Берестечко - Костенко Ліна (книги полностью TXT) 📗
щоб світ здригнувся і на всі віки
були преславні наші козаки —
як ті Ахілли і як ті Ґеракли.
На це у нас щось розуму забракло.
Бо поки ми тут про свободу мимрили,
то інші вже свободу й здобули.
А ми усе співаєм, як ми вимерли
або як нас в неволю продали.
І де той геній, до народу дбалий,
щоб розбудив наш умисел оспалий?!
І не нікчемним словом, що як нежить,
а як народу гідному належить!
КАЗАВ ЙОАНН: "В ПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО".
В початку Слово, а не комарі.
Не як у нас — на Січ іде з малого,
а вже коли осліп — у кобзарі.
О ГОСПОДИ, А Я? ЧИ МАВ ПРИ СОБІ ГРОНО
найвченіших мужів, піїтів і музик?
То все у королів. В палацах. Біля тронів.
А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик.
Бувають королі, більш вдатні до розпусти,
ніж до звитяг. І кожне слово — лож.
Зате як вийде, гляне, як розпустить
павиний хвіст придворних і вельмож!
При них все люди грамотні і терті.
У них Боплан, у них і Шевальє.
А наше слово дожило до смерті,
але для світу й досі ще не є.
Бо ми такі. Ми прості. Ми в кожусі.
Не знаєм як. Не звикли до свобод.
То треба ж якось піднімать на дусі,
а не в болото втоптувать народ!
ТА ПРИЙДЕ ЧАС, ЯК ПЕРЕД БОГОМ СВІДЧУ
ще буде Слово, більше за слова.
Але чи й справді ми німі для світу,
чи, може, трохи світ недочува?
МИ ВОЇНИ. НЕ ЛЕДАРІ. НЕ ЛЕЖНІ.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
ЧИ, МОЖЕ, МИ НЕ ЛИЦАРІ БУЛИ?
Своє жіноцтво шанувать не вміли?
Пани вино їм з тухольки пили.
А ми у шапці ніженьки їм гріли.
Віки ідуть. А нам усе амінь.
Нема спокою між Дніпром і Бугом.
Вже стільки літ, вже стільки поколінь! —
усе життя — між шаблею і плугом.
Так нам судилось. Так нам довелось.
Все нас руйнують, як ахейці Трою.
У нас хлоп'я на ноги зіп'ялось —
і вже притьма хапається за зброю.
Ми — хто за кого, ми — не хто кого.
І ця війна, — не я їй був призвідця.
Мосьпанство йде гуртом на одного.
А наш один і чорта не боїться.
Аби який перед собою корч —
півсотні війська полетіло б сторч.
Хто йшов на нас, той повертався з ґулями.
У нас баби — і ті стріляють дулями.
І все одно — віками у ярмі.
Усім чужі. Для світу незначущі.
Чи що ніяк не вирвемось самі.
Чи що у нас сусіди загребущі.
Ми, вільні люди вільної землі,
тавро поразки маєм на чолі.
МОЙСЕЙ НАРОД СВІЙ ВІВ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ.
Послав Господь їм воду за труда.
А в нас яку не вдариш кайлом скелю —
зівсюди рине кров, а не вода.
Вони хоч мали з неба яку манну.
Таки ж пустеля більша за степи.
Господь їм землю дав обітованну
і море перед ними розступив!
Я ж не Мойсей. Народ — на рані рана.
Моє чоло побила сивина.
Куди іти? Земля обітованна —
вона ж під нами, наша, ось вона!
Та ще ж яка, мій Господи, багата!
Лісами щедра, зерном золота.
Міцна зелом, скотиною рогата.
Народом добра, вірою свята.
Хто тут не жив!
А в нагороду
хто вдячен був коли цьому народу?!
ЧУЖИНЦІ СКРІЗЬ ПОСІЛИ НАШІ ГРАДИ.
Ім'я дали нам — хлопи, мужики.
На нас лежить тавро тієї зради,
якою нас вже зраджено віки.
Для них ці землі тільки ласий кусень.
Та люд сумирний десь там по хатах.
Жили-були. Об'їли нас як гусінь.
Ще й поганьбили по усіх світах.
ВСЕ НАМ ВИПОМИНАЮТЬ ВСІ НАШІ ЗЛОДІЯННЯ.
Де, що, коли і скільки — визбирують до крихт.
А скільки ми зазнали нелюдського страждання?
А скільки ті чужинці сподіяли нам кривд?!
Чи ми чинили утиск
сусідам, їхній мові?
Був мій народ співцем і сіячем.
Я все зробив би без проливу крові.
Так ви ж пройшли вогнем тут і мечем!
Ви кажете: ми темні. Ви кажете: погроми.
Але чому ж не чути з правдивих ваших пащ
про тих погромів чорні буреломи,
які вчинив Чарнецький тут і Лащ?!
Що вже віки нема од вас рятунку.
А ще зветеся лицарі, бундючні павичі.
Хан палить села хоч для пограбунку,
а Радзивілл — для світла уночі!
Так наступили цій землі на груди,
що й стогін вже не вирветься з грудей.
Князь Вишневецький вішає повсюди,
а Лащ у церкві вирізав людей.
Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами
та ще й у всьому звинуватить нас!
Хіба що мертвий тут би не пручався
в гадючих путах визиску й лихви.
Живуть без вінчання. Вмирають без причастя.
Дітей не хрестять. Замкнено церкви.
Вже допекли нас до живої рани.
Деруть податки з поля, двору, стріх.
Цькують людей. Здають в оренду храми.
І мову нашу мають для зловтіх.
Ну, то й дійшло до крові, до шабель.
Армаґеддон. Збувається пророче.
А вже коли зірвалося з петель,
то вже по людських долях прогуркоче.
І ТОЙ НАРОД, І ТАК ПО СВІТУ ГНАНИЙ,
сумний народ, що світу дав Христа, —
о Божа Мати, змилуйся над нами!
Дай розум в серце й правду на вуста.
Чи ми коли той біль страшний загоїмо?
Взаємна кривда — то взаємний гріх.
Бо їхні темні нас вважають ґоями,
а наші темні обзивають їх.
Чи винен той скрипаль чи балагула,
чи винен хлібороб той чи кобзар,
що серед нас є Лисенко, вовгура,
а серед них — визискувач, лихвар?!
Все винен я. Всіх мусив захистити.
І тих, і тих. І тих від тих і тих.
Мене, людину, можна не простити.
Але народи?! Ради всіх святих…
УСІ НАРОДИ, А ВІДТАК І МІЙ,
у чомусь винні, скоївши й не скоївши,
як винен той святий Варфоломій
за те Варфоломіївське побоїще.
О горе нам!.. Я вже як ті пророки,
що часом божеволіли з жалю.
Я знаю свій народ. Кляну його пороки.
Але за нього Господа молю!
А ВИ, ЩО ЗВИКЛИ РОЗЗЯВЛЯТИ ПАЩІ,
злочинства наші множити стокрот, —
побійтесь Бога! Ви нічим не кращі
за мій сумний зацькований народ.
А втім, нехай. Дорога правди довга.
Усі усім втовкмачують своє.
У всеправуючого Бога
усе записано як є.
МИ ЗА СВОЇМ НЕПЕРЕБУТНІМ ГОРЕМ
все про своє говорим і говорим.
