Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗

Обабіч автостради розлігся тонкохід, відкидаючи примарні відблиски на дерева й зернові елеватори, що наче спостерігали за подорожніми — так голодні тварини в зоопарку дивляться на пухких апетитних дітлахів. Сюзанна впіймала себе на думці про тонкохід у Каньйоні Петлі, що зажерливими лапами тягнувся крізь дим до вояків Латіґо, затягуючи їх у трясовину (а дехто з них заходив у неї сам, з власної волі, негнучко крокуючи, як зомбі у фільмах жаху), а потім її знову опанувала думка про схибнутого з пилкою в Централ-парку. Звучить по-гавайському, чи не так? Рахуємо один тонкохід, і він звучить по-гавайському, правда?

І саме тоді, коли вже здавалося, що витримувати це понад силу, тонкохід почав поволі відступати від автостради 70 і його надокучливі трелі нарешті стали вщухати. Сюзанна навіть змогла витягти з вух патрони. Рукою, що ледь тремтіла, заховала їх до бічної кишені візка.

— Ох і тяжко, — глухим сльозливим голосом сказав Едді. Озирнувшись на нього, Сюзанна побачила, що щоки в нього мокрі, а очі — червоні. — Не звертай уваги, Сьюзі. Це мої носові пазухи. Той звук їх убиває.

— Мене теж, — сказала Сюзен.

— Мої носові пазухи в порядку, але голова розколюється, — поскаржився Джейк. — Роланде, в тебе не завалялося аспірину?

Роланд зупинився, покопирсався в кошелі й знайшов слоїк з ліками.

— А Клая Рейнолдза тобі довелося ще раз побачити? — спитав Джейк, запивши пігулки водою з бурдюка, який ніс.

— Ні, але я знаю, що з ним сталося. Він зібрав собі банду головорізів (дехто з них були дезертирами з армії Фарсона) і заходився грабувати банки… ближче до нашої частини світу, проте на той час ті, хто грабував банки й диліжанси, вже не боялися стрільців.

— Бо стрільці воювали проти Фарсона, — здогадався Едді.

— Так. Проте одного разу Рейнолдз і його зарізяки на головній вулиці містечка Оуклі нарвалися на хороброго шерифа, котрий шістьох із них застрелив на місці. Решту повісили. Серед них і Рейнолдза. Це сталося менш ніж через рік, у час Широкої Землі. — Трохи помовчавши, він додав: — Серед тих, кого застрелили, була Корал Торін. Вона стала жінкою Рейнолдза, грабувала і вбивала нарівні з іншими членами банди.

Якийсь час ішли мовчки. Віддалік скімлив свою нескінченну пісню тонкохід. Зненацька Джейк зірвався з місця й побіг до припаркованого автопричепа. На вітровому склі до «двірника» з боку водія було причеплено якусь записку. Щоб дотягнутися до неї, хлопчикові довелося стати навшпиньки. Пробігши папірець очима, він спохмурнів.

— Що там написано? — поцікавився Едді.

Джейк передав йому записку. Переглянувши, Едді віддав її Сюзанні, а вона прочитала та тицьнула в свою чергу Роландові. Той спробував читати, але швидко похитав головою.

— Я можу розібрати лише кілька слів — стара жінка, темний чоловік. А що означає решта? Прочитайте.

Джейк забрав у нього папірець.

— Стара жінка зі снів живе у Небрасці. Її ім’я — Абаґейл. — Хлопчик зробив паузу. — А тут, унизу, написано: «Темний чоловік — на заході. Можливо, у Веґасі».

Збентежений, Джейк підвів на стрільця тривожний погляд. Аркуш паперу тріпотів у його руці. Але Роланд дивився на палац, що мерехтів на автостраді, — палац, не на заході, а на сході, до того ж світлий, а не темний.

— На заході, — мовив стрілець. — Темний чоловік, Темна Вежа, і завжди на заході.

— Небраска теж на заході, — нерішуче проказала Сюзанна. — Не знаю, що важливіше: це чи та Абаґейл, але…

— Гадаю, вона — частина іншої історії, — відповів Роланд.

— Але її історія близька до нашої, — вставив Едді. — Можливо, наші двері поряд. Настільки близько, що можна переплутати цукор із сіллю… або почати сперечатися.

— Твоя правда. Можливо, нам ще доведеться перетнутися зі «старою жінкою» і «темним чоловіком»… але сьогодні наш шлях веде на схід, — сказав Роланд. — Тож ходімо.

І вони знову покрокували автострадою вперед.

— А що сталося з Шимі? — через деякий час спитав Джейк.

