Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
– Гаразд, – погодився Юргенс.
… О-пів на другу для полковника був поданий лімузин.
Провівши шефа до машини, Юргенс повернувся в кабінет. Вірний своєму постійному правилу, він перед сном подзвонив коменданту міста і поцікавився, чи не сталося чогось надзвичайного. З такою ж метою подзвонив і начальнику гарнізону. Потім Юргенс перевірив замки ящиків і сейфа. Коли його рука вже потяглася до вимикача, щоб погасити настільну лампу, він помітив списаний Марквардтом аркушик паперу. На ньому красувалися скрипичний ключ, маленька церква з дзвіницею, парусна лодка, назви різних міст, жіноча голівка… Юргенс посміхнувся і, збираючись кинути аркушик у корзину, взяв його в руки. В куточку аркуша поряд із знаком запитання стояло дробове число «209/902». Юргенс здригнувся. «Що це таке? Безглуздий збіг цифр чи умисел? Невже полковник знає?.. Хто міг розповісти йому цю таємницю, і тим більше зараз, під час війни? Чим усе це може закінчитися для нього, – Юргенса?»
Під номером «209/902» він був записаний як таємний співробітник американської розвідувальної служби. Ніхто, крім Гольдвассера, не знав його номера.
Юргенс нервово заходив по кімнаті. Виникали численні здогади, однак жоден з них не давав переконливої відповіді на питання. Він відкрив стінну шафу, налив бокал вина і одним духом випив. Потім повернувся до стола, взяв аркушик, збираючись його знищити, але замислився і, акуратно склавши, сховав у внутрішню кишеню…
Приблизно в цей самий час із пекарні вийшов Грязнов, який проник у підпілля відразу ж після закінчення занять у Кібіца. Він постарався запам'ятати з почутого головне: на батьківщину пробирається ворог і ім'я його – Ібрагімов Ульмас – Саткинбай.
Через кілька днів на умовленому місці, де позмінно, круглу добу несли чергування патріоти, Сашурка побачив дружину Пантелійовича. Вона наближалася верхи на кошлатій низькорослій конячці. Виявилося, що Зюкін вдосвіта залишив Соснівку. Зрадник, як і думав Сашурка, не зважився сам пройти шлях од села до міста, а взяв із собою старшого поліцая і старосту. Вони втрьох виїхали саньми. Пантелійович проінструктував дружину і наказав їй найкоротшим шляхом поспішати в місто.
Сашурка подякував жінці і кинувся до Ізволіна. Як бути? Зустрічати зрадника по дорозі ризиковано. Вдень на цьому шляху пожвавлення, та й присутність старшого поліцая ускладнює справу. Вирішили посилити стеження за будинком Юргенса. Сашурка, який зовсім не спав минулої ночі, змушений був цілий день провести на ногах. Але зрадник не з'являвся. Надвечір Сашурка, намерзнувшись і зголоднівши, вирішив спуститися в пекарню, погрітися й пообідати. За себе, на чергуванні він залишив Ігорка.
… Сонце поволі спускалося за дахи будинків, холодні промені його косо падали на верхів'я обледенілих дерев, на комини будинків. Вулиця поринала в темряву. Мороз усе посилювався.
Ігорьок з тривогою поглядав на двері будинку Юргенса – його лякало наближення темряви. Хлопчик щодалі частіше тер руки і хукав на них, але це мало допомагало. Довелося вдатися до снігу. Жорсткий, колючий, він викликав біль у пальцях, зате руки зогрівалися.
На правій нозі в Ігорка був ковзан «снігуронька», і хлопчик взявся з азартом кататися по втоптаному перехожими тротуару Садової вулиці. Маршрут у нього був невеликий – від рогу до пекарні й назад. Відштовхуючись лівою ногою, він спритно ковзався по снігу.
Вулиця ставала безлюдною. Літня жінка, проходячи з відрами мимо, подивилася на Ігорка і похитала головою:
– Ішов би додому, ти ж замерзнеш…
Ігорьок зажурився і, притулившись до холодного стовбура дерева, почав прислухатися. Вулиця завмерла в тривожній тиші.
Руки почали дерев'яніти. Вже не хотілося терти їх до болю пекучим снігом. «Де ж застряв Сашурка?» з тугою подумав хлопчик і озирнувся.
Не поспішаючи і вдивляючись у номери будинків, прямо на нього йшов чоловік. Одягнений він був у поношений кожушок і валянки з короткими халявами. Біля будинків, номери яких у темряві розглядіти було важко, він блимав кишеньковим ліхтариком.
