Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
Андрій тримав у руках листівку і обводив усіх запитливим поглядом. Здавалося, він запитував: «Читати чи не читати?»
– Давай, Андрійку! Раз просять, то читай, – сказав Денис Макарович і, перехилившись через стіл, підсунув до Грязнова лампу.
«Дорогі товариші, що стогнуть в ярмі німецьких фашистів, – прочитав Андрій, і голос його ледве помітно затремтів. – Кожен день наближає визволення нашої Батьківщини і перемогу над ворогом. Ініціатива на всіх фронтах остаточно перейшла до рук Радянської Армії.. Німецький фашизм і його збройні сили стоять перед катастрофою. Наближається час суворої розплати. Не втекти паліям війни від невмолимого суду народів, не втекти катам і вбивцям, грабіжникам і насильникам від караючої руки радянських людей, не втекти їх підсобникам і зрадникам Батьківщини від заслуженої кари!
Переможно, долаючи всі перешкоди, рухається Радянська Армія вперед, звільняючи від фашистської погані села і міста». – Андрій, перервавши читання, вдивлявся у стерті рядки. На його блідому обличчі виступили плями. – «Товариші! – Голос Андрія залунав сильніше. – Всі, хто має сили, піднімайтеся на боротьбу із смертельно пораненим, але ще не добитим звіром! Допомагайте героїчній Радянській Армії і доблесним партизанам добивати ворога! Наближайте час перемоги! З Новим роком, дорогі друзі! Смерть фашистським загарбникам!
Радянські патріоти».
Всі мовчали. У Тряскіна тремтіло підборіддя. Крамсалов сидів блідий, наче примара; його дружина судорожно вчепилася йому в плече. Подруга Варвари Карпівни мовчки відсунулася від солдата Пауля. Той здивовано дивився на всіх, і його обличчя готове було розпливтися в безглуздій посмішці. Мотрона Силантіївна важко дихала. Вона люто, не кліпаючи, дивилася на чоловіка.
Люди завмерли, наче до кімнати влетіла бомба, яка ось-ось розірветься.
– Жах! – порушила тишу Варвара Карпівна.
– А в другій що? – спитав Ізволін.
Грязнов прочитав другу листівку. Вона була коротша за першу. В ній повідомлялося, що з п'ятнадцятого по вісімнадцяте грудня в Харкові Військовий трибунал Четвертого Українського фронту розглядав справу трьох фашистських катів та їх підсобника і присудив усіх до страти через повішення.
– Це є неможливо, – прошамкав Брюнінг. – Слюхайте, я вам буде говорит. – Він підвівся і розмістив частину живота на столі. – Більшовицька байки. Патріот? Блеф, нема ніякий патріот. Є провокацій… – І вже менш упевнено додав: – Завтра провокацій буде капут. Не треба, мадам Тряскін, ніс вішайт. Прошу краще пляшку вина. Це дуже карашо. Хайль Гітлер!
– Хайль! – гаркнув і підпилий Пауль.
І без того невеселий настрій компанії зіпсувався остаточно. Не поліпшили його і нові пляшки вина.
Крамсалова почала умовляти чоловіка йти додому. Подруга Варвари Карпівни злякано поглядала на Пауля. Той по-німецьки розмовляв з Брюнінгом, розпитував про зміст листівок.
– Ходімте в другу кімнату, – запропонувала Варвара Карпівна Ожогіну.
Микита Родіонович мовчки пішов слідом за іменинницею.
– Але ж насправді погано, – сказала Варвара Карпівна, сідаючи на маленький низький диванчик. – Хто б міг подумати, що все так вийде! Ми прорахувалися…
– Хто – ми?
– Ну, я, батько, хоч би от Люба, Крамсалови, та й ви… І хто б міг подумати! В той час, у сорок першому році, все було так ясно, а зараз, здається, знову Радянська влада повернеться. Я от тільки боюся, що почнуться переслідування, арешти… Я за останні дні втратила сон, апетит. Все з рук падає, не хочеться ні за що братись, усе остогидло. Ходжу як сновида, як тварина, що чекає: ось-ось вдарять або потягнуть на бойню… Що ж робити? -
Почуття огиди охопило Ожогіна, захотілося встати й піти. Але він стримав себе і сказав:
– Про те, що робити, треба було думати значно раніше. І мені, і вам.
– Мені ніколи так не хотілося жити, як зараз, ніколи! Ви хоч пораду дайте…
– У вас є порадник, кращий за мене…
– На кого ви натякаєте?
