Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
Ч ”же ж, панотченьку, коли таке лихо склалось через мою Ћесю, то ми з нею мусимо й запоб?гти сьому лиху. ¬ез?ть пана ѕетра до нас у ’марище. Ќе будемо ночей досипати, а вже його на ноги поставимо. я на своЇму в?ку довол? попов’€зала ран козацьких, да й Ћес€ мо€ до сього д?ла здатна. Ќемов господь нам ? поможе!
Ўрам ?згодивсь, щоб везти ѕетра просто до ’марища; а „еревань запросив гетьмана ? вс?х при йому значних козак?в до себе в гост?.
“од? „ереваниха з Ћесею поњхала попереду, щоб усе дома €к сл?д спор€дити. ?орогою Ћес€ дес€ть раз розказовала матер?, €к бивсь ѕетро ?з ирилом “уром; ? вже чи дуже, чи н? клопоталась у ’марищ? „ереваниха, щоб заготовити л?жко недужому, а вона б?льш н? про що й не дбала. ” к?мнат?, де перше сама спала, послала йому на свойому л?жков? перину, убрала сволок св?жими, щонайкращими кв?тками, зав?сила в?кно шитою хустиною, ? вже й р?дна сестра не буде така до брата, €к вона була до б?долахи ѕетра. vост? „ереванев? пили, њли, бенкетовали в ’марищ? або пробували з гетьманом у иЇв? за в?йськовими речами; „ереваниха њх трактовала; а в Ћес? т?лько було й роботи, що копати кор?ннЇ, варити з?лл€ да сид?ти над недужим. ?опомагав њй ¬асиль Ќевольник.
ѕетро м?й мов удруге на св?т народивсь. ўо йому тепер, що Ћес€ не його суджена? ¬она його любить Ч б?льш йому н?чого й не треба. „и раз же то в недуз?, одкривши оч?, не то вв? сн?, не то на€ву, бачив в?н, €к вона, нахилившись над ним, п?дстер?гала, чи вгору, чи вниз ?де його здоров’Ї? як мати дитинку забавл€Ї очима, щоб воно њй усм?хнулось, так вона загл€дала йому в в?ч?, дов?дуючись, чи вернувсь в?н ?к пам’€т?.
ј в?н же то, ослабши ус?м т?лом, жив т?лько серцем, ? хоть не зм?г двигнути н? рукою, н? ногою, а серце билось, €к вода в джерел? в криниц?. Ќе бажав би в?н н? жизн?, н? здоров’€, коли б йому так ? вмерти, дивл€чись у т?њ оч?, €к у чисту воду. ” саду щебече соловейко; запашний в?терець пов?ваЇ в в?кно кр?зь цв?т садовини; тихе сонечко, заходючи, граЇ по ст?н? з вишневими в?тами; коло його сидить його Ћес€, бере його за руку, прикладуЇ свою долоню йому до гар€чоњ голови… Ќ?, не треба йому н? жизн?, н? здоров’€, дайте йому отак зомл?ти, заснути ? не прокидатис€ дов?ку! ќтже здоров’Ї почало брати гору, наповн€ло козацьке т?ло, €к вода колод€зь; ? губи зачервон?ли, ? оч? заграли.
–адуЇтьс€ старий Ўрам, радуЇтьс€ й гетьман, а вже н?хто б?льш, €к сама Ћес€. “?лько њњ рад?сть схожа була на м?с€ць п?д негоду: то с?€Ї в?н, €к ср?блом сипле, звесел€ючи й пол€, ? села, ? сади понад р?чкою; то зайде у хмару, ? €к зайде, то весь св?т наче печаль покриЇ: р?чка мов мертва, без ?скор, тече пом?ж берегами; почорн?ли сади; по темних пол€х смутно. Ќебога Ћес€ то веселитьс€ серцем, то т€жко сумуЇ, €к згадаЇ, що мусить одна-одинока тратити молод?њ л?та у гетьманськ?й св?тлиц?, слухаючи т?лько в?йськов?њ розправи да погриманнЇ кубк?в за трапезою. –озп?знала голубонька, да п?зно, що —омко козак не до любощ?в. Ќема в його н? того н?жного слова, н? того люб’€зного погл€ду, що веселить д?воче серце. vетьман в?н на всю губу, пишен ? красен; да не згл€не й не заговорить так од серц€, €к той б?дний ѕетрусь. ќтже треба коритись своњй дол?; шкода й казати батьков? або матер?. Ќехай ? сам ѕетрусь про те не в?даЇ!
