Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Зрозумій, я тобі поганого не бажаю, Чеславе, тільки добра… Якби тільки знав, який ти мені дорогий, синку!.. Піду сторожу перевірю. Бачиш: напасть за напастю. — Велимирові самому було соромно за свою гарячність.
Підійшовши до сина, він поплескав його по плечу й додав:
— А ти от що: біжи за Марою та, як зовсім стемніє, приведи її до Сокола, щоб ніхто не бачив. Без неї не обійтися старому. Та оглядайся там, стережися, щоб знову на стрілу не нарвався.
— Добре, батьку. Вибач… — Чеслав теж почував у грудях болотну каламуть від такої душевної розмови з батьком.
Велимир довго ще задумливо дивився вслід синові. Він згадав його маленького, коли хлоп’я непевно намагалося робити свої перші кроки та, чіпляючись за його велику руку, лопотало щось йому, Велимирові, незрозумілою нікому мовою. Яку радість він тоді відчував від тих перших кроків, слів, яку ніжність до того маленького чоловічка! Велимир мимоволі посміхнувся своєму спогадові. Згадав він і Росаву…
А Чеслав тим часом вийшов уже за ворота городища й заглибився в ліс, що починав тонути в густих запашних сутінках.
Коли Чеслав підійшов до печери, йому здалося, що Мара вже знала про його прихід. Вона стояла біля входу у своє кам’яне житло й зовсім не здивувалася, побачивши його.
— Бачу, молодий місяць біжить до мене з першими світилами нічними, — посміхнулася баба.
— Здорова була, Маро!
— Живи й ти довго, юний муже! — явно натякаючи на його посвяту, побажала знахарка. — Здається, тільки що витягла тебе, дитино, з черева матері твоєї, а ось уже, дивися, — чоловік! — із якимсь смутком зауважила вона.
— Ти начебто чекала на мене, — відірвав її від спогадів Чеслав.
— Чекала. Що за халепа сталася за вашим частоколом?
— Звідки знаєш, що халепа?
— До Мари приходять, коли лихо та хворість напосідають на вас так, що нічого вдіяти не спроможні. З радістю ще ніхто не приходив, — було незрозуміло, чи з жалем, чи з утомою говорить знахарка. — Входь!
Чеслав і Мара ввійшли в печеру.
— Сокола поранили.
— Так і знала. Стрілу уві сні бачила й кров.
— Бачила? — здивувався Чеслав і навіть подався вперед. — А хто стріляв?
Мара докірливо глянула на юнака й похитала головою.
— Нетерплячий, як окріп у казані! Сни таємниці свої нелегко відкривають. І не відразу, а коли час прийде, — повчально сказала стара, а потім, начебто щось згадавши та схаменувшись, відвела від Чеслава погляд і заговорила швидко, майже затараторила: — Хто стріляв, не відаю, то боги знають. У них і запитуй. А я не всемогутня, мені з ними не змагатися. І то не мого розуму діло. І так тобі багато ляпнула. Забудь!.. — стиснула від досади губи Мара.
Запанувала незручна тиша, у якій було тільки чутно, як хмиз потріскує у вогні.
— А я нічого й не розібрав у твоїй балаканині, — повільно вимовив Чеслав.
— От і добре, — а помовчавши, запитала з цікавістю: — Великого звіра в жертву богам добув? Вовка?
Чеслав від несподіванки часто заморгав.
— Теж уві сні бачила? — перейшовши чомусь на шепіт, запитав він.
— He ти один сюди бігаєш. Крім тебе, тут із такими довгими язиками бувають, що й у снах немає ніякої потреби, — суворо відмовила Мара.
— А-а-а! — із розумінням кивнув Чеслав.
Мара розсміялася хрипким сміхом, а потім, різко обірвавши його, серйозно запитала:
— Кров звіра пив, серце їв?
— Пив і їв, — не розуміючи, куди хилить стара, відповів юнак.
— Що потім у череві Вогненного Вовка та Велеса-Змія бачив, пам’ятаєш?
— Трохи… — у його словах була непевність.
— Настане час — згадаєш. Сам на багато запитань собі відповісти зможеш, — і без переходу, відразу запитала: — Ну що там із Соколом?
— Непритомний він.
— Знову за ваш частокіл іти треба?.. — відповіді не чекала, бо знала й сама: треба!
Мара, заглянувши у свої таємні засіки, ступи, горщики та горнятка й зібравши якихось трав, до того щось повсякчас шепочучи собі під ніс, поклала все це в хустку і, міцно зав’язавши, наказала Чеславові:
— Веди!
