Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗
Зненацька Чеслав відчув, що його змучене випробуваннями, поранене звіром і колодою, втомлене тіло знайшло легкість. Юнак почув, як тихий, але владний голос наказав йому: «Уперед!» Він напружився й сам не зрозумів, як опинився за межами колоди. Раптово здійнявся вітер, підхопив його, мов пір’їну, і, втягши в осяяний небаченим раніше неземним світлом вертлявий струмок із повітря, поніс по ньому. Назустріч юнакові полетіли дерева, кущі, густа трава, галявини в лісі та люди, неспокійна річка з кольоровими берегами й кам’яним стрімчаком, тихі озера й пагорби, а далі — хати в селищах і знову люди… Чеслав не одразу зрозумів, що все це йому давно знайоме — ще, напевно, з народження. А всі ці люди — його родичі та близькі, а хлоп’я, що було серед цих людей, — то він сам. Крізь нього мчав вихор його спогадів: усі, хто колись його вчили та наставляли, усе, що до цієї години осяг його допитливий розум. Потім чомусь з’явився вовк, якого він убив і приніс у дарунок Великим, і вовчиця… Але раптом видіння змінилися. Замигтіли небачені місця, події, незнайомі люди. Чеслав намагався запам’ятати, збагнути побачене, але його політ дедалі пришвидшувався, і незабаром усе злилося в якийсь дивовижний небачений вир.
Раптом цей вир завмер і, поступово танучи, перетворився на світлу завісу, за якою Чеслав відчув небачений, неосяжний простір. Такий величезний і страхітливий своєю безмежністю, що він почув, як його серце, яке досі билося щосили в грудях, сповільнило свій ритм і якоїсь миті зупинилося зовсім. Раптом за завісою він розрізнив нечіткі тіні, що ледь рухалися, і вся його увага зосередилася на них. Його слух уловив їхні голоси, багато голосів, таких незвичайних, заспокійливих, сповнених тепла, що поступово страх, який оволодів ним, відступив, а потім і зовсім зник. Його серце знову почало битися спокійно й розмірено…
Він не розрізняв, що шепотять йому ці голоси, і не міг зрозуміти, кому належать тіні, але чомусь йому здалося, наче він відчув, що там, серед них, є одна, ось та, від якої йде якесь світіння, що вабить, отож саме вона належить його… матері. Так, він ніколи не бачив її, але зараз знав, точно знав, що вона там і теж шепотить щось йому, а разом із нею й інші давно зниклі, чия кров тепер тече в ньому. Він напружився, намагаючись розрізнити, зрозуміти, що ж говорять йому ці тіні, але від цього завіса миттєво втратила свій спокій і все знову перетворилося на рухомий вир. Повітряний струмок, яким він мчав, різко втяг його у свою глибину. Він відчув, що вже не летить, а падає… Він злякався, що ось-ось упаде і всьому настане кінець. Усьому побаченому, навколишньому і йому самому. Попереду він побачив землю й весь зіщулився, очікуючи неминучого удару. От і удар…
Опам’ятавшись, Чеслав не одразу зрозумів, де він. Як не намагався, юнак не міг розплющити очі, але, помацавши руками, відчув, що поруч дерево. Тоді зрозумів, що все ще залишається в череві чудовиська.
Що це було — марення чи дійсність? Чеслав протер долонею очі, знявши полуду засохлої, в’язкої крові. Попереду, де закінчувалася колода, билися відблиски багать. Чеслав поповз до виходу…
Коли юнак наполовину вибрався з пащі Змія-Велеса, у юрбі пролунав радісний лемент, що привітав нановонародженого. Чеславові здалося, що його подорож черевом священного чудовиська тривала вічність. Але виявилося, що це не так. Минула лише мить. Так само яскраво палали багаття, так само співуче звучали заздравиці богам Великим.
Ритуал тривав. Помічники волхва — Миролюб і Гаразд — одразу гострими ножами взялися зрізати з його голови волосся. Довгі пасма стятим колоссям рясно сипалися в траву. І тільки коли голова юнака зробилася схожою на голову немовляти, кілька рук підхопили його й, витягши з пащі Змія, опустили на землю.
Слідом за ним під загальні крики схвалення з пащі Змія-Велеса виймали одного за одним інших посвячених. От тільки зі здорованем Добром вийшла затримка. Дуже вже тяжко йому було протиснутися крізь вузьку колоду. Але насилу він усе-таки вибрався.
