Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗

— Ахххх, — видихнув він.

— Тобі ліпше? — співчутливо запитав Едді.

Стрільцеві повіки піднялися, відкриваючи світлі очі, що вселяли якусь тривогу.

— Так. Ліпше. Хоча я не розумію, як таке може бути. Я так боявся про це розповідати.

— Якби з нами був той, кого ти називаєш ологом-психо, він би тобі пояснив, — сказала Сюзанна, — але сумніваюся, що ти б його слухав. — Вона поклала руки на поперек, потягнулася і поморщилася… але радше за звичкою, ніж від болю. Її тіло не заклякло, як вона боялася. І хоча у попереку справді щось тихо хруснуло, очікуваного хрусту суглобів не було.

— Скажу тобі так, — мовив Едді, — вираз «полегшити душу» набув для мене нових вимірів. Як довго ми тебе слухали, Роланде?

— Лише одну ніч.

— «Духи зробили все це за одну ніч», — сонним голосом процитував Джейк. Він сидів, схрестивши ноги біля кісточок, а в утвореному зігнутими коліньми хлопчика ромбі зручно вмостився Юк, зорячи на нього своїми блискучими золотисто-чорними очима.

Роланд рвучко сів, витираючи щоки нашийною хусткою, і уважно зиркнув на Джейка.

— Що ти сказав?

— Це не я. Це написав один чоловік, якого звали Чарльз Дікенс. Це з повісті «Різдвяна пісня». Все за одну ніч, га?

— А хіба твоє тіло стверджує, що все тривало довше?

Джейк заперечно похитав головою. Ні, він почувався приблизно так само, як і будь-якого іншого ранку, і навіть краще, ніж іноді. Йому треба було помочитися, але в цілому дискомфорту не було.

— Едді? Сюзанно?

— Мені добре, — відповіла Сюзанна. — Я зовсім не відчуваю, що не спала ніч, не кажучи вже про багато ночей.

— Взагалі-то, це нагадує мені про часи моєї наркоманії, — сказав Едді.

— А хіба в світі є щось таке, що тобі про них не нагадує? — сухо спитав Роланд.

— Ой, як смішно, — скривився Едді. — Обреготатися можна. Наступного разу, коли на нас наїде якийсь скажений поїзд, твоя черга ставити ідіотські питання. Я просто мав на увазі, що коли людина проводить багато ночей під кайфом, то звикає почуватися вранці як десять фунтів лайна в кульку, розрахованому лише на дев’ять фунтів: голова розколюється, ніс закладений, серце гупає, в хребті скло. Послухай друзяку Едді: те, як ти почуваєшся вранці, — якраз ознака фіговості наркоти. Хай там як, до цього звикають… принаймні, я звик… звикають настільки, що коли ніч була без кайфу, то вранці ти прокидаєшся, сідаєш у ліжку і думаєш: «Бляха-муха, що зі мною таке? Я що, хворий? Мені так паскудно. У мене що, інфаркт був уночі?»

Джейк розреготався й одразу ж затулив рота долонею, наче хотів не просто стримати сміх, а повернути його назад у легені.

— Вибач, — мовив він. — Я згадав свого батька.

— Що, він теж один із наших, га? — поцікавився Едді. — Я очікував, що мені буде тупо паскудно, я буду весь змучений, усі кістки хрускотітимуть, коли зрушу з місця… та насправді все, що мені зараз треба, аби почуватися нормально, — це відлити в кущі.

— І перекусити? — спитав Роланд.

Ледь помітна усмішка, що блукала на обличчі Едді, зникла.

— Ні, — відказав він. — Після всього, що ми тут почули, мені вже не так хочеться їсти. Чесно кажучи, взагалі не хочеться.

Едді насипом відніс Сюзанну на руках униз, щоб вона присіла за лавровими кущами. Джейк пішов до березового гаю, що ріс неподалік, за шістдесят-сімдесят ярдів. Роланд сказав, що справить ранкову нужду на ремонтній смузі, і дуже здивувався, коли його друзі з Нью-Йорка розреготалися.

Проте коли Сюзанна вийшла з-за кущів, вона вже не всміхалася. На щоках були сліди від сліз. Едді не питав, чому вона плакала, — він і так знав. Йому самому насилу вдавалося стримувати сльози. Він ніжно пригорнув її до себе, і вона притулилася щокою до його шиї. Так вони й стояли кілька хвилин.

— Чар’ю трі, — нарешті вимовила Сюзанна, достоту так, як це робив Роланд: трохи розтягуючи кінцеву голосну.