Юнак, вихопивши палаючу головешку з багаття, пішов до виходу з печери. Мара рушила слідом.
Біля воріт городища Чеслав, ухнувши пугачем, подав сторожі знак відчинити.
— Кого там по лісі вночі носить? — почувся з-за воріт сердитий голос рудого Борислава. Сьогодні була його черга вартувати. Аби виглядати дорослішим та поважнішим, він намагався говорити низьким голосом і якомога суворіше.
— Це я, Чеслав, — відгукнувся юнак.
— Заходь. Велимир казав, що ти прийдеш.
Ворота відкрилися.
— Я не сам, — попередив Чеслав, пропускаючи вперед Мару.
Побачивши жінку, Борислав заступив їй дорогу.
— Ти ж знаєш, що їй не можна сюди заходити. Вона вигнана. Рада Роду й Колобор…
— Припни язика, цвіркуне! — цитькнула на нього Мара. — Ось скрутить тебе болячка, приповзеш до мене й благатимеш, щоб допомогла. Подивлюся, чи згадаєш ти тоді, що я вигнана.
— Це для Сокола! — Чеслав готовий був кинутися в бійку.
— Пусти її, Бориславе, а то ще яку біду від неї вхопимо, — з побоюванням у голосі приєднався до розмови побратим Борислава — довгий Серга. — А коли що — ми її не бачили.
Борислав, трохи пом’явшись, відступив.
— Ось і добре, дітки, — солоденьким голосом сказала Мара й увійшла до городища.
Тихцем та нищечком крокуючи поселенням, Чеслав і Мара дісталися до хижі старого Сокола.
— Почекай, Маро, я спершу подивлюся, як там усередині, — тихо мовив Чеслав знахарці й увійшов до оселі.
Переступивши поріг і розігнувшись, юнак ледь не зачепив головою стелі, яка, здавалося, причавила вросле в землю житло. У тісній, крихітній хижці з густою напівтемрявою марно боролася, ледь жевріючи, жменя хмизу у вогнищі. Чеслав не одразу побачив розпростертого на покуті Сокола та дві схилені над ним постаті. Помітивши юнака, одна з них рушила йому назустріч. Це була Руда, дочка Сокола і єдина господиня його дому. Дружина старого мисливця вмерла років із десять тому, і тепер у його житті якщо й було щось дороге, то це дочка.
— Здрастуй, Чеславе! — роздивившись, хто прийшов, лагідно привітала гостя дівчина. Було видно, що її очі опухли від сліз. Але в присутності сторонніх вона намагалася стримуватися й бути гостинною господинею. — Проходь, не стій на порозі.
— Як батько?
Руда сумно похитала головою. Тільки тепер, коли очі звикли до півтемряви, Чеслав зміг розгледіти другого, хто стояв біля ложа пораненого. Це був волхв Колобор. Здавалося, він зовсім не помітив парубка. Щось тихо бурмочучи, але так, що слова неможливо було розібрати, волхв повільно погойдувався. Очі його були заплющені.
Сокіл лежав на ложі якийсь незвично спокійний і нерухомий. Його бліде, знекровлене обличчя здавалося вже не таким лютим. А волосся, що стирчало навсібіч, робило його якимось трохи дивакуватим та глузливим. Дихання пораненого було важким, нерівним, свистячі хрипи час від часу виривалися з горлянки.
Раптом Колобор припинив бурмотання. Провівши рукою по обличчю недужого, він розплющив очі, потім дістав звідкись зі своєї хламиди амулет й одяг на шию Соколові.
— Що скажеш, мудрий Колоборе? — не витримав Чеслав.
— А, це ти, сину Велимира?! — глянув у його бік волхв і, помовчавши, додав: — На все божа воля. Я просив за нього й далі проситиму Великих. Ріка життя ще тече, але дедалі мілішає. Якщо до ранку не полегшає, то піде Сокіл до предків.
У тиші пролунав схлип Руди. Та дівчина постаралася задушити його в собі.
— Виходить, богам вирішувати, чи настав його час, — суворо подивився на Руду Колобор. — На все їхня воля.
Ще раз доторкнувшись до обличчя Сокола та щось невиразно прошепотівши, волхв пішов геть. Не маючи більше сили душити в собі гіркі сльози, Руда ридаючи опустилася біля батькового ложа. Чеслав тим часом виглянув надвір і тихо покликав:
— Маро!
За мить із темряви з’явилася знахарка й увійшла в дім.
