Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих (электронную книгу бесплатно без регистрации txt) 📗

Що міг зробити для цих бідолах Бріссон [16], голова верховного суду? Він сам не мав нічого — він був чесний чоловік. У нього вдома також споживали вже те непевне борошно, що його підпільні торговці приносили потай, добуваючи не на млипі, а ночами на цвинтарі. Бріссоті, гуманіст, відданий законові, а тому в душі прихильник короля, радився з паном де Немуром про те, як урятувати це знавісніле місто. То була найнебезпечніша з усіх розмов, на які лишень могли наважитися високий міський урядовець і великий аристократ під залізним небом фанатизму. Вони відверто визнали один перед одним, що бунт нечестивих безумців уже справді вийшов за будь-які межі і що знищення Ліги, ціною хоч би яких жертв, — єдиний спосіб заспокоїти людський розум і вмилосердити бога.

«Ціною будь-яких жертв!» — казали обидва, проте самі нерішуче визирали у відчинено вікно, розхиливши завіси. Видно їм було церкву, товпище па паперті, вулицю, забиту людьми, — безмовні, всі бліді від голоду, вони аж хиталися на ногах або падали від кволості навколішки; а чути було тільки голос проповідника — справжній гавкіт. Король, мовляв, заборонить обідню й вимордує всіх! Людо! Згадай про спасіння душі! Жрець брехні, Буше вже багато років своєю хитрою несамовитістю роздимав і множив її, а тепер доводив до крайнощів, аж над край безодні. Він завивав, він скреготів зубами на амвоні. Котрі стояли ближче, ті злякано сахались і спинами тисли на натовп, а натовп хитався від кволості й стогнав від смертельного страху. Люди душили й топтали одні одних майже безгучно. Чути було тільки стогони та гавкіт з амвона. І Бріссон з Немуром облишили свою безнадійну нараду. Але, звичайно, їх підслухали. Ченці з бандою зарізяк удерлись до парламенту, щоб усіх там перевішати. Герцог хіть-не-хіть наказав стріляти.

Коли випробуваний промовець Буше скінчив своє казання проти короля й здорового розуму, його слухачі, голодні, як і перше, посунули додому спочатку суцільним потоком людських тіл, потім повільнішими струмочками — а врешті потекли й залишки, мов тонкі цівочки, неспроможні наздогнати течію. Ці задні мляво, по краплі просочувались у довколишні завулки. Ось якась жінка знесилено сперлась на стіну будинку. О надія! Її малий синок побачив щура в рівчаку, що тягнеться серединою вулиці, де відкритий, а де перекритий. Хлоп'я спускається в рівчак, залазить під каміння й вилазить із дірки, тримаючи щура в руці.

— Мамо! З'їмо його!

В цю мить до завулка звертають двоє ландскнехтів: один здоровило, а другий маленький, гостроносий. Цей другий хапає хлопця, хоче відняти в нього щура, хлопець кричить і не випускає здобичі. Тоді здоровило хапає його самого ззаду за курточку, піднімає своїм ручиськом і несе перед собою, наче куплену річ. Важко гупаючи ногами, вік звертає за ріг, а його блідий приятель, примруживши одне око, ще раз озирається і зникає вслід за ним.

Кілька перехожих у завулку застигають на місці від жаху; ще якусь хвильку чути, як верещить нещасний хлопець. Мати хоче бігти навздогін, заточується, натикається на іншу жінку, що саме вийшла з дому. Аж тоді лупає материн крик, крик відрази, жаху, розпачу, і мати падає додолу, вона вже не ворушиться. Жінці, що вийшла з дому, доводиться переступити через неї. Двоє старих людей у найтемнішому закутку перешіптуються:

— Ця вже робила таке. Оте, що ландскнехти збираються зробити з хлопцем, — ця панія вже скуштувала його. У неї в самої син номер, тільки ніхто не бачив його мертвого, а вона відтоді живиться солониною.

Їхні кволі тремтячі голоси завмирають, старі принишкли, а жінка проходить повз них. Вона схожа на вельможну даму: підбирає спідниці, щоб не забруднитись. На її закам'янілому обличчі безтямні очі втуплені в безвість.

