Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗

Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Чудовий бізнесмен, — мовив Степанов. — Почав на пустому місці, за кілька років вийшов у лідери, партзборів з колективом не проводить, а дисципліна — як в армії… А втім, це не так, бо про неї там почали забувати… До речі, тобі прізвище Панюшкін нічого не говорить?

— Чув, але толком не знаю…

— Дивовижна доля цієї людини… В двадцять першому, після введення непу, перейшов в опозицію: «Ленін зраджує соціалізм, кооператори — акули капіталізму, їм місце у концтаборі, а не в столиці»… Його й попереджали, й умовляли добром — нізащо: «Вимагаю надзвичайного з’їзду!» Справа закінчилася тим, що Дзержинський вкинув його на Луб’янку. Врятував Сталін — послав на низовку в провінцію, сховав до пори… Повернув у тридцятих, провів через випробування — кажуть, доручив Панюшкіну разом з керуючим справами ЦК Крупіним знищити Миколу Івановича Єжова… А в того — за півроку перед стратою — радянські люди мали вчитися «сталінським методам роботи»… Після цього Панюшкін став послом у Китаї і США, а потім очолив відділ ЦК, який формував наш закордонний корпус, усіх тих, хто кібернетику вважав підступами космополітів, а генетику — разом з усякими там бугі-вугі, Пікассами, Хемінгуеями і Ремарками — сіоністською змовою. І став на Русі найвидатнішим письменником Бубеннов разом з Павленком та Суровим… Але ж Бунін тоді ще був живий… Та й Платонов вулиці підмітав — не в Парижі, а тут, на батьківщині, в Москві…

— Я інше зараз у бібліотеці відкопав, Митяю, — озвався Костенко. — Я переконався в тому, що більшість сталінських міністрів, кого він привів до влади в тридцяті, були родом з бідняцьких селянських сімей… Почитай некрологи — переконаєшся…

— Це ти до того, що після непу бідняками лишилися тільки ті, хто горілку жер та рвав на грудях сорочку: «дайош загальну рівність?!» Тоді як справний мужик з усією сім’єю колупався в землі? Ти про це?

— А про що ж іще? Саме про це… Сталін привів до влади тих, для кого головний смисл життя: «постав будиночок»… Але при цьому — «розори хазяйство»… І Даля вони — через безграмотність свою — не читали, а він же писав: «Тільки видаток створює прибуток»…

— При Сталіні, Митю, Даля заборонили, це я достеменно в своїй бібліотеці з’ясував… Знаєш чому? — Достеменно — ні, але здогадуватися — здогадуюсь.

— Ну і?

— Ніхто так любовно не роз’яснював нещасним росіянам — здебільшого позбавленим права на власність, — що таке «земля», «хазяїн», «купець», «вигода», «підприємництво», «труд», «закон», «право», «найм», «карбованець»…

— Сходиться, — зітхнув Костенко. — Нещасний народ, позбавлений права на розуміння істинного смислу найживотворніших понять…

— Це точно, нещасний…

Солодко вицідивши лимонну, Костенко посміхнувся:

— Той, хто п’є вино і пиво, той найманець Тель-Авіва… Бачив майки «пам’ятників»? Нічого собі поезія, га? Віршомази з товариства непитущих писали, не інакше… Послухай, Митю, ти коли Щолокова вперше побачив?

— Щось через півроку після того, як він в’їхав на Огарьова, шість.

— А коли він вам про запонки Ростроповича говорив? Що, мовляв, пишається великим російським музикантом і тому подібне?

— У самий розпал шабашу, Славику… До речі, це мене дуже здивувало… Ні, спочатку обрадувало… Здивувало — потім уже… У той час така ремарка вимагала мужності.

— Не пригадуєш, це вже після того було, як його молодики до смерті побили андроповського чекіста у метрополітені?

— Не «його», а «ваші»… Ти ж при ньому третю зірку одержав, чи не так?

— Це ти мене добре підцюкнув, — посміхнувся Костенко. — І по заслузі, немає кращого адвоката для людини, як вона сама…

— Не сердься.

— Але ж по заслузі. За це сердитись гріх… Яструба давно бачив?

— Років три тому… У нього все гаразд, мені здається…

— Його вбили, Митю… Через мене…

— Як же це?

— Давай його пом’янемо…

Випили, закушувати було якось незручно; подихали скоринкою ще теплого калача.

Закуривши, Костенко сказав:

— Я знову почав справу Зої Федорової крутити…

— Ти ж у відставці… Їж, пельмені прохолонуть… Чому «через тебе»?

— Я розповім, коли хочеш…

— Хочу.

