Графиня - Лис Володимир Савович (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
Вони так і не знайшли відповіді на це запитання. Я пішов собі далі, а вже в школі, не знати чого, раптом подумав, що то не перший випадок і не останній. Але нащо комусь просто душити собак? Ще міг би той душитель (якщо тільки два випадки в різних кінцях міста не збіг) зловити й задушити маленького песика. Але як вдушити без єдиного звуку такого здоровенного собацюру, як Рекс?
Так і не вирішивши цієї проблеми, я перекинув місток до іншої — кого мені нагадує Інга? І теж не зміг нічого вирішити.
Після чесно виконаної роботи ми з Петром Івановичем, фізиком, з яким носили парти, вирішили випити по гальбі пива. Дорогою зустріли Марка, який теж ішов до школи. Я спитав Марка, чи він не сердиться за рушницю.
— Ні, бо гроші мені якраз треба, — сказав Марко, — а от нащо тобі та пукавка здалася, хоч і загранична, ніяк не доберу.
Я промимрив, що хочу подарувати братові, в якого нібито скоро ювілей.
— То чого ж не прийшов до мене? — сказав Марко. — Взагалі-то за таке я й морду міг би набити.
— Ставлю пляшку, — погасив я його гнів.
— Ніколи не міг би подумати, що ти авантюрист, — Марко погрозився пальцем. — А з авантюристами я не п’ю. Принципово.
— Я вже вчора випробував твою дорогоцінну пукавку, — сказав я. — Таке діло варто обмити.
— А після того набити тобі пику, — вперто тяг своє Марко, який, здається, вже десь встиг глитнути оковитої.
— Добре, вже, добре, наб’єш, — згодився я, хоч знав, що при всій його задиристості у Марка на колегу по роботі рука не підніметься.
Трохи ще покомизившись, Марко згодився. Утрьох ми зайшли до найближчого бару, де й роздушили пляшку «Поліської», яку потім за мій же рахунок запили пивом. У барі на стіні висіла картина, що зображала щось схоже на рицарський турнір. Двоє вершників в обладунках на конях схрестили мечі, на задньому плані стояли глядачі, з натовпу яких виразно виднілося непропорційно велике жіноче обличчя. Я став пильно вдивлятися в нього, щось затріщало в наповненій алкоголем бідолашній моїй голові, я встав і підійшов близько до картини. Жінка пильно дивилася мені в очі. І я раптом згадав, кого мені нагадує Інга. Від цієї згадки мене кинуло в жар, і я стрімголов кинувся з бару, незважаючи на обурений вигук Марка і здивовані погляди Петра Івановича та ще двох відвідувачів.
XVIII
Я біг вулицями міста, мов навіжений. На щастя, наш міський музей був відчинений. За столиком біля входу сидів його директор, він же вчитель історії нашої школи, Дмитро Харитонович. На ходу привітавшись з ним, я побіг до однієї з трьох невеличких зал. Увімкнув світло, і ось він переді мною — портрет графині Венцеслави Ловиги роботи невідомого польського художника XVІII століття, як значиться під портретом. Він ще має назву «Біла графиня». Владний пронизливий погляд однієї з володарок нашого міста. Кажуть, вона була свавільна і розпусна, ця дружина графського управителя, що потім стала графинею. Здається, з нею пов’язана якась темна історія — чи то вона сама, чи з її допомогою справжній чоловік убили чи отруїли справжню графиню. Дорога біла шуба з невідомого хутра (білий соболь?) відтіняє, робить притягально-загадковою вроду графині. З-під шуби видніється також біла сукня з тонким мереживом. А обличчя, обличчя… Це ж викапана Інга! «Інга? — пронизує мені мозок здогад. — Чому Інга? Інга — з нащадків роду Ловиг?» Вона причетна до нашого міста? Має тут корені, а котрийсь із її предків, та не котрийсь, а більшість, доки вони не продали містечко князям Любомирським, знаю це з міської історії, жили тут, ходили вулицями, карали підданих, приймали гостей, закохувалися і вмирали.
Я стою, спантеличений, не знаю, як ставитися до мого несподіваного відкриття, й ще одна думка — про те, що наше знайомство з нею було зовсім не випадковим, — пропікає мене наскрізь. Хоча… Невже я ось-ось збожеволію?
Я повертаю голову до Дмитра Харитоновича. Мабуть, він помітив збентеження в моєму погляді, бо дивиться дуже здивовано.
— Вас щось зацікавило? — питає він.
