Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗

По сїм Яхія післав по гроші для війська до Фльоренції, а українські благоприятелї його стали роздумувати, як би заручити ся помічю ще з Москви. Тим часом як козачина могла вабити ся перспективами богатої платнї, в київських митрополичих кругах ся власне сторона орґанїзація широкої православної коалїції, з участю московського царя, мала особливу принадність з огляду на той зелїзний католицький перстень, що з такого невблаганною безоглядністю тїснив що далї все тяжше православну стихію українську (і білоруську з нею). Ще перед появою Яхії на київських горізонтах в київських митрополичих кругах прийшли до рішення — шукати опертя в московськім правительстві в тім безвихіднім, як здавало ся, становищу, в якім православна єрархія, кажучи словами владичих листів цареви,- „в маленькім кутку тиснула ся на Українї, в землї Київській, під крилами христолюбивого воїнства запорозьких козаків” ⁴).

Шуканнє московської опіки з причини (чи під покривкою) релїґійних утисків — мало свою давню традицію в в. кн. Литовськім, як знаємо. Такий маневр знищив був, на початках XVI в., у польсько-литовського правительства всякі апетити до якої небудь релїґійної пресії на своїх православних підданих трохи не на цїле столїтє ⁵). Тільки з упадком Московської держави з кінцем XVI в. воно насмілило ся знову. „Смутні часи” московські зняли були всякий страх з польсько-католицьких кругів. Але Москва підіймала ся з занепаду, і у польсько-литовських полїтиків починала приходити трівожна думка, що притиснені до останнього православні можуть знову шукати помочи в Москві, і та знову почне свої інтриґи на релїґійнім ґрунтї. В згадуванім листї Льва Сопіги до Кунцевича шеф литовської полїтики, вказуючи на неполїтичність унїатських нагінок на православних, пригадує давнї утрати, понесені через православну іреденту Польсько-литовською державою. „Новгород Великий, Псков, Стародуб, Чернигів, Козелськ і багато иньших замків відірвала від нас та унїя, і тепер та унїя богато причинила ся до відтручення народу московського від королевича” (Володислава) ⁶). А з новим зростом московської сили неминучо виникала гроза нової православної іреденти в московський бік з нутра земель білоруських і українських.

З становища православних владик і иньших ревнителїв національної і церковної ідеї, що від польсько-католицьких нагінок збігли ся в тім київськім „кутку”, — шукати опіки і протекції, помочи і оборони в московських кругах було напрямом вповнї натуральним. Се було так само пограниче, що стояло в старій сфері московських династичних і полїтичних інтересів (порівняти розмови московських полїтиків поч. XVI в. про Київ як отчину московських царів) ⁷). Перед московською смутою, з київського „города” добрим оком можна було бачити московську границю. Вона відсунула ся за останнї лїта, але тепер, коли ся смута могла здавати ся припадковим, скороминущим епізодом, можна було сподївати ся нових проявів московської екстенсивної сили. Незалежно від них, з огляду на созвучність інтересів, українська людність, як ми бачили, і так не раз, іґноруючи полїтичні рубежі, орудувала силами обох „україн”, польсько-литовської і московської. Пляни Дм. Вишневецького були найбільш блискучим проявом такої тактики, і українська козачина, від його часів почавши, не раз досить зручно вміла служити на обидві сторони, черпаючи засоби по черзї, або і заразом, з обох скарбів: московського і польсько-литовського, та грала ролю посереднього полїтичного фактора між обома державними орґанїзаціями. Останнї зносини козачини з московським правительством звісні нам зимою 1620 р. ⁸). Поруч них відомі посилки ріжних духовних осіб в московську столицю за „милостинею” на ріжні побожні церковні цїли. Так 1622 р. посилав до царя плачливий лист Ісая Копинський, номінальний владика перемиський, просячи жертв для своїх монастирів, заснованих ним в Дубенщинї. Але крім писаної грамоти післані ним монахи мали устно сказати пограничним московським воєводам (путивльським), щоб вони написали цареви, чи позволить Ісаї з ченцями перейти за московську границю від польського гонения. „Да и всЂ де, государь, православные крестьяне и запорожскіе козаки, какъ имъ отъ Поляковъ утЂсненья будетъ, многія хотятъ Ђхать къ тебЂ государю”, додавали від себе воєводи, на підставі того, що оповідали їм Ісаїні післанцї ⁹).

