Обліковець - Троян Марина (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
А дорогу таки треба було не просто протоптувати, а косою викошувати двометрові бур’яни. І справа була не в Лейлиній розумовій безнадійності чи небажанні гризти досить специфічний на смак (сказати б – на любителя) граніт науки. І розуму вистачало, і граніт гризла, ретельно пережовуючи. Принаймні в тих місцях, що стосувалися біології та мови – саме ці предмети вона мала здавати при вступі до медучилища (на медінститут із фінансових причин не замахувалися). І незважаючи на те, що інші дисципліни вона тягла сяк-так, що не прикрасило її шкільний атестат, ці два предмети на вступних іспитах Лейла здала блискуче. Вона так вважала (а як іще мала вважати, без заминки розповівши все по білету й відстрілявшись на всі додаткові питання?), доки не дізналася, що її не взяли. У темному кутку училища вона ламала собі голову, як же це так вийшло, адже навіть недоумки сюди вступили, коли почула з-за рогу голоси викладачів із приймальної комісії. Вони саме просторікували щось про «обличчя закладу», яке не варто псувати «циганськими неблагонадійними елементами».
Тоді Лейла трохи поплакала та й махнула на все рукою. Видно, не місце їй серед працівників медицини. Нічого, не пропаде. Буде помагати мамці, біля неї чогось навчиться, якось крутитимуться. А тут ще й Шрам нагодився, і життя пішло зовсім в інше русло…
Дівчина досить скептично поставилася до того, що мама почала готувати другу спробу. Врешті, навіть коли вона переповість назву кожної кісточки й кожного органа латиною, усе одно залишиться для тих викладачів «циганською нікчемою». І хто сказав, що в лікарняних стінах на акушерку-циганку дивитимуться інакше?
– Твоє завдання – переконати їх у ґрунтовності своїх знань! – серйозно відповіла їй Серафима. – Щоб опинитися в одному ряду з посередніми, ти мусиш бути на голову вищою за найкращих. Тільки так ти проб’єшся. Але не сумнівайся, що ти найвища і є…
– З тебе вийде чудовий медик, – констатувала Міла, передивившись стоси книжок у Лейли на столі. Неважко було здогадатися, що це не просто дружнє підбадьорювання, а глибоке внутрішнє переконання. Хіба ж воно могло бути інакшим після кількох годин споглядання Лейлиної роботи там, біля Полі?
– Якщо тому медику дадуть із мене вийти! – перевела все на жарт Лейла, хоча скромною усмішкою подякувала подрузі за теплі слова. Так мало вона їх чула у своєму житті, що кожне було на вагу золота. І так небагато мала подруг, тож дякувати тій, яка є, було не просто чемністю, а душевною потребою.
У Лейли над вухом задзвонив мобільний. Роздягаючись, Міла поклала свій телефон на полицю, щоб був на видноті, а сама всілася в іншому кутку кімнати. Лейла, не задумуючись, вхопила телефон, який був від неї на відстані витягнутої руки, і понесла його Мілі. Лейла здогадувалася, що то дзвінок із тих, на які треба відповісти негайно: хто ж у таку пору буде телефонувати, як не мати, яка переживає за свою втікачку-дочку? Але, кинувши оком на екранчик, Лейла побачила, що, виявляється, у таку годину подзвонити Мілі може собі дозволити ще й дехто на ім’я Ростик. Єхидно піднявши одну брову, Лейла передала телефон подрузі, яка ледь помітно зашарілася й натиснула на червону кнопку.
– Це есемеска прийшла, – ніяково пояснила вона.
Лейла не мала свого мобільного й не була спецом у технічних премудростях, але таки могла розрізнити, коли хтось дзвонить, а коли надходить повідомлення.
– Ага, – зіщулила вона очі, – есемеска від хлопця, який не зміг заснути й подумав: «А чому б не подзвонити Мілі?»
– Це мій одногрупник, – ще більше знітилася Міла. – Він нагадує, що завтра треба бути в інституті.
Лейла трохи покивала головою – німий жест красномовної ситуації: «Я тобі вірю, але ти не вір мені, коли я тобі це кажу».
– Ти закохана в нього? – несподівано в лоб запитала вона.
– Ні! – відразу випалила Міла. Потім, трохи розміркувавши, додала: – Я думаю, що ні. Але він мені подобається.
Лейла знову покивала, та цього разу це було: «Добре, зупинимося на цьому».
– Як на мене, то на тепер із тебе вистачить і цього, – по-дружньому мовила Лейла, на що Міла полегшено усміхнулася:
– Я теж так вважаю.
Спати полягати не встигли – хтось з усієї сили гатив у двері, наче намагався вибити їх разом з одвірками.
«Трясця б його вхопила, того Шрама!» – подумала Лейла, натягуючи светр поверх нічної сорочки. Серафима, очевидно, думала так само, бо, випередивши Лейлу, уже відмикала двері з войовничим виглядом і макогоном під рукою.
– Де вона? Ану, гукайте її сюди зараз же! – вигукнула жінка з порога, навіть не привітавшись.
Незважаючи на значну гучність голосу й скажену колотнечу, що їй передувала, Надя зберігала подобу благородної стриманості. Продемонструвавши таким чином зверхність, вона так і стала у дверях, очікуючи виконання своєї вимоги. Її супутник залишився стояти в сінях.
На Лейлин подив, Серафима у відповідь на це хамство тільки кивнула їй, щоб привела Мілу, а Наді сказала:
– Не хвилюйся, з нею все добре.
– Це ми побачимо! – скупо відрізала Надя, не спускаючи пихи з густо нафарбованого обличчя.
Серафима, здавалося, знову пропустила зневагу повз вуха й спокійно сказала чоловікові, що ховався за Надиною спиною:
– А-а, Борисе, заходь! Не стій там на морозі, бо ще застудишся.
Дядя Боря скромно переступив поріг і поздоровкався.
– Як там справи в Тетяни? – поставила невинне, на перший погляд, запитання хазяйка дому, доки Міла з Лейлою боязко ховалися за дверима й чекали, доки буря трохи вляжеться.
– Добре! – якось різкувато відповів дядя Боря, зиркнувши на Серафиму, потім скосившись на Надю. Серафима, наче й не було нічого, вела далі:
– А як себе почуває?..
– Усе нормально, дякую! – поспішив обірвати її дядя Боря і з непритаманною йому агресією гукнув у бік хати:
– Міло, поквапся, ніч надворі!
Міла слухняно виповзла з-за дверей, обнімаючи свою валізу. Потім, як у німому фільмі, Надя мовчки взяла дочку за плече й вивела на вулицю. Міла безслівно підкорилася. Дядя Боря вискочив слідом. Ніхто їх не спиняв.
Лейла близько хвилини стояла й витріщалася на двері. Потім здивовано глянула на матір.
– Чому ти так спокійно їм поступилася? Навіть не спробувала поставити їх на місце?
– Бо я теж мати й можу зрозуміти Надьчині нерви.
– Оце так зрівняла: її – із собою! Та вона ж як зозуля: дітей кине й кукує собі на стороні. Думаєш, вона за Мілу дуже переживала?
Серафима не дивилася на дочку, не дивилася на двері, а дивилася, здавалося, кудись в інший світ.
– Вона мусить переживати, – пробурмотіла жінка чи то Лейлі, чи всьому іншому світу.
11
Я психував. А хто б не психував на моєму місці?
Кожен божий день я ламав голову, як би підштовхнути Мілу до того, щоб вона врешті поплакала. Як порадив Сорой: щоб, виплакавши все наболіле, вона, так би мовити, звільнила місце для нових бажань і вражень. Спочатку я не надто переймався. Здавалося б, що може бути легше, ніж побачити сльози дівчини, якій у її «веселій» сімейці виділено роль цапа-відбувайла? Тут нічого й робити не треба, просто чекати й запастися посудиною побільше, аби не потонути, коли греблю нарешті прорве. Але ж ні, не з моїм щастям! Терпіла все, як кам’яна баба, і брови не супила! Я мусив утрутитися.
Хай би хто там що думав, для мене це було завданням підвищеної складності. Як же, на Бога, мені це зробити, якщо я жодним, навіть наймізернішим чином не міг вплинути на свою підопічну? Перепробував усе: говорив із нею уві сні, крутився біля неї перед дзеркалом (а раптом там мене буде видно?), намагався передати свої думки через доторк… Усе марно. Міла мене не чула й не бачила. Ті вміння, які я мав, допомагали мені пересуватися самому і, якщо дуже напружитися, переміщувати предмети. Але розкрита на певній сторінці книжка, розбита шибка чи розсипана сіль не наштовхували Мілу ні на які роздуми, крім як про нехлюйство своїх сусідок.
Я не міг нічого. І раз у раз ставив собі одне єдине питання: «Навіщо людині такий обліковець, який ні на що не здатен?» Я не міг подужати навіть такої дрібниці, як змусити дівчину поплакати досхочу – а це вже скандал, бо на це здатний кожен, навіть найнікчемніший мужик!
