Берестечко - Костенко Ліна (книги полностью TXT) 📗
Гей, та як сидів же я у хана під вартою,
та вартували мене татарове.
А один такий синьоокий,
і лице таке тонкоброве.
То я й кажу йому: — Синку!
Ану ж подивися на оте поле.
Отам твою матір вели Чорним Шляхом.
Отам, над тими кручами,
їй рученьки викручували.
Співала ж вона "Котка" над тобою.
Тулила до серця, навчала казати: "Мамо"!
А "тато" не вчила, плакала.
Як там тебе — Гасан, Мехмет, Алі?
Тебе ж приніс лелека на крилі!
Оце ж ти чуєш мову не чужу.
Ти розумієш, що тобі кажу?
Мовчить. Дивиться. Повертає до мене списа.
А я кажу: — Та забери свою залізну штрикавку!
Я ж не тікаю.
Це ж земля твоєї матері!
Невже ти сам мене не відпустиш?!
Та так легенько одвів його спис рукою.
Й ой, та як крикне ж він вовчим голосом!
Татари збіглися, обступили.
А він мене списом припер до намету
та так суверделить мені у груди,
щоб татари ж бачили,
що він татаріший!
А я балакав із тобою ще,
кліщак, перевертень, убоїще!
Син полонянки, татарчук.
Насіння чорної забави.
Ти не людина, ти — ярчук.
Собака з вовчими зубами!
А очі що ж? Це тільки масть.
Хоч би ж не думать, задрімати…
Один за неї умре. Другий її продасть.
Третій не знає, хто його й мати…
СТРАШНА ЦІНА ВОРОЖОЇ НАВАЛИ.
Терни як люди. Люди як терни.
Отак ми пожурились, отак ми й поспівали.
І я без голосу, й бандура без струни.
АЖ ОСЬ НАРЕШТІ ТАМ, УДАЛИНІ,
з'явилась ніби цяточка єдина.
Два дні дивився — ну то йде чи ні?
А то будяк. Я думав, що людина.
ЯКА САМОТНІСТЬ! З ТЕМРЯВОЮ ЗЛИВСЯ.
Мене нема. Я згарище. Я дим.
Приходив дощ, пошепотів із листям;
Та й знов нікого, знову я один.
Десь виє пес. І каркає ворона.
Внизу туманом дихають яри.
Бійниці мружить башта оборонна.
Смутні мої самотні вечори.
Оце вже й все. Отут я і причалю.
Принижена душа не піднімає віч.
Допалюю життя. Останній хмиз печалі
потріскує, горить в мою високу ніч.
О КИМ Я БУВ І КИМ ЗРОБИВСЯ НИНІ!
Куди подів життя своє одне?
Цей білий сніп душі,
який горить в людині,
його ж ніякий вітер не задме!
Чи я не справдив сподівання Долі,
що так вона розгнівалась?
Однак,
коли я вчився у латинській школі,
був знак мені, і дуже дивний знак.
Ми всі гуляли, вийшли на подвір'я,
школярики, ну, років, може, сім,
і раптом — вихор, я і сам не вірю,
та не могло ж привидітися всім! —
здійнявся вихор, засліпивши вічі,
зривав покрівлі, дуба розщепив, —
обніс мене довкруж костьолу тричі
й поставив там, ізвідки й підхопив.
Отці-ієзуїти хитали головою.
Шептали і молились, і ставили свічу.
А одному привидівся я навіть з булавою,
що я, мовляв, як виросту, то й Польщу облечу.
ЧИТАВ Я ЗМАЛКУ ПЛІНІЯ І ПЛАВТА.
Науку ніжних слів явив мені Катулл.
Ще з юних літ мені відкрилась правда,
а вже пізніше підійшла впритул.
І повстав. Душа спитала — доки?!
Втопили край у підлості і злі.
І я сказав: чужинці, дайте спокій.
Не сійте зради на моїй землі.
Уже і так насіяно. Вродило.
Вже не бере ні плуг, ані коса.