Лїтом 1624 р., під впливом тодїшнього загострення католицько-унїатських натисків на православних, з анальоґічними заявами висилає свого посла безпосередно до самого царя сам митрополит Йов. З того самого дня, коли писали ся його грамоти до царя (24/VIII. 1624), маємо лист самого ж митрополита до голови литовських протестантів Кришт. Радивила, і він добре ілюструє нам той психольоґічний стан, в якім робили сей знаменний крок київські духовні круги. Просячи помочи литовського маґната в найблизшій соймовій кампанїї, митрополит так характеризував гірке становище православних: ,,Так нас стиснули з усїх боків, що гірше зрадників і доказаних злочинцїв, гірш ніж від ворогів хреста і самих поган, терпить переслїдування від вавилонської, кровю пяної распустницї наш народ вірний, панам своїм зичливий, народ невинний, народ старинний християнський. Що день і година як віл обуха чекаємо ми, небожата, засуду Астерового, за оскарженнєм Гамановим, з нашими святинями, священиками, людом, рицарством, шляхтою”. А козачина своїми своєвільними вибриками — морськими походами, вчиненими против волї навіть своєї старшини, каже далї митрополит, — ще загострює завзятє на православних владиків, бо підозрівають їх в союзї з козаками ¹⁰). Перед маґнатом, хоч і союзним, хотїло ся митрополитови очистити ся з сього підозріння.

Того самого дня митрополит писав листи до царя, йото батька патріарха і шефа московської дипльоматії дяка Ґрамотїна, рекомендуючи їм свого посла владику луцького Ісакія Борисковича. В листах до них він і Ісакій описували гірке становище православних в Польщі й Литві, благали царя памятати про сих своїх одновірцїв і не забувати своєю ласкою, та особливо просили допустити Ісакія до особистої авдіенції, яко „мужа во всЂмъ вЂрна и тайну царскую могуща сохранити” ¹¹). Допущений по сїй рекомендації, по довгих московських процедурах, до царя в сїчнї 1625 р., Борискович дня 14/I с.с. мав адіенцію перед боярами кн. Черкаским і дяком Ів. Ґрамотїним і їм переказав секретне порученнє дане йому митрополитом. На жаль, протоколу сеї авдіенції маємо тільки уривок ¹²), і в нїм нема автентичного тексту митрополичої заяви. З відповідей бояр видко, що митрополит вказував на утиски православній вірі від Поляків, на перспективу польського походу на Україну; висловляв побоювання, що козаки своїми силами не спроможні будуть відборонити Україну від польського війська, тому просив царя прийняти Україну й військо козацьке під свою руку, пробачивши козакам їх давнїйші пустошення Московщини, та оборонити їх від Поляків. Бояре, роспитавши близше, переконали ся, що тут ще нема нїчого певного, рішеного, і так відповіли Борисковичу: ,,З листу (митрополита) і з твоїх слів видко, що у вас самих ся гадка не зміцнила ся й рішучої умови між нами нема, і про козаків кажеш, що їх не буде стільки, аби вони самі могли стати против Поляків, а в своїх оповіданнях пояснив ти, що військо козацьке на весну збираєть ся йти на Турків морем — отже тепер сього дїла царському величеству зачинати не можна, бо міцної постанови між вами нема, і козаки всї ідуть на море'' ¹³). Вини козаків „противъ царскаго величества и всего Россійскаго государства” пробачають ся, з тим, аби на будуще козаки „царскому величеству служили”. „А як буде вам в будучности кривда в вірі від Поляків, а у вас против них буде міцна думка і постанова” — мав сказати на кінець дяк- „тодї дайте знати царському величеству і святїйшому патріархови, а вони про те поміркують, як би православну віру і церкви божі і вас всїх бачити свобідними від єретиків” ¹⁴). Митрополиту Йову поручено переказати ласку царську і патріарше благословеннє, та передати ікону в срібній ризї й пять сороків соболїв цїною в сто рублїв; так само досить богаті дарунки дано самому Борисковичу і протосінкелу Памві (мабуть Бериндї), що був з ним, і привіз патріарху чотири книги. Борискович, дякуючи за ласку, просив переказати царю і патріарху, що у них ся гадка міцна, всї вони царській ласцї раді й хочуть бути під царською рукою; будуть умовляти ся про се між собою, тільки боять ся, як що тим часом Поляки на них раптовно наступлять, то їм крім царської ласки нема де подїтись: всї вони тодї — митрополит, владики, і військо Запорозьке — звернуть ся до царської ласки і поїдуть на царське імя (піддавати муть ся цареви), то нехай цар їх пожалує, не каже відгоняти, бо їм крім царя нема куди подїти ся” ¹⁵).