— Ага, — сказав Едді, думаючи про те, що Чарлі залишався Чарлі, хай навіть названий іншим іменем. А троянда залишалася трояндою. — Слава Жнивам.

Підвівши голову, Сюзанна заходилася витирати заплакані очі.

— Пережити таке, — тихо мовила вона, водночас озираючись на насип автостради, щоб переконатися, що на них не дивиться Роланд. — У чотирнадцять років.

— Так. Порівняно з цим моя епопея з пошуком загубленої сірникової коробки з травичкою у Томкінз-сквері виглядає блідою і невиразною. Проте, з іншого боку, мені навіть відлягло від серця.

— Відлягло? Чому?

— Бо я думав, він нам розповість, що вбив її власноруч. Задля своєї клятої Вежі.

Сюзанна поглянула йому просто у вічі.

— Але ж він так і вважає. Хіба ти цього не розумієш?

Коли всі знову зібралися разом, то вирішили, що все-таки було б непогано чогось попоїсти перед тим, як рушати далі. Роланд роздав їм решту буритосів («Можливо, вдень ми зазирнемо до яких-небудь „Боїнг-боїнг бургерів“ і побачимо, чим там у них можна розжитися», — подумав Едді), і всі жадібно накинулися на їжу. Всі, крім Роланда. Він підняв свій бурито, оглянув його з усіх боків і відвів погляд. Смуток, що оселився на його обличчі, робив його старим і розгубленим. У Едді серце розривалося від того, що він бачив стрільця у такому стані, але що з цим вдіяти, він придумати не міг.

А от Джейк, молодший за нього на десять років, придумав. Він підвівся, підійшов до Роланда, став біля нього навколішки й обійняв стрільця за шию.

— Мені так шкода, що ти втратив свою подругу.

Роландове обличчя ожило, й Едді був певен, що він розплачеться. Давно вже його, мабуть, ніхто не обіймав. Дуже-дуже давно. Едді вирішив відвести погляд убік. «Ранковий Канзас, — подумав він. — Ти ж і гадки не мав, що колись таке побачиш. Тож пороздивляйся його, нехай людина поплаче».

Коли він знову подивився на Роланда, той уже опанував себе. Джейк сидів коло нього, а Юк поклав свою довгу мордочку на стрільцеві чоботи. Роланд відкусив від свого бурито. Повільно й неохоче… але він їв.

Руки Едді торкнулися холодні пальці. Сюзанна. Він стис її руку в своїх долонях.

— Одна ніч, — зачудовано протягнула вона.

— За годинником наших організмів, — уточнив Едді. — Але в свідомості…

— Хтозна, — погодився Роланд. — Коли розповідаєш історію, час змінюється. Принаймні в моєму світі. — Він всміхнувся, як завжди, несподівано, і як завжди, від усмішки його обличчя стало майже вродливим. У такі хвилини, міркував Едді, перестаєш дивуватися, що у сиву давнину в Роланда могла закохатися дівчина. Ще в ті часи, коли він, може, й тягнувся у висоту, стаючи довготелесим, але був ще не таким бридким. У ті часи, коли Вежа ще не мала над ним такої влади.

— Гадаю, це в усіх світах так, сонце, — сказала Сюзанна. — Можна в тебе дещо спитати, поки ми не вирушили?

— Питай.

— Що з тобою тоді трапилося? Чи довго тебе… не було в тілі?

— Твоя правда, мене не було. Я мандрував. Тинявся світами. Але не у Мерліновій веселці… навряд чи я повернувся б звідти, якби пішов у неї, поки був… хворий… проте у кожної людини є своя магічна куля. Ось тут. — Він серйозно постукав себе по лобі, в перенісся. — Туди я й пішов. Там і мандрував, поки мої друзі везли мене на схід. Мало-помалу там мені ставало ліпше. Я тримався за кулю і мандрував у своїй голові, і вичунював. Але куля не хотіла оживати в моїх руках, і так тривало аж до самого кінця подорожі… аж поки попереду не замаячіли зубчасті стіни замку й вежі міста. Якби вона загорілася раніше…

Роланд знизав плечима.

— Якби це сталося ще до того, як до мене почала повертатися сила розуму, то навряд чи я був би тут зараз з вами. Бо будь-який світ, хай навіть рожевий, зі скляним небом, здавався мені кращим за світ без Сюзен. Гадаю, сила, що підтримує життя в кристалі, знала про це… і тому вичікувала.

— Але ж коли вона знову зажевріла в твоїх руках, то розповіла тобі всю історію до кінця, — здогадався Джейк. — Інакше звідки б ти знав про те, чого не бачив на власні очі?