«А що, як це той?!»
Незнайомий перейшов на протилежний бік вулиці, де стояв будинок Юргенса, і попрямував до нього.
«Баритися не можна, – вирішив Ігорьок, – так чого доброго і проґавиш». Він доїхав до пекарні і шмигнув у двір. Навалившись на стіл і тримаючи в руці шматок хліба, Сашурка спав.
– Сашко, Сашко! Швидше – там ходить якийсь…
Сон миттю відлетів. Сашурка схопився, обсмикнув шинель, поправив нарукавник і, вже йдучи, кинув товаришам:
– На всякий випадок вірьовку приготуйте…
Коли Сашурка з'явився у дворі пекарні, незнайомий уже стояв недалеко від будинку Юргенса. В його позі відчувалася нерішучість. Один раз він уже пройшов повз особняк, придивляючись до нього.
Сашурка повільно рушив до незнайомого і, не дійшовши метрів з десять, пізнав Зюкіна. Серце шалено закалатало. Варто зрадникові зробити кілька кроків, підняти руку до кнопки дзвоника – і станеться страшне, непоправне. Але Сашурка цього не допустить! Недарма він майже на два місяці втратив спокій, недарма тонув у болоті, блукав по лісу, голодував, недарма його бойові друзі підпільники ні вдень, ні вночі не заплющували очей, стежачи за особняком Юргенса. Справедливість переможе, і зрадник одержить по заслузі.
Побачивши перед собою людину в поліцейській формі, Зюкін прийняв її за вартового, що охороняє будинок.
«Вартовий» делікатно підніс руку до головного убору.
– Ви чого тут походжаєте? – спитав він
– Я… я… мені треба… – замимрив Зюкін.
– Вам треба до пана Юргенса?
– Цілком вірно! – радо відказав зрадник.
– Відійдемо вбік. Тут стояти не дозволяється.
І, взявши під руку Зюкіна, Сашурка відвів його від вікон будинку Юргенса.
– На котру годину вам призначили?
– Мені призначили на північ, але я хотів би потрапити зараз. У мене справа дуже важлива.
Для солідності Сашурка витримав невелику паузу.
– Важлива? Ну що ж, спробую влаштувати вам побачення. Ідіть за мною.
– Буду вам дуже вдячний, – сказав Зюкін і пішов за «поліцаєм».
Вони перейшли вулицю і зайшли в пекарню.
Потрапивши в пекарню, зрадник інстинктивно відчув щось погане і, на мить зупинившись, озирнувся назад, та було вже пізно.
Перед світанком Сашурка залишив місто і пішов у ліс, в партизанську бригаду.
XI
Про рішення підпільної організації висадити в повітря міську електростанцію Ожогіна повідомив Денис Макарович Ізволін. При відступі радянських військ устаткування станції було виведене з ладу, але висадити її в повітря не встигли.
Німці тільки недавно відбудували станцію. Вона постачала енергію заводу по ремонту танків, створеному на базі МТС, млину, паровозному депо. Крім того, світло одержували аеродром, залізничний вузол, концентраційний табір, комендатура і різні установи окупантів, а також кілька кварталів міста, заселених переважно німцями та їх ставлениками. Підпільній організації було відомо, що перед тим, як радянські війська залишили місто, станція була замінована. Схему мінування знали два чоловіка. Один загинув у перші ж дні окупації, а другий, електромонтер Повелко, довго переховувався в. селі, за двадцять кілометрів від міста. Він повинен був зв'язатися по умовному паролю з підпільниками тільки в тому випадку, якщо станція стане до ладу. Дізнавшись, що станція дійсно почала працювати, Повелко пішов у місто, але по дорозі його схопили гестапівці: з документами було не все гаразд. Після слідства Повелка кинули до концентраційного табору.
Патріоти, довідавшись про це, почали думати, як зв'язатися з в'язнем. Вони обміркували десяток способів, поки не наштовхнулися на один, який здавався найбільш надійним.
В таборі був асенізаційний обоз, що мав нічні перепустки для вільного виїзду за місто.
Серед робітників цього обозу підпільники знайшли підхожу людину – старика Заломіна. Після перевірки його залучили до роботи.
Протягом тижня Заломін налагодив з полоненим зв'язок. За допомогою старого був розроблений і план визволення Повелка з гітлерівського табору.
