Гра престолів - Мартін Джордж (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
— Що ви тут їли?
— Пструга, мосьпане, — відповів його машталір. — Брон упіймав.
«Тут пструга», подумав він. «Там молочних паців. От клятий батько». Він сумно вирячився на кістки. У животі бурчало.
Його зброєносець, що носив нещасливе ім’я Подрік Пейн, проковтнув те, що хотів сказати. Хлопець був віддаленим родичем панові Ілину Пейну, королівському стиначеві голів… і балакав ненабагато більше за родича, хоч і не з-за відсутності язика. Тиріон якось навіть примусив малого висолопити його, аби упевнитися.
— Язик на місці, жодного сумніву, — мовив він. — Колись ти маєш трохи повчитися пускати його в хід.
Але зараз він не відчував охоти силувати хлопця до розмов. Та й взагалі, саме призначення малого на службу скидалося на жорстокий жарт. Тиріон перевів погляд на дівчину.
— То це вона? — спитав він Брона.
Дівчина підвелася гарним витонченим рухом і подивилася на Тиріона з запаморочливої височини у п’ять з лишком стоп.
— Так, це вона, мосьпане. І вона може сама говорити за себе, якщо ваша ласка.
Він схилив голову набік.
— Моє ім’я — Тиріон з дому Ланістер. Люди кличуть мене Бісом.
— А мене мати назвала Шаєю. Люди кличуть мене… в намети.
Брон засміявся, і Тиріон теж мимоволі всміхнувся.
— То заходь до намету, Шає, будь ласкава.
Він підняв завісу та потримав для неї. А всередині став на коліна, аби запалити свічку.
Похідно-військове життя мало свої переваги, які дещо врівноважували його незручності. Де стояв табір, там зазвичай крутилися й табірні дівки. Наприкінці денного переходу Тиріон відіслав Брона, аби той знайшов йому годящу хвойду.
— Має бути досить молода і така гарна, яку тільки знайдеш, — казав він найманцеві. — Якщо вона вже милася цього року, чудово. Якщо ні, помий її. Не забудь повідомити їй, хто я такий, а найперше — який саме на вид.
Джик часто забував про таке попередження. Коли повії бачили, для якого панича їх найняли, то в їхніх очах з'являлося щось таке… чого Тиріон Ланістер більше ніколи не бажав бачити.
Він підняв свічку і роздивився. Брон впорався з дорученням: дівчина мала очі сарни, тоненький стан, маленькі тверді груди та усмішку, що ставала по черзі то сором’язливою, то лукавою, а то й зухвалою. Це йому сподобалося.
— Мені знімати сукню, мосьпане? — спитала вона.
— Все у свій час. Ти цнотлива, Шає?
— Як забажає ласкавий пан, — вдавано сором’язливо опустила очі дівчина.
— Я бажаю, аби ти, дівчинко, казала мені правду про себе.
— Правду, то й правду. За подвійну ціну.
Тиріон вирішив, що вони чудово порозуміються.
— Я з Ланістерів. Золота я маю вдосталь, і ти скоро впевнишся у моїй щедрості… та я хочу від тебе дещо більше, аніж те, що між ногами. Хоча те я теж хочу. Ти житимеш у мене в наметі, наливатимеш вино, сміятимешся над моїми жартами, розтиратимеш мені ноги після дня їзди верхи… і хай би скільки я тебе тримав — день чи рік — ти не злягатимешся з жодним іншим чоловіком.
— Згода.
Вона потяглася до подолу тонкої домотканої сукні, задерла над головою одним легким рухом і відкинула убік. Крім самої Шаї, під сукнею нічого не було.
— Якщо не загасити свічку, мосьпан обпече пальці.
Тиріон загасив свічку, взяв її руку в свою та м’яко притягнув до себе. Вона схилилася, аби поцілувати його. Вуста її відгонили медом та гвоздикою, пальці були вправні, досвідчені й швидко знайшли усі потрібні застібки.
Вона прийняла його в себе з ніжним вдячним шепотінням та тихими переривчастими зітханнями. Тиріон підозрював, що задоволення вона вдавала — але так добре, що то вже не важило. Зрештою, він не вимагав від неї правди в усьому.
Опісля, коли вона тихо лежала в його обіймах, Тиріон зрозумів, як сильно потребував такої, як вона. Трохи не рік пройшов, відколи він востаннє був з жінкою — аж перед тим, як вирушив до Зимосічі у товаристві брата і короля Роберта. Завтра чи післязавтра могла прийти його смерть. А тоді краще лягти в могилу з думками про Шаю, ніж про свого батечка, Лізу Арин чи Кетлін Старк.
Він відчував, як до його плеча притискаються м’які груди. То було лагідне, тепле відчуття. У пам’яті спливла пісня. Тихо, ледве чутно він почав її висвистувати.
