Гра престолів - Мартін Джордж (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
— Півпан! Півпан! Півпан!
Тиріон крутнувся на огирі по колу, аби роззирнутися полем. Тут земля була нерівна, горбкувата, біля річки — м’яка та болотиста, з пологим підйомом до королівського гостинцю, а за ним кам’яниста, посічена. На схилах пагорбів росло кілька дерев, та більшою частиною земля була розчищена і оброблена. Його серце калатало в грудях у лад з тулумбасами; під шарами шкіри та криці лоба вкривав холодний піт. Він дивився, як пан Грегор-Гора гасає туди-сюди уздовж лави, щось галасуючи та вимахуючи руками. На цьому краю теж стояла сама кіннота, але на відміну від сталевого кулака лицарів та важких латників у полку правої руки, в передовий полк поставили всяке сміття, наметене із заходу: кінних стрільців у шкіряних каптанах, незугарну купу охочекомонних, що не знали ніякого ладу, селян на тяглових конях з косами та іржавими дідівськими мечами у руках, недовчених парубків з шинків Ланіспорту… а ще Тиріона з його гірськими розбійниками.
— М’ясо, — пробурчав Брон коло нього, вимовляючи вголос те, про що Тиріон змовчав. Молодший Ланістер спромігся тільки кивнути. Чи його вельможний батько не сповна розуму? Списів немає, лучників невеличка купка, лицарів ще менше. Усі озброєні так-сяк, майже без обладунків, під проводом дурноголового харциза, який тільки й знає, що горлати погрози… як, на думку його батька, оцей блазенський вертеп має зобразити з себе полк лівої руки і встояти під ударом ворога?
Але часу думати не було. Тулумбаси гриміли так близько, що в Тиріона бумкало під шкірою, лихоманило руки та ноги. Брон видобув з піхов меча. І раптом ворог опинився просто перед ними, переливаючись через верхівки пагорбів, наступаючи рівним кроком за стіною щитів та лісом списів.
«Хай боги милують, їх тут достобіса», подумав Тиріон, хоча і знав, що його батько виставив у поле більше людей. Ворожі очільники їхали на закутих у броню конях, а поруч із ними хорунжі везли корогви. Він побачив лося-бика Роголісів, променясте сонце Карстарків, бойову сокиру князя Кервина, закольчужений кулак Гловерів… а на доданок сині на сірому башти-близнюки Фреїв. А батько ж був такий певний, що князь Вальдер не зрушить з місця. Усюди майоріли білі корогви дому Старк, звивалися та стриміли з високих держалн, а з них наче стрибали на ворога сірі лютововки. «Де ж сам хлопець?», питав себе Тиріон.
Загув бойовий ріг. Га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у, виводив він довго, низько і страшно, наче холодний вітер з півночі. Йому відповіли мідними зухвалими голосами ланістерівські сурми: ду-Ду, ду-Ду, ду-Ду-у-у-у-у-у, але Тиріонові їхня пісня здалася тихшою та якоюсь занепокоєною. Він відчував тремтіння у животі — там наче ворушилося щось слизьке й гидке, і він сподівався хоча б не померти у власному блювотинні.
Звуки рогів потроху завмерли, і в повітрі почувся свист із шипінням. То з правого краю, де гостинець утримували лучники, здійнялася хмара стріл. Північани ринули на ворога з бойовими кличами на вустах, але сотні й тисячі ланістерівських стріл впали на них смертельним градом, і кличі обернулися вереском та стогонами вояків, що запиналися і падали. А тоді у повітря злетіла друга хмара, поки лучники припасовували до тятив треті стріли.
Знову заграли сурми: да-Да-а-а-а, да-Да-а-а-а, да-Да, да-Да, да-Да-а-а-а-а-а-а. Пан Грегор змахнув своїм велетенським мечем і заволав наказ. До нього озвалися тисячі інших голосів. Тиріон вдарив коня острогами і додав до гармидеру ще один голос. Передовий полк рушив уперед.
— Річка! — кричав він до своїх гірських друзів на ходу. — Не забуваймо стояти коло річки!
Коли загін рушив легким чвалом, Тиріон все ще його очолював; але тут Чела видала моторошний вереск, від якого кров стигла у жилах, і ринула повз нього уперед. Шагга завив і кинувся наздоганяти. Усі гірські вояки помчали слідом як один, лишивши Тиріона ковтати їхню пилюку.