– На Роде, звичайно.
– Не називайте це ім'я! – Варвара Карпівна рвучко схопилася на ноги. – Він приніс мені стільки лиха, стільки лиха…
– Значить, ви його ненавидите?
Варвара Карпівна мовчки почала ходити по кімнаті. Останнім часом ставлення Роде до неї змінилося. І раніше не ввічливий, Роде тепер став відверто грубим. Ні про яку Німеччину вона вже не мріяла, хоч ще зовсім недавно говорила про майбутню поїздку, як про вирішене питання. Ні, в Німеччину ЇЇ не візьмуть, але й живою не залишать. Роде вона боялася навіть більше, ніж повернення Радянської влади. Радянська влада не простить, зради – покарає, засудить; а Роде – знищить. Занадто багато знає Варвара Карпівна, як перекладачка гестапо, як живий свідок. На карту ставиться життя, а порадитися-нема з ким. Думка поділитися з Ожогіним, який, за словами горбаня, був близький до військової розвідки і який здався Варварі Карпівні розумною людиною, виникла в неї недавно. Але чим може допомогти Ожогін, що знаходиться в такому самому становищі, як і вона?
– Він мене уб'є! – вихопилося у Варвари Карпівни, і вона озирнулася на двері, з-за яких було чути голоси гостей. – Він мені одного разу сказав: «Ви знаєте занадто багато для живої людини». Я почуваю себе приреченою… Як бути? Де знайти вихід?
Микита Родіонович мовчав, уважно розглядаючи свої нігті. Він вагався: поставити питання руба чи зробити тільки натяк, пробний крок, розвідку?
– Знайти вихід, звичайно, можна, але зробити це нелегко, – сказав він.
– Невже можна? – з надією в голосі спитала Варвара Карпівна.
Він ствердно кивнув.
– Що ж, на вашу думку, для цього потрібно?
– На мою думку, багато чого.
– А саме?
– Сміливість, рішучість, бажання…
– І тільки? – полегшено зітхнувши, сказала Варвара Карпівна, наче сумніви, що тривожили її, відразу зникли.
– Це не так мало, на мій погляд.
– Ви гадаєте, в мене немає бажання?
– Бажання, можливо, і є, а от…
– Ви маєте на увазі сміливість і рішучість? – перебила Варвара Карпівна.
– Так. Саме це.
– Ви не знаєте мене. Але як? Як? – раптом схаменулася вона, згадавши, що головного ще не з'ясувала.
Відповісти Микита Родіонович так і не встиг. До кімнати зайшов Брюнінг. Побачивши пару, що розмовляла, він розгублено пробурмотів:
– Ах! Вибачайт! – і швидко вийшов.
На зміну Брюнінгу з'явився Тряскін. Він ледве тримався на ногах.
– Що буде, того не минути, – промимрив він. – Хробак є хробак… Народжений повзати, літати не може…
– Я добре обдумаю все і дам вам пораду, як діяти, – тихо сказав Микита Родіонович, щоб закінчити розмову.
Тряскіна кивнула головою.
XIII
Після втечі з табору Повелка сховали у Заболотька. Будинок Заболотька стояв на околиці і не викликав підозрінь у окупантів. Мати Бориса Заболотька – вдова
Ганна Василівна – працювала прибиральницею в комендатурі, а сам Борис – електромонтером в управі.
У п'ятницю ввечері в будинок Заболотька прийшов Тризна. Обговорювали те ж саме питання – про висадження в повітря електростанції. Здійснення наміченого плану зривалося з причин, незалежних від підпільників. Повелко ніяк не міг удень потрапити на подвір'я електростанції, а без нього не вдавалося знайти місце виходу шнура. Борис Заболотько, як монтер управи, бував на станції і двічі намагався розшукати те місце, але марно.
Справа в тому, що від вибухової речовини, закладеної глибоко під майданчики і фундаменти основних агрегатів станції, свого часу був протягнутий детонуючий шнур, його поклали в ізоляційну трубу, яка не псується, вивели назовні крізь глуху стіну електростанції на відстані півметра від землі. Оцей кінець шнура і потрібно було знайти.
– Самі зрозумійте, – виправдувався Заболотько, хоч його ніхто і не думав звинувачувати, – не дуже зручно виходить: двічі з'являвся на станції. Можуть помітити…
– Не годиться, хитав головою Тризна.
– Ну, першого разу я ще зміг на стіну подивитися, а вдруге… не вийшло: люди ходять. Якби вночі, тоді інша справа.