До Чеслава підійшов старий Сокіл.
— Пишаюся, Чеславе! Не підвів старого, Лісовик тебе… А-а! — махнув рукою задоволений учитель.
Він повісив на шию посвяченого молодого чоловіка лапу звіра, якого той добув, і накинув на нього шкуру вовка, якого власноруч убив узимку.
Чеславові була приємна така похвала від самого Сокола, але він був стомлений, а в його голові гуло. Йому ще раз піднесли священну чашу, і він зробив ковток…
Тепер юнак відчув, як напій крижаною рікою гасить попередній вогонь, що розходився всередині. У голові Чеслава прояснилося, а всі почуття ще більше загострилися. Він міг чітко розрізнити те, що приховувала від інших темрява ночі: до різноманітних запахів лісу й багаття додалися вологі запахи річки, пахощі квітів і трав на далекому лузі, і навіть запах козулі, що причаїлася на ніч серед папоротей, — він відчував. Його слух вбирав усі шуми лісу й околиць, нечутні людині. Юнак зрозумів, що з якоїсь не відомої йому причини має тепер у собі силу й спритність звіра, убитого ним напередодні.
Знову вдарили бубни. Чеславові випала велика честь почати ритуальний танець на честь Посвяти. Він, покритий вовчою шкурою, подібно звірові, обережними кроками пройшовся навколо багаття, час від часу завмираючи на місці, ніби прислухаючись, а потім присів, причаївшись. І раптом розпрямився й, скинувши руки, понісся по колу, ніби борючись із невидимим супротивником, підстрибуючи й завдаючи ударів, ухиляючись від невидимої небезпеки…
З боку оточуючих почулися вигуки підтримки й схвалення. За ним у танець рушили його товариші, а потім почали втягуватися й інші присутні. До самого світанку навколо було чути бубни, дуди й сопілки, веселі вигуки й гучні голоси співаків.
Чула їх і вовчиця, що кривавим слідом свого чоловіка прокралася до самої галявини. І Чеслав відчував її присутність десь поруч…
Коли зовсім розвидніло й ритуальне свято згасло разом із багаттями на галявині, посвячені з найближчими родичами пішли до ріки. Їм треба було змити із себе бруд і піт полювання, змішані з кров’ю жертовного вовка.
Вимившись і кілька разів пірнувши в п’янку ранкову воду, Чеслав вийшов на берег.
Тут на нього чекали батько й брат. Ратибор подав братові рушник.
— Не личить батькові на людях хвалити сина, але зараз можу сказати, що нині ти порадував мене, Чеславе. Такого звіра добув! — очі Велимира з любов’ю дивилися на сина.
— Молодець, братчику! — поплескав брата по шиї Ратибор.
— Ось, Болеслава передала тобі. — Велимир простягнув Чеславові сорочку, розшиту, як у дорослих чоловіків.
Чеслав неспішно, якось навіть незвично для нього статечно, одяг сорочку й розгладив її на собі. Тільки після убирання в новий одяг обряд Посвяти вважався закінченим.
— Гусак! — бачачи, з яким достоїнством одягається брат, пожартував Ратибор.
— А це від мене. Заслужив. — Велимир дав синові ніж із руків’ям, прикрашеним тонким різьбленням.
— Вельми дякую, батьку, — зрадів такому коштовному подарунку Чеслав.
Він із цікавістю почав розглядати подаровану зброю. На руків’ї майстерно була зображена сцена полювання на вовка. А сам ніж був гостро відточений та так і виблискував під ранковим сонцем.
— Оце гарно! — Чеслав не втримався й, як дітвак, зробив кілька випадів, граючи в повітрі новим ножем.
— Славна зброя! — заворушилися найближчі кущі, і з них з’явився Сокіл.
Незважаючи на чималі роки, проведена в безсонні ніч ніяк не відбилася на старому мисливцеві. Він був так само свіжий і бадьорий, начебто тільки встав із ложа.
— Тебе й сон не бере, Соколе! — привітав старого Велимир.
— Спати — час губити. А він же, як вода в річці, біжить. Я от зілля приніс Чеславові рани змазати. Швидше загояться, — простягнув Сокіл горнятко з якоюсь темно-буро-зеленою мастю з різким запахом трав і ще чогось, відомого тільки старому мисливцеві.
— Дякую, Соколе, — Чеслав зняв сорочку, і наставник разом із Ратибором натерли його зіллям.
