за гінцем мчали з палацу до Мемфіса, щоб довідатися, що там сталося під час затемнення. Але гінці не повертались, і над царським почтом розкинула чорні крила непевність. Ні в кого не було сумніву, що під храмом Пта сталося щось страшне, але ніхто не зважувався висловлювати вголос свої припущення. Здавалося, що й фараон, і його довірені люди раділи з кожної хвилини, яка минала без повідомлень з Мемфіса.
Тим часом цариця Нікотріс, сівши біля сина, шептала йому:
— Дозволь мені діяти, Рамзесе… Жінки зробили нашій державі не одну послугу… Згадай царицю Нікотріс за шостої династії або Макару, яка створила флот на Червоному морі!.. Нам не бракує ні розуму, ні завзяття, тож дозволь мені діяти… Якщо народ не захопив храму Пта й жерці врятовані, я помирю тебе з Гергором. Ти візьмеш за жінку його доньку, і царювання твоє буде сповнене слави… Не забувай, що твій дід, святий Аменготеп, теж був верховним жерцем і намісником фараона, і хто знає, чи ти сам був би сьогодні на троні, якби святий стан жерців не хотів мати фараона своєї крові… Невже ти так оддячиш їм за владу?..
Фараон слухав її й думав, що все-таки мудрість жерців — страшна сила, і боротися з ними важко.
Лише о третій годині з’явився перший гонець із Мемфіса, ад’ютант полку, що стояв біля храму. Він переказав фараонові, що храм не захоплено через гнів богів; що народ утік, жерці тріумфують і навіть у війську зчинилось замішання під час цієї страшної, хоч і короткої ночі.
Потім, відкликавши набік Тутмоса, ад’ютант сказав йому відверто, що військо деморалізоване й що після його безладної втечі поранених і вбитих стільки, як після великого бою.
— Що ж там з полками?.. — запитав з жахом Тутмос.
— Звичайно, нам пощастило зібрати й вишикувати воїнів, — відповів ад’ютант. — Але щоб вони виступили проти храмів, не може бути й мови… Особливо тепер, коли жерці дають допомогу пораненим… Зараз воїн, побачивши голену голову й шкуру пантери, готовий упасти ниць, і мине чимало часу, поки хтось із них зважиться увійти за священну браму…
— А що жерці?..
— Благословляють воїнів, годують їх, напувають і вдають, що військо не винне в нападі на храм, що все це була робота фінікійців…
— І ви дозволяєте так розкладати полки? — вигукнув Тутмос.
— Адже й його святість наказав нам боронити жерців від нападу простого люду… — відповів ад’ютант. — Якби нам дозволили зайняти храм, ми були б там о десятій ранку, а верховні жерці вже сиділи б у в’язниці.
Тут вартовий офіцер сповістив Тутмосові, що з Мемфіса знову прибув якийсь жрець і хоче розмовляти з його святістю.
Тутмос глянув на гостя. Це був ще досить молодий чоловік з обличчям, ніби вирізьбленим з дерева. Він сказав, що прийшов до фараона від Саменту.
Рамзес негайно прийняв жерця, який, упавши ниць, подав володареві перстень. Побачивши його, фараон зблід.
— Що це означає? — запитав він.
— Саменту загинув… — відповів посланець.
Якусь хвилину Рамзес не міг вимовити ні слова. Нарешті він сказав:
— Як це сталось?
— Здається, — відповів жрець, — Саменту був викритий в одній із зал Лабіринту і отруївся, щоб уникнути катувань… І, здається, його викрив Мефрес з допомогою якогось грека, який дуже схожий на тебе, святий володарю…
— Знову Мефрес і Лікон! — вигукнув з гнівом Тутмос. — Володарю, — звернувся він до фараона, — невже ти ніколи не звільнишся від цих зрадників?..
Його святість знову зібрав таємну раду в своїй кімнаті.
Він покликав на неї Гірама й жерця, який прийшов з перснем Саменту. Пентуер не хотів брати участі в раді, а найясніша цариця Нікотріс прийшла сама.
— Я бачу, — шепнув Гірам Тутмосу, — що, коли будуть вигнані жерці, Єгиптом почнуть керувати баби!..
Коли сановники зібрались, фараон дав слово посланцеві Саменту. Молодий жрець нічого не захотів говорити про Лабіринт, а натомість почав доводити, що храм Пта майже ніким не захищається і що досить було б кількох десятків воїнів, щоб захопити всіх, хто в ньому ховається.
— Цей чоловік зрадник!.. — крикнула цариця. — Сам жрець, а підбурює вас до насильства над жерцями.
Та на обличчі в посланця не здригнувся жоден м’яз.
— Пресвітла повелителько, — відповів він, — адже Мефрес погубив Саменту, мого опікуна і вчителя. Я був би негідним псом, якби не шукав помсти. Смерть за смерть!..
— Мені подобається цей юнак! — шепнув Гірам.
І справді, в кімнаті ніби повіяло свіжим повітрям. Воєначальники випростались, цивільні сановники дивились на жерця з цікавістю, навіть обличчя фараона пожвавішало.