— А з Цвігуном тобі бачитися не доводилось?

— Доводилось.

— Коли?

— По-моєму, на початку сімдесятих… Потім він собі підібрав бригаду письменників, вони йому романи шльопали І сценарії… Справжній розвідник, прокладав дорогу в літературу Леоніду Іллічу, великому стилістові…

— Тобі здається, що це він прокладав дорогу Брежнєву? Чи є факти про це?

— Хронологія — це факти… Спочатку він випускав свої бойовики в кіно, а невдовзі Брежнєв захотів повчити письменників, як треба робити справжню літературу… — Степанов зітхнув. — Які ж ми гутаперчеві, га? Але Цвігун не справляв враження злочинця… Цілком доброзичлива людина… Усі, хто його знав, ставилися до нього з симпатією.

— Останніми роками він змінився?

— Начебто — так.

— А в чому? Очі стали інші? Шукаючі? Злякані? Зачаєні? Миготливі? Змінилася хода? Манера мови?

— Коли я бачив його останній раз — здається, в Будинку літераторів це було, — він сидів у ресторані з друзями, за чарочкою і — фарбований був… Не сивий, яким я його бачив, а темно-каштановий…

— Скільки йому тоді було?

— Не пригадую… Хоча, стривай, він начебто з геройською зіркою сидів… А йому дали Героя в шістдесят два роки, дивно якось, після ювілею…

— Брежнєвські книжки вже з’явились? Я про вісімдесят перший запитую, коли Зою Федорову вбили…

— Боюсь збрехати, Славику… Чому ти повернувся до цієї справи? Відставникам дозволили працювати по розшитих справах?

— Думав — так. З’ясувалося — ні… Мені завжди муляє один епізод: у під’їзді, де жила Зоя Федорова, ліфтери — під час ремонту — знайшли в шахті пакети з доларами… Не пригадую точно суми, не в цьому справа, завтра знатиму… Один пакет — над виходом з кабіни шостого поверху, другий — на четвертому… Поряд… Дуже щось близенько, розумієш? Ніби хтось версію нам нав’язував… Ми було сунулись до начальства, та зразу ж і обпеклися… Натякнули, ніби цей епізод пішов до людей Цвігуна… І — кінці у воду… Мій колега — його потім з Москви перевели — натякнув, що, мовляв, тримав у руках кінчик… Який саме — не сказав… Але начебто йому заборонили відпрацьовувати ту версію…

— Чому?

— Не знаю…

— І зараз мовчить?

— Може, зараз би й сказав, але — помер…

— Дружина? Діти?

Костенко засміявся:

— Митю, ти нас не знаєш… І ніколи не взнаєш… Ми, Митю, мовчуни… Нас так життя навчило… Щоб дружина й діти були живі, треба мовчати… Намертво… Ми ж комбінатори, ходимо по темному лабіринту… І не відаємо, звідки вдарять… А особливо дуже боляче б’ють свої, розумієш?

Костенко раптом рвучко підвівся, швидко оглянув зал.

— Чого це ти? — здивувався Степанов.

— Звідси по «міжміському» подзвонити можна?

— Куди?

Костенко сів, наче зламався:

— Хороше запитання… Подзвонити треба в Узбекистан… А куди саме — не знаю… Хоча б на Петровку, га?

(Про те, що «тримав кінчик», йому сказав полковник Савицький, якого — коли розкасували групу — перевели до Риги: там і помер від цирозу печінки; Павлова посунули в Узбекистан, а Павлов і Савицький по-справжньому дружили, йому міг відкритися, тільки йому, нікому більше.)

…Як завжди, виручив майор Глинський; подзвонив у крихітний кабінетик ресторанного бухгалтера через десять хвилин, продиктував телефон полковника Павлова (виходить, генерала так і не дали, подумав Костенко, — але ж обіцяли, на хресті божились); живе у Ташкенті; «Капітан Строїлов збився з ніг, вас шукає, коли питатиме, що сказати?» — «Промовч». — «Він в’їдливий». — «А ти будь розумним»…

…Почувши сонний голос Павлова, Костенко зрозумів, що в Ташкенті зараз ранній ранок; вибачився:

— Я можу до тебе вилетіти, коли підтвердиш, що Савицький розповідав про кінчик

Позіхнувши, Павлов спитав:

— Ти вже на пенсії?

— Уже.

Перейти на страницу:

Семенов Юлиан Семенович читать все книги автора по порядку

Семенов Юлиан Семенович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Таємниця Кутузовського проспекту отзывы

Отзывы читателей о книге Таємниця Кутузовського проспекту, автор: Семенов Юлиан Семенович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*