Роланд розсміявся — частково здивувавшись питанню, частково від того, що спогад був приємний.

— Він рушив слідом за нами. То був нелегкий шлях. Гадаю, подекуди йому було збіса страшно, адже дика місцевість між Меджисом і Ґілеадом простягалася на сотні коліс. Народи, що її населяли, теж були дикі. Їх уже важко і назвати людьми. Але його вело ка, тож він прибув до Ґілеаду, коли настав час ярмарку Кінця Року. На тому бісовому мулі.

— На Капику, — підказав Джейк.

— Апику, — повторив Юк, ідучи за хлопчиком назирці.

— Коли ми з друзями подалися на пошуки Вежі, Шимі поїхав з нами. Був нам кимось на кшталт зброєносця, могли б сказати ви. Він… — Роланд затнувся, закусивши губу. І більше не хотів обговорювати цю тему.

— А що з Корделією? — спитала Сюзанна. — Зі схибнутою тіткою?

— Корделія померла ще до того, як догоріло багаття. Можливо, в неї стався серцевий чи мозковий напад, те, що Едді називає крововиливом.

— Можливо, від сорому, — сказала Сюзанна. — Або від жаху через те, що накоїла.

— Ймовірно, — погодився Роланд. — Отямитися, коли вже надто пізно щось змінити, — це страшно. Хто-хто, а я це дуже добре знаю.

— Там попереду щось є, — Джейк показав на довгу смугу шляху, вільну від автомобілів. — Бачите?

Роланд побачив, бо мав орлиний зір. А Сюзанна почала розрізняти маленькі чорні цятки на дорозі лише за чверть години ходи. І що то, здогадалася радше інтуїтивно, ніж побачила очима. А вже за десять хвилин сумніви полишили її остаточно.

То були черевики. Шість пар черевиків, охайно розставлених у ряд, що перетинав смугу траси 60, яка вела на схід.

Розділ II

ЧЕРЕВИКИ НА ДОРОЗІ

Вони дісталися до черевиків у розпал ранку. Попереду, вже набувши чіткіших обрисів, височів палац зі скла. Він яскрів ніжно-зеленим сяйвом, як віддзеркалення листя латаття в стоячій воді. Перед палацом виблискувала брама; на вежках легкий вітерець ворушив червоні стяги.

Черевики також були червоними.

Враження Сюзанни щодо того, що їх було шість пар, було зрозумілим, проте помилковим. Насправді пар було чотири, а до них додавався один квартет: чотири темно-червоні чобітки, що вочевидь призначалися для чотириногого члена їхнього катету. Піднявши один черевичок, Роланд помацав його всередині. Він не знав, скільком пухнастикам-шалапутам в історії випадала честь носити взувку, проте мав усі підстави вважати, що жоден з них не діставав в подарунок черевичків на шовковій підкладці.

— Баллі й Ґуччі [48] нервово курять збоку, — сказав Едді. — Бо ці мешти просто суперові.

Найлегше було розібратися, де черевики для Сюзанни, — і не лише тому, що збоку їх було оздоблено кокетливими блискучими прикрасами. Насправді то було не зовсім взуття, а шкіряні накладки, допасовані до культів її ніг, що закінчувалися трохи вище колін.

— Тільки погляньте, — зачудовано протягнула вона, підносячи один черевик вище, щоб сонячне проміння пограло на стразах… якщо то були стрази. На мить Сюзанні спала божевільна думка, що то справжні діаманти. — Шапочки. Через чотири роки потерпання від того, що моя приятелька Синтія називає «зразками урізаного простору для ніг», я нарешті отримала пару чохлів. Подумати тільки.

— Чохли? — здивувався Едді. — Це так їх називають?

— Саме так, любий.

Джейкові дісталися яскраво-червоні оксфордські черевики. Якби не занадто визивний колір, вони чудово виглядали б у благопристойних класних кімнатах школи Пайпера. Він зігнув одного черевика, потім перевернув і подивився на підошву. Яскрава і без позначок. Жодного штампу виробника. Хоча Джейк і не сподівався його там побачити. У його батька було близько дюжини пар чудових черевиків ручної роботи. Такі речі Джейк розпізнавав одразу.

Едді отримав низькі чоботи на кубинських підборах («Мабуть, у цьому світі такі підбори називають меджиськими», — подумав він), з гострими носками… у його іншому, колишньому житті такі називали «хіповими». А в середині шістдесятих, у добу, яку пропустила Одетга/Детта/Сюзанна, підлітки могли б охрестити їх «бітлівськими».