Голодні ігри - Коллінз Сюзанна (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗

Тим часом ми наблизилися до моєї кімнати, і я від­дала Піті його куртку.

— Побачимося вранці.

— До зустрічі, — сказав він і пішов до себе.

Переступивши поріг спальні, я побачила рудокосу дівчину. Вона саме піднімала мій комбінезон і чоботи з підлоги, де я їх кинула. Я хотіла вибачитися за те, що поставила її у незручне становище. Але зга­дала, що не повинна говорити з нею, тільки віддавати накази.

— Вибач, — пролепетала я. — Я повинна була віддати костюм Цинні. Мені так шкода. Можеш віднести йому?

Вона явно уникала мого погляду, тільки поспіхом кив­нула й рушила до дверей.

Я хотіла вибачитися за те, що сталося під час обіду. Але десь глибоко всередині я знала, що мої вибачення стосуються дечого набагато серйознішого. Мені було страшенно соромно, що я навіть не спробувала вря­тувати її тоді, в лісі. Що я дозволила Капітолію вбити хлопця й понівечити дівчину, а сама й пальцем не поворухнула.

Наче дивилася Голодні ігри по телевізору.

Я зняла черевики й залізла під покривало, навіть не роздягнувшись. Мене ще більше почало трусити. Може, дівчина вже й не пам’ятає мене. Але ж я певна, що це не так. Вона пам’ятає. Неможливо забути лице того, хто був твоєю останньою надією. Я накрилася з головою, ніби сподівалася, що покривало захистить мене від рудокосої дівчини, яка не може говорити. Відчуття було, що вона й досі дивиться на мене, просвердлює своїм поглядом стіни і двері.

Цікаво, чи отримає вона задоволення, спостерігаючи за моєю смертю в прямому ефірі?

РОЗДІЛ 7

Вночі мені снилися кошмари. Обличчя рудокосої дівчини, криваві сцени з попередніх Голодних ігор, моя мати, знову розгублена і замкнута в собі, маленька Прим, голодна, виснажена і нажахана до смерті. А тоді я щодуху мчала назустріч батькові й гукала, щоб він утікав, але шахта вибухнула, осліпивши мене мільйонами маленьких промінчиків.

Коли я прокинулася, за вікном уже заяснів світанок. Над Капітолієм повисла зловісна димка. Голова просто розколювалася від болю, і вночі я вкусила себе за щоку. Язик торкнувся рани, і я відчула смак крові.

Я повільно виборсалася з ліжка і попленталася у ванну, щоб прийняти душ. Навмання натиснула кілька кнопок на панелі, в результаті чого мене з ніг до голови облило спершу крижаною водою, а тоді окропом. Далі мене затопила пухка піна з запахом лимона, яку довелося змивати важкою ворсистою щіткою. Що ж, принаймні кров забігала по тілу.

Потому як розумні машини висушили моє тіло та зволожили його лосьйоном, я підійшла до шафи й по­бачила, що там для мене приготовлений новий костюм. Вузькі чорні штани, бордова туніка на довгий рукав і шкіряні черевики. Я заплела косу й подивилася на себе в дзеркало. Вперше відтоді, як почалися Жнива, я схожа сама на себе. Ніяких модних зачісок та одягу, ніяких вог­ненних плащів. Просто я. Так наче я зібралася в ліс на полювання. Це трохи мене заспокоїло.

Геймітч не давав нам чітких вказівок щодо того, коли ми повинні з’явитися на сніданок, і я не знала, що робити. Але голод узяв гору над усіма іншими відчуттями, тож я попрямувала до їдальні, сподіваючись, що там буде їжа. І мій нюх не підвів мене. Хоча стіл посередині кімнати був порожній, на вузькій стойці вздовж стіни виста­вили щонайменше двадцять різноманітних страв. Поруч стояв хлопець-авокс, готовий будь-якої миті обслужити мене. Я запитала, чи можу обслужити себе сама, і він ствердно кивнув у відповідь. Я взяла величезну тарілку й поскладала на неї яйця, сосиски, тістечка з товстим шаром апельсинового джему, а ще кілька скибок ясно-червоного кавуна. Жадібно поглинаючи їжу, я спостері­гала за сонцем, що повільно піднімалося над Капітолієм. Покінчивши з першою стравою, я перейшла до другої — цього разу прикінчила тарілку гарячої тушкованої яло­вичини. Зрештою я сіла до столу й узялася до гарячих булочок. Я ламала їх шматочок по шматочку і вмочала в гарячий шоколад, як це в поїзді робив Піта.

Мої думки були не тут — вони мандрували ген-ген далеко. Я думала про матір і про Прим. Мабуть, вони вже прокинулися, і саме зараз мати варить кашу на сні­данок. Зараз Прим подоїть козу, а потім піде до школи. Спливло тільки два дні відтоді, як я покинула рідну до­мівку. Невже це можливо? Так, лишень два дні. Цікаво, як вони відреагували на мій полум’яний дебют на цере­монії відкриття? Може, це вселило в них надію, а може, навпаки — вбило останні залишки тієї, що була? Нелегко бачити двадцять чотири трибути, вишикувані колом, і усвідомлювати, що тільки один із них виживе.

До кімнати увійшли Геймітч і Піта, обоє побажали мені доброго ранку і наповнили свої тарілки їжею. Я помітила, що Піта одягнений у такий самий костюм, як і я, і це не на жарт мене розізлило. Треба буде сказати кілька «ласкавих» слів Цинні. Коли почнуться справжні Ігри, це явно не зіграє нам на руку. І стилісти мають усві­домлювати це. А тоді я згадала, як Геймітч наказував мені робити все, що звелять стилісти. Якби моїм стилістом був не Цинна, я би просто його ігнорувала. Але після вчорашнього тріумфу в мене не було причин для кри­тики.

Перед тренуванням я неабияк нервувала. Як правило, протягом трьох днів усі трибути тренуються разом, а на четвертий день кожен із них отримує можливість проде­монструвати свої вміння перед продюсерами. Але думка про те, що сьогодні я повинна зустрітися зі всіма іншими трибутами, викликала в мене страх. Я почала вертіти в руках булочку, яку щойно взяла з кошика, але апетиту ніби й не було.

Прикінчивши кілька порцій м’яса, Геймітч важко зітхнув і відставив тарілку вбік. Тоді запустив руку за пазуху й витягнув звідки флягу, зробив кілька ковтків і зіперся ліктями на стіл.

— Що ж, перейдімо до справи. Тренування. Перш за все, якщо ви волієте, то я розпоряджуся, щоб вас трену­вали нарізно. Вирішити треба зараз.

— А навіщо нам тренуватися нарізно? — запитала я.

— У когось із вас може бути якесь особливе вміння, а ви ж не хочете, щоб про це дізналися інші, — мовив Геймітч.

Ми з Пітою коротко обмінялися поглядами.

— Я не вмію нічого особливого, — відповів Піта. — А твоє вміння для мене не таємниця, еге ж? Ну, я маю на увазі, що за життя з’їв чимало твоїх білок.

Мені ніколи не спадало на думку, що Піта їв моїх білок. Чомусь я завжди уявляла собі, як пекар, ховаючись, готує тих білок і з’їдає так, щоб ніхто не бачив. Не через жадіб­ність. А тому, що зазвичай міські сім’ї їдять дороге м’ясо, придбане у м’ясника. Телятину, курятину або конятину.

— Ми можемо тренуватися разом, — мовила я до Гей­мітча. Піта кивнув на згоду.

— Гаразд, а тепер розкажіть мені, що ви вмієте, — сказав Геймітч.

— Я не вмію геть нічого, — відповів Піта. — Адже пекти хліб — в Іграх це навряд чи рахується.

— Вибач, це справді не рахується... Катніс, мені уже відомо, що ти добре вправляєшся з ножем, — мовив Геймітч.

— Не дуже добре. Але я мисливець, — сказала я. — Моя зброя — лук і стріли.

— Ти справді влучний стрілець? — запитав Геймітч.

Мені знадобилося кілька секунд на роздуми. Я году­вала свою сім’ю п’ять років. А це зовсім не просто. Я, певна річ, стріляю не так добре, як батько, але в нього було більше практики. Я стріляю краще, ніж Гейл, адже практики більше в мене, ніж у нього. А що ж до пасток і силець, то тут Гейлу немає рівних.

— Я радше...

— Вона стріляє ідеально, — перебив мене Піта. — Тато часто купує в неї білок. І постійно каже, що стріла Катніс ніколи не псує м’яса, завжди поціляє в око. Так само і з зайцями, яких Катніс продає м’яснику. Підстрелити оленя — це їй також до снаги.

Така похвала з вуст Піти заскочила мене зненацька. Дивно, що він узагалі бодай зрідка звертав на мене увагу. А ще дивніше, що він мене так хвалить.

— Що це ти робиш? — запитала я, і в моєму голосі пролунали нотки підозри.

— А що це ти робиш? — відгукнувся він. — Якщо хочеш, щоб Геймітч тобі допоміг, мусиш розказати йому все, що вмієш. Не слід недооцінювати себе, — сказав Піта.

Не знаю чому, але його слова мене розізлили.