— Що це, мосьпане? — промурчала Шая, витягуючись поруч.
— Та нічого, — відповів він. — Одна пісенька, якої я вивчив ще хлопчиком. Спи, люба моя.
Коли її очі заплющилися, а подих став глибокий та рівний, Тиріон поволі вибрався з-попід неї, аби не стривожити сон. Голим виповз назовні, переступив через свого зброєносця і обійшов намет, аби відлити зайве.
Під каштаном, недалеко від їхньої конов’язі, сидів Брон, схрестивши ноги. Він, анітрошечки не заспаний, нагострював край меча. Сердюк спав зовсім не так, як сплять інші люди.
— Де ти її узяв? — спитав Тиріон, поки дзюрив у кущі.
— Відібрав в якогось лицаря. Той не хотів віддавати, але передумав, взнавши твоє ім’я… та відчувши ножа на горлянці.
— Яка радість, — сухо мовив Тиріон, струшуючи останні краплі. — Я начебто прохав знайти мені хвойду, а не нового ворога.
— Усіх гарненьких розібрали, — заперечив Брон. — Можу відвести назад, якщо тобі до смаку старі беззубі гави.
Тиріон зробив крок ближче до нього.
— Мій вельможний батечко загнав би тебе до копалень за нахабство.
— Добре мені, що ти — не твій батечко, — відповів Брон. — Я ще бачив одну з бородавками по всьому носі. Може, така тобі смакуватиме?
— Щоб я взяв та розбив тобі серце? — відбив напад Тиріон. — Ні, залишу собі Шаю. Чи ти, часом, не запам’ятав ім’я того лицаря, в якого її забрав? Не хочу стояти коло нього у битві.
Брон підвівся зі швидкістю та спритністю кота, крутячи мечем у руці.
— Ви стоятимете в битві коло мене, пане курдупелю.
Тиріон кивнув. Тепле нічне повітря обвівало голу шкіру.
— Дивись мені, щоб я пережив цю битву, і зможеш сам назвати собі нагороду.
Брон перекинув меча з правиці до лівиці й рубонув повітря.
— Та кому треба вбивати таких, як ти?
— Моєму батечкові, наприклад. Вони ж і поставили мене наперед.
— Я б теж поставив. Маленький чоловічок за великим щитом — та ворожих лучників покорчить з люті.
— Дивно, але ти мене якось втішаєш, — відповів Тиріон. — Мабуть, я з глузду з’їхав.
Брон вклав меча до піхов.
— Хто б сумнівався.
Коли Тиріон повернувся до намету, Шая перекотилася на лікоть і промурмотіла у напівсні:
— Я прокинулася, а мосьпана немає.
— Мосьпан знову тут. — Він ковзнув до неї під бік.
Її рука вповзла йому між коротких ніг і знайшла там тверде та міцне.
— О так, знову тут, — прошепотіла вона, пестячи знайдене.
Він запитав, в кого Брон її відібрав, і вона назвала служивого лицаря при не надто вельможному паничеві.
— Не вам боятися таких, як він, мосьпане, — мовила дівчина, пестячи пальчиками його прутня. — То дрібнота.
— А я тоді хто, прошу пані? — запитав Тиріон. — Велетень, чи що?
— О так, — муркнула вона, — мій велетень Ланістер.
А тоді всілася на нього верхи і на якийсь час майже примусила в це повірити. Тиріон заснув, посміхаючись…
…і прокинувся у темряві від звуків сурм. Шая трусила його за плече.
— Мосьпане, — шепотіла вона, — прокидайтеся, мосьпане. Мені лячно.
Він сів, ще заспаний, та відкинув ковдру. Ніч роздирали звуки рогів, навіжені та нетерплячі. Вони гукали «швидше, швидше, швидше!». Чулися крики, стукіт списів, іржання коней, хоча звуків бою він не розібрав.
— Сурмлять за наказом пана батька, — мовив Тиріон. — Збір до бою. А я гадав, що Старк іще за денний перехід звідси.
Шая затрусила головою, нічого не розуміючи. Очі її були широко розкриті, білі зі страху.
Тиріон застогнав, зіп’явся на ноги і пропхався назовні, гукаючи по свого зброєносця. Крізь ніч від річки тягнулися, мов довгі білі пальці, пасма блідого туману. Люди та коні блукали, запинаючись, у передвранішньому холодку; затягалися сідла, накладалися вози, гасилися вогнища. Знову засурмили: «швидше, швидше, швидше!». Лицарі злітали на бойових огирів, що зухвало пирхали; щитники пристібали пояси з мечами просто на бігу. Коли Тиріон знайшов Пода, той солодко похропував. Довелося дати під ребра носаком.