А ми ще є. І то найбільше диво,
що цей народ іще раз воскреса.
Я РІД СВІЙ НЕ ПОНИЗИВ.
І НЕ УРВАВ Я РОДУ.
Хотів, щоб син був гідний моєї булави.
А відьма все ворожить. На віск. На жар. На воду.
Все щось мені вишіптує то з рук, то з голови.
Ох, вишепчи мені не старощі, не болесті.
Пекельні мої спогади, кипиш як у смолі.
Ох, вишепчи мені мій біль з моєї совісті!
І вишепчи Гелену під брамою в петлі…
НАЙБІЛЬШ БОЮСЬ, КОЛИ У СНАХ
МЕНІ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ГЕЛЕНА.
І я тулю те тіло крижане.
І КІНЬ ТОЙ МЧИТЬ.
ТОЙ САМИЙ КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ
І КІНЬ ТОЙ МЧИТЬ…
КОЛИСЬ НАЗДОЖЕНЕ…
ЖИТТЯ — ТО Є ЖИТТЯ, ТЯГНУТИ МУСИШ ЛЯМКУ.
Коли я був дитя, я ріс в Олеськім замку.
Тепер мені кінець. Життя мене скасує.
Руйновище фортець найбільш мені пасує.
А там, а там, а там! Такі були простори.
Ліси були як храм. Фотелі як престоли.
І загадки свічад, і мури, і вікно.
І ще ні зрад, ні втрат. І радощів без ліку.
Давно і дивно. Дивно, як давно.
Ще тільки вчора, а уже піввіку.
МЕДОВІ ПУЩІ, ЛИПОВИЙ НАМЕТ.
Ліси в лісах, і що там за лісами?
У цих новий король.
У тих новий Мехмет.
А в нас біда та сама і та сама.
Не пощастило нашому народу.
Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.
Забрали все — і землю, і свободу.
Тепер забрати хочуть вже і честь.
Ми вже мов корінь для чужої брості.
чужинських понаклепано гербів.
Тепер у нас господарями гості,
вони людей тут мають за рабів.
Сусіди з півдня теж кривоприсяжні,
З ордою прийде помагати хан, —
з них має всяк сириці десять сажнів,
щоб тут же й людність брати на аркан.
Сусід північний, хижий і великий.
Дрімучий злидень, любить не своє.
Колись у греків Янус був дволикий.
А в цих орел двоглавий. Заклює.
Оце таке — якщо не там, то звідтам.
Гінці прибудуть — снились лебеді.
Московський дяк знімає шапку літом
чи так і ходить в шапці й бороді?
БУЛО, ПРИЇДЕ, ОД ЦАРЯ ВДОСТОЄН,
все до Москви схиляє на поклін.
А прізвища! Неплюєв. Портомоїн.
Старухин. Єхинєєв. Бутурлін.
Та все усіх об'єднують, та з миром.
Ці об'єднають, тільки попусти.
То їхня слава приросла Сибіром,
а це вже нами хоче прирости.
ЧОГОСЬ ПРИСНИЛИСЬ ГЛЕЧИКИ НА ПЛОТІ
І дід у небі, як святий Ілля.
І німець Страус ходить по болоті,
видзьобує із ряски короля…
ШРАМКО ІДЕ. ПРИХОДИТЬ ВІН ПІД ВЕЧІР.
Край стежки глину рясою мете.
Кволенький піп, хода уже стареча.
Не дуже й говорющий. А проте.
Мені без нього моторошна стежка.
Кажу: — Де був, що вчора не було?
— Учора син прийшов з-під Берестечка.
А з ним півсотні війська прибуло.
Півсотні війська! Війська… Боже правий!
То є ще військо? Господи, нап'юсь.
— Півгетьмана вони ще не обрали? —
кажу йому і гірко сам сміюсь.
І ВСЕ-ТАКИ Я ЖДУ ВІД НИХ ГІНЦІВ.
З-під ніг камінчик цоркає в проваллі.
Тополя з торбою горобців
постояла на обрії та й пішла далі.