Попереду вималювався серп ворожих списників: подвійна лава, наїжачена блискучими вістрями, за високими дубовими щитами з променястим сонцем Карстарків. Грегор Клеган дістався їх першим, ведучи за собою клин важко узброєних досвідчених латників. Половина коней злякалася і останньої миті зламала стрій перед списами, багато інших загинули, грудьми налетівши на гостряки. Тиріон побачив, як впало з півтора десятки вершників. Огир Гори став дибки, шалено гамселячи підкованими копитами; його шиєю ковзнуло зубчасте вістря списа. Знавіснілий кінь стрибнув просто досередини ворожої лави. З усіх боків його миттю прохромили списами, але стіна щитів впала під його вагою. Північники сахалися навсібіч від передсмертних корчів тварини. Поки кінь пирхав кров’ю та кусав червоною пащекою на останньому подиху, Гора встав над ним недоторканий, вкладаючи усіх навколо обіручним мечем. Шагга ринув крізь діру в обороні, перш ніж щити зімкнулися, а за ним інші Кам’яні Гави. Тиріон заволав:
— Смалені! Брати Місяця! За мною!
Але більшість уже була попереду, а не позаду. Він побачив, як Тімет, син Тімета, легко зіскакує на землю з убитого під ним коня, як одного Брата Місяця карстарківський щитник пробиває наскрізь списом, як Конів кінь ламає копитом ребра ворогові. Звідкілясь, невідомо звідки, прилетіла хмара стріл і впала на старківське та ланістерівське військо, не розбираючи, де хто, відскакуючи від обладунків або знаходячи собі живе тіло. Тиріон підняв щита і заховався під ним.
Залізний їжак ламався, північники зминалися під ударом кінної лави. Тиріон помітив, як Шагга зловив дурня, що спробував тікати, просто на сокиру, прорубавши йому кольчугу, шкіряного кубрака, м’язи та кістки. Ще не впавши, вояк був уже мертвий, у його грудях стирчало лезо сокири, а Шагга летів собі далі, розрубуючи іншого щита другою сокирою в лівій руці. На правій в нього деякий час висів і тягся по землі зім’яклий труп, а коли нарешті зісковзнув, то Шагга вдарив однією зброєю об другу та заревів.
До того часу на Тиріона налетів ворог, і його битва звузилася до кількох стоп грунту під копитами коня. Списник тицьнув йому в груди, він відбив вістря убік сокирою. Супротивник відскочив назад, аби спробувати другий раз, але Тиріон дав остроги коневі й переїхав того, ум’явши в землю. Брона оточили троє, але в одного він відрубав вістря списа, а другому зворотнім ударом меча розпанахав обличчя.
До Тиріона зліва прилетів спис і застряг у його щиті з дерев’яним стукотом. Він розвернув коня і ринув на метальника, але той підняв над головою щита. Тиріон рушив по колу, гатячи по дерев’яному щиті сокирою. Полетіли тріски, північник втратив рівновагу, послизнувся і впав на спину, впустивши на себе щита. Сокирою Тиріон його дістати не міг, а злізати з коня не мав часу і бажання, тому просто полишив ворога лежати, кинувся на наступного і зарубав того ззаду страшним ударом згори вниз, від якого по руці та плечі пішов болючий струс. Після того можна було якусь хвильку перепочити. Тиріон натягнув повід і подивився, де річка. Вона текла справа від нього — виходить, у бою він розвернувся.
Мимо пронісся Смалений, купою висячи верхи на конячці. Йому в черево втрапив спис, що вийшов зі спини. Допомоги той вже не потребував; коли Тиріон побачив, що хтось із північників вибіг і схопив повід коня, він ринув на ворога знову.
Супротивник зустрів його з мечем у руці. Високий та худий, у довгій кольчузі та зчленованих рукавицях, він десь загубив шолома, і кров цебеніла йому в очі від порізу на лобі. Тиріон цілив йому в обличчя, але високий чолов’яга відкинув удар убік.
— Карлик! — заволав він. — Здохни!
Вояк крутився на місці, відбиваючи удари, що їх йому завдавав по голові та плечах Тиріон з коня, пущеного по колу. Залізо дзвеніло об залізо, і Тиріон швидко зрозумів, що високий вояк спритніший та сильніший за нього. Де ж подівся Брон, семеро дідьків його їж?
— Здохни, — забурчав ворог, навіжено рубаючи. Тиріон ледве встиг підставити щита; дерево наче вибухнуло всередину від сили удару. Потрощені шматки щита відлетіли від руки.
— Здохни! — заревів той знову, підпихаючись ближче та завдаючи Тиріонові такого удару в скроню, що аж у голові загуло. Лезо жахливо зарипіло на криці обладунку, коли супротивник потяг його на себе. Високий вишкірився, зрадівши… але тут огир Тиріона вкусив його, наче змія, вирвавши м’ясо зі щоки аж до кістки. Вояк страшно заверещав, а Тиріон всадив йому сокиру в голову.