Боротьба з сумлінням

А король наступного дня випустив з міста три тисячі душ, щоб вони не померли з голоду. Коли його висока союзниця, Єлизавета Англійська, довідалась про це, вона виявила велике невдоволення, і йому довелось посилати до неї свого надзвичайного посла, Філіппа Морнея, — а втім, він зробив це вельми охоче, аби позбутись його на якийсь час. Посол мав переконати королеву, що смерть жменьки нещасних французів не змусить іспанську партію здати Париж, поки вона сама ще має припаси. Навіть більше — король дозволяв парижанам робити короткі нічні вилазки, щоб жати хліб на ланах поблизу міських мурів. Несподівано у пекарів знову з'явився хліб, і люд за те ладен був благословляти короля. Але ченці та городянська самооборона, щоб цьому перешкодити, стали ще завзятіше залякувати парижан, а крім того пустили чутку, що король достачив той хліб тільки через гостру потребу в іспанському золоті. Його військо розбігається, а полки нашого законного повелителя дона Філіппа вже підходять! Слава господу, тому недоростку-єретикові кінець. Його найзаповітніша мрія — побачити, як вимирає столиця королівства, — не справдиться.

Коли Анрі почув це, його охопив жах. Усі огидні наклепи па нього, що кружляли в міських мурах і доходили до його слуху, були, на жаль, не новиною для нього: його власне сумління вже твердило йому те саме, і що далі, то невідчепніпіе. «Анрі! Ця битва, що ти провадиш тут, не відважна й не справедлива. Анрі! Ти перемагаєш людей, які не підносять проти тебе зброї, і це — жителі твоєї власної столиці. Вони падають від виснаження, вони збуваються розуму, вони грішать проти природи, — а сам ти спиш і бенкетуєш у безпечних оселях».

Та це були ще не всі докори, якими пекло його сумління. Він кохався з вродливою настоятелькою одного жіночого монастиря, а тоді ще й перебрався жити до іншого. «Анрі! — казало йому сумління після хвилини насолоди. — Ці черниці віддаються тобі так, як Юдіф Олофернові. Спочатку вони — наче ягнятка під різницьким ножем, а врешті шаленіють від свого запалу, бо пекельний вогонь чимраз ближче, і вони ладні вбити тебе за це. Отже, на єресі лежить прокляття, печать погибелі», — так відчував король-протестант, але, як і перше, закладав кучерик за вухо, звичаєм своїх одновірців. Маршал Бірон жартував, що він «міняє віру», — так називав старий ті пошуки розмаїття в посвячених богові жінках. Король викликав маршала до себе й уперше висловив свій намір зректися давньої віри й перейти в іншу.

До цього змусили його каяття й жаль за вчинками, яких він, власне, й не чинив, але був у них замішаний. Та старий воїн не здатен зрозуміти цього до кінця — хоча саме для Бірона не були таємницею деякі темні глибини в душі його забіякуватого півника й короля. Їхня боротьба між собою, поки вони ще не знайшли й не пригорнули до серця один одного, була не просто собі боротьбою, а пильним взаємним вивірянням, і Бірон цього не забував. Худий, випростаний, ледь похитуючись — бо він пив вино з ранку до вечора, не втрачаючи, одначе, ясності розуму, — обличчям схожий на череп з обвислими вусами, маршал Бірон постояв, подумав і сказав навдивовижу лагідно й нерішуче:

— Величносте! Чи розказувати про це іншим?

Анрі лише кивнув головою, бо йому забракло голосу. Потім прошепотів:

— Розказуйте, але так, ніби це неправда.

Бірон погодився.

— Нехай відгадують правду — не відгадають. Бо я й сам її не знаю. Адже ваша величність, бувши гугенотом, понад двадцять років захищали свою віру й право на трон — зокрема проти мене, бо я був вашим ворогом і ворогом адмірала Коліньї, що його ми, папісти, замордували так жахливо. Я нічого не забув з усіх минулих років, величносте. А ви?

Король вислухав цю делікатну, але й владну осторогу з уст католика. «Чи справді мені слід зректися віри моєї матері королеви?» — міркував Анрі. Він побачив перед собою сліпуче, убивче сяйво, з якого хтось невідступно дивився на нього, — тільки почуття провини підказувало йому, хто саме. Його засліпило, бо те сяйво було внутрішнім спалахом його сумління. «Мамо», — подумав він. «Пане адмірале», — подумав він.