— Так… Власне… У графині Венцеслави були спадкоємці?
— Так, — відповідає вчитель, отже, мій колега, він же музейний директор. — Двоє синів і дочка. По одній дитині від кожного з трьох чоловіків.
— Трьох чоловіків? — Я мимоволі ще більше збентежився. — Вона що ж, три рази виходила заміж? Нагадайте, будь ласка.
— Так. Хіба ви забули? Бо я вже подумав, що ви…
— А скажіть, будь ласка, Дмитре Харитоновичу, чи відома вам доля її нащадків?
— Доля нащадків? Чому ж, дещо відомо, хоч і не до кінця. У мене з’явилися нові записи, можу дати прочитати.
— Був би радий, — сказав я.
Він вручив мені якусь папку, проте попередив, що маю за два дні повернути. Повідомив, що то літопис роду графів Ловиг. І підморгнув змовницьки. Я знав, що означає це підморгування. Щось кольнуло у грудях. Правда, лише на мить.
Вже коли я виходив із музею, почув його тихий голос:
— Платоне Васильовичу!
Я спинився і подивився запитально на свого колегу. Здасться, наступного року йому має виповнитися цілих сімдесят. Майже п’ять десятків він віддав школі й близько сорока років музею, який сам же й заснував.
Він підійшов до мене, я побачив вагання у його все ще живих очах.
— Що ви думаєте про це… про останні події?
— Що ви маєте на увазі? — я щиро не міг второпати, про що він питає.
— Це… вбивство собак.
— Вбивство собак? Ах, справді… Сьогодні знову хтось задушив собаку… Та ще й такого здоровенного…
Дмитро Харитонович явно щось хотів мені сказати. І він, ще трохи повагавшись, сказав:
— А знаєте, Платоне Васильовичу, адже це вже в Густому Лузі було. Так, було…
— Що ви маєте на увазі? — уточнив я. — Що — було?
— Масове вбивство собак. Їх так само душили.
— Так само? І коли це було?
— Більш як двісті років тому. 1762 року. І теж восени. Тоді в місті була справжня епідемія.
— Епідемія?
— Так, епідемія страху. Я читав про те в одній книжці, яку написав очевидець тих подій.
— Гм, цікаво, — сказав я. — То, може, дасте ту книжку прочитати?
— Дав би, звісно, але, — він почервонів, зам’явся, — бачите, кілька місяців тому хтось її з музею вкрав.
— Украв?
— Так, украв. А може, ще й раніше. Бо ж книжка лежала у сховку.
— То ви хочете сказати, — здогадався я, — що хтось зараз хоче скористатися рецептом душіння собак?
— В тім-то й річ, що ніякого рецепту там не було, — Дмитро Харитонович зітхнув. — Лише описано, що хтось невідомий душив собак уночі. Схоже на те, що маємо зараз. Боюся, що ці пара випадків — лише початок. Хотів би, звісно, щоб так не трапилося.
— Але навіщо й кому це треба? — спантеличено спитав я.
— Я теж задавав собі це питання. Й автор тої книжки задавав. Вона, знаєте, вийшла у Варшаві ще в кінці вісімнадцятого століття. Але я можу й помилятися.
Він мовби щось недоговорював чи боявся сказати. Я був заінтригований, але розпитувати не став. Мене вабила до себе синя, трохи потріпана папка, в якій був опис родоводу графів Ловиг. Невже Інга справді належала до їхнього роду? Я вклонився колезі на прощання і вийшов.
Дмитро Харитонович наздогнав мене вже на вулиці.
— Вибачте, Платоне Васильовичу, — сказав, ще не віддихавшись від незвичного для нього бігу. — Я ледве не забув… Бачите, яка річ… Якщо вас зацікавив родовід графів Ловиг, то я можу вам порекомендувати… Одним словом, є людина, яка збирає про них матеріали. Хоч вона й просила нікому про те не казати, але, так і бути, вам я скажу…
— І хто ж ця людина? — зацікавлено спитав я.
— Любов Смажук… Наша художниця… Та й ваша учениця. Вона вам про це не розповідала?
— Здається, щось розповідала, — сказав я, хоч ніколи не чув від Люби про її таке захоплення.
— То ви можете більше дізнатися від неї самої, — кинув уже мені навздогін Дмитро Харитонович, бо я вже рушив і йшов, йшов і йшов неспинно вулицею містечка, а у вухах раптом знову зазвучала вчорашня весільна мелодія.