—тав в?н очун€ти, стала вона р?дше до його надходити, н?би боњтьс€ його й соромитьс€.
Ч „ого ти, Ћесю, наче ховаЇшс€ од мене? Ч каже в?н њй раз, п?ймавши њњ за руку.
¬она н?чого йому не сказала, т?лько сл?зки заблищали на очах.
Ч Ќе ховайсь од мене, серденько, Ч каже ѕетро. Ч Ѕудь мен? за р?дну сестру. Ќе судив нам бог жить ?з тобою, нехай оддають тебе за ?ншого, а € дов?ку не перестану тебе любити, €к свою душу.
Ч Ћучче вже зразу роз?йтись да й не зустр?чатись! Ч промовила Ћес€ да й вирвалась од його ? п?шла в садок виплакати своЇ горе на вол?.
ќтже не раз ? п?сл€ того прийде було ? с€де в його коло л?жка, Ч с€де, засп?ваЇ €ку смутную п?сню; усе, що на душ? Їсть, усе висп?ваЇ. Ќ?чого було й не говор€ть, дивл€тьс€ т?лько одне на одного, а що на душ? робитьс€, усе њм розумно.
ј —омко про те не думаЇ й не гадаЇ; да й Ўрам, ? „еревань, ? сама „ереваниха байдуже. Ѕо в ту старовину, коли д?вка заручена, то вже й год?, уже й не кажи що не сей, а той мен? люб, а то на весь св?т п?де слава. “им-то ус? були й безпечн?, да й сам? вони, ѕетро ?з Ћесею, мовчки сумовали.
“?лько що зн€всь ѕетро на ноги, аж ось над?йшла —омков? чутка, що воЇводи од цар€ прибудуть швидко до ѕере€слава. vод? тод? в „ереван€ бенкетовати; рушив зараз —омко у дорогу, щоб прив?тати њх у себе в гостин?. ј Ўрам соб? ждав не д?ждавс€ генеральноњ ради, щоб, забравши з того боку ус? козацьк? потуги, ?ти на “етерю. „ереванис? було на думц? гетьманське вес?ллЇ, а „еревань рад був гул€ти хоть дов?ку м?ж веселим козацтвом. ? так м?ж собою урадили, щоб њхав в?н ?з дочкою п?д Ќ?жень до свого шур€ка vвинтовки, осаула полкового н?женського; а Ўрам з сином мав њхати у ѕере€слав до —омка, гетьмана, ? щоб, одбувши воЇвод, справити гетьманське вес?ллЇ на всю ”крањну, ? на вес?лл? разом усю старшину до походу на “етерю приклонити да зразу його мов с?ткою й накрити, щоб не було двох гетьман?в на ¬крањн?.
як ось вињжджають за Ѕроварський б?р, за п?ски, аж ?з ѕере€слава до —омка гонець курить. ’то ж той гонець? —ам пере€славський сотник, ?ван ёско. —коро наш? розп?знали таке диво, зараз наче хто й сказав ус€кому, що склалось щось недобре.
Ч ?з €кими в?стьми? Ч питав гетьман.
Ч Ѕодай ? не казати, пане €сновельможний!
Ч ўо? Ќевже татаре?
Ч v?рш од татар! ?з одного ¬асюти народилось тоб?, пане гетьмане, четверо, коли не л?чити ?ванц€!
Ч ?а кажи просто, щоб тоб? €зик усох! Ч крикне —омко.
Ч Ћучче, €кби всох, пане гетьмане, н?ж возв?щати тоб? таку в?сть! «?ньковський, миргородський ? полтавський поклонились ?ванцев?!
Ч як? ћоњ полковники перейшли