Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
28) Жерела VIII c. 285.
29) Сборникъ лЂтописей с. 253, Listy с. 97 (в обох копіях вставна фраза розбиває оповіданнє). Сї Подробицї не приймали ся під увагу в оглядах морської кампанії 1625 р., нї в давнїйших, нї в новійшій працї Рудницького; а вони досить зміняють погляд на сю кампанїю.
30) Депеші Rое у Цінкайзена с. 496.
31) Депеші французькі — Hist Russiae mon. I с. 429.
32) Ibid. c. 430.
33) Міркую з того, що про се читаємо в депеші з 13 липня, як подїю останнїх днїв, 1. с. с. 430.
34) Collectanea l c. 179-181. Мегмет-Дяк, сердар (начальник) військ чорноморських, так описує сю морську кампанїю козацьку в листї до Конєцпольского: Naprzod przyszli pod Samson sczescia probowac; tam sromotnie stanei y ze wstydem odeszli. Stamtad poszli pod Trapezont y przes try dni bawiac sie tam, trzy tysiace swoich zostawili y stamtad takze sromotnie odeszli. Potem przyszli pod Oliwar y tam dwa dni y dwie nocy pod zamkiem bawieli sie, y tam ze trzy tysiace ich zostolo, ktorych teras ciala krucy iedza. Tam kilka proznych okretow spaleli у s taka wielka sromota stamtad odeszli y wrocieli cie na morze. Gdzie podkali sie z naszymi galernikami, s ktoremi moznie sie bili, ale y tam bardzo sie im zle powiodlo. Stamtad wypadli w Dynay pod Kilia y tam ich sila zginello y sila ich zywcem poimano. Stamtad przyszli tu pod Bilogrod, gdzie Niestr w morze wpada y z nami sie meznie biiac odeszli (Ркп. Публ. бібл. Пол. F. IV 241 с. 592). Скромнїйше описує се пізнїйший дещо лист каймакана Мехмет-Джурджі (тамже с. 598). Чайок козацьких, запорозьких і донських, по його словам було під 205; під Синопом згинуло більше як тисяч. Potym podkali sie z dunayskimi czaykami, ktorzy poimali siedm szolnow y starszyne y do cara poslali.
35) Депеші французькі с. 430, Rое у Цінкайзена с. 497.
ПЕРЕД КАМПАНЇЄЮ 1625 Р.: ПОЛЬСЬКІ ПРИГОТОВАННЯ ДО КАМПАНЇЇ — ЗАВЗЯТЄ НА КОЗАКІВ, ПЕРЕШКОДИ, НЕМОЖЛИВІСТЬ ВІДНОСИН ДО КОЗАКІВ В КОРОЛЇВСЬКІМ ПРЕДСТАВЛЕННЮ, НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ КРИМСЬКА, КОНЄЦПОЛЬСКИЙ ЗАБЕЗПЕЧУЄ НЕВТРАЛЬНІСТЬ ОРДИ Й ТУРЕЧЧИНИ, ВИЗНАЧЕННЄ КОМІСІЇ Й ІНСТРУКЦІЯ ЇЙ, НАСТРІЙ ШЛЯХЕТСЬКИХ КРУГІВ (ЛИСТ Ю. ЗБАРАЗЬКОГО).
Як ми знаємо, уже слїдом по Хотинській війнї, коли козачина, сповнивши що від неї хотїла шляхетська річ посполита, не хотїли покоритись і утишитись, як того та собі бажала — в правительственних сферах принято було рішеннє новим кровопуском прискромити козачину. Наш землячок кн. Збаразький своїми листам і промовами дає характеристичну ілюстрацію, як сей мотив — потреба козацького кровопуску незмінним провідним мотивом, шляхетським praeterea censeo звучав ycї сї роки. „Не успокоювати їх, а цїлком визволити ся від тої біди”. „Не комісарами з ними дїло вести — бо через те вони тільки що більше надували ся і набрали ся фальшивої величи, що з ними як з якою сторонньою нацією, через найвизначнійших людей Польщі, трактатами, а не воєнною силою ведено справу” 1). Так пише сей український маґнат, віддаючи тим, безперечно, настрій цїлої своєї верстви.
Та біда була в тім, що власних рук своїх приложити до „визволення від сеї біди” він і вся та верства були не скорі, і коли король кличе його до участи в оружній комісії, що має задавити ту козацьку біду, сей пан знаходить уже безконечний ряд „консідерацій” на ту тему, що козачина стала великою силою, до війни з нею треба добре приготувати ся, а не виривати ся з чим небудь. „Боронь Боже, легкодушно вирвавши ся, якоїсь катастрофи війську! Побіда не повздержна, найгірша бестия, як то кажуть. Скільки то в руках тих людей (козаків)? Всї руські краї, що по части вважають себе пригнобленими панським правом, по части через ту унїю і релїґію в дурнім своїм завзятю нарікають, — безсумнїву підняли ся б потім і разом з ними хотїли б помстити ся. А тут в Коронї придавлені своєвільні купи 2) і всї хто мають апетит до такого хлїба, зараз би зявили ся і кинули ся... Ваша кор. мил. не маєш в тій державі нїяких сил, які міг би двигнути, ратуючи гідність і безпечність своєї держави: унїверсалами певно не міг би анї утихомирити анї побудити когось до оборони — тільки плач і лемент і перестрах зістали б. І недай Боже пророкувати — затім і заграничні і внутрішнї противники вашої кор. милости, які є — захотїли б мішати ся і ловити рибу в скаламученій водї” 3). І останнїй вивод з того всього — не поривати ся з якою небудь збираною дружиною на козачину. Лїпше ввести коронне військо в центр схід. України і „не дражнячи тої гадини, а примилюючись”, розложити його на зимові кватири, навести на них страх і потім, на випадок, з новими силами наступити на них 4).
Оттакі благорозумні „консідерації”, безперечно на ріжні мотиви повторювані панами на королївські поклики до участи в оружній комісії, служили головною перешкодою для того щоб сповнити те рішеннє. Рік за роком минав серед порожнїх погроз з боку річи посполитої, непослуху і викрутів з боку козачини. Воєнні сили Корони з початку були паралїзовані конфедерацією. Потім відтягала їх сторожа границь від Татар. Тай мало було того війська коронного, щоб з тими кількома тисячами наступати на військо козацьке, раховане тепер на 40-80 тис. Небезпечно було викликати його на боротьбу на житє і на смерть. А остання зима принесла нові трудности в видї формального союзу козачини з Кримом, зносин її з Москвою. В офіціальних кругах трівожно обговорювано ту обставину, що під час останньої морської війни (1625) козаки знаходили поміч і опіку в кримських містах 5). Можна було бояти ся, що виступивши з військом на козаків, можна наскочити на козацько-татарську лїґу 6).
А з другого боку „надутість” і „ароґанція” козача дійшла вже таких розмірів, що годї було далї терпіти — і державному престіжови, і місцевому „народу шляхетському”. Козацькі походи на море грозили не на жарт стягнути нову турецьку війну на Польщу. Козачина починала виступати як вповнї самостійна полїтична сила. Її союз з Кримом, її зносини з Москвою, проєкти формальної війни з Портою в інтересах Яхії (незвісними польському правительству сї пляни зістати ся теж не могли) — все се знаменувало новий курс козацької полїтики — державної полїтики на свою руку. В своїй відповіди на ультиматум привезений Пачановским, козачина проголосила се явно: „король уложив трактати з султаном, ми — нї”...
З другого боку козачина стала паном східньої України, і панському праву поруч неї ставало все тїснїйше. Київський епізод зробив незвичайно сильне вражиннє на шляхетські і правительственні сфери. Комісія згадує поруч київських якісь „убийства богуславські, корсунські і иньших багато, наїзди на доми шляхетські” 7). Королївська інструкція на соймики 1625 р. дає такий образ тої незносної ситуації (в части вже цитований нами): „Домашня своєволя бере гору і так завзяла ся, що і самим нам тяжка і з сильними сусїдами нас розсварює; забувши зовсїм віру і підданство, вони урядили собі удїльну державу. Наступають на житє і майно невинних людей. Україна вся в послушности їм. Шляхтич в домі своїм не вільний. По містах і місточках королївських вся управа, вся власть у козаків; захоплюють собі юрисдикцію, закони видають. Не згадуючи иньших ексцесів, того року напавши на Київ, вбили війта і з ним кількох иньших невинних урядників; иньшим казали платити непомірний окуп. Не оден шляхетський дом споневіренний, знечещеннй, скрівавленний власними підданими під титулом козацьким. Рік тому важили ся вони від свого власного імени укладати перемирє з султаном-калґою, трактати постановляти, приймати обовязки служби супротив нього. Сього року пересилали ся посольствами й дарунками з Москвою. Своєю волею рішають згоду і війну; нарушають уложені річею посполитою перемиря. Сього року, знехтувавши собі королївську заборону, три рази ходили на море, і хоч дістали значну відправу від турецької фльоти, одначе починили великі шкоди в далеких сторонах Турецької держави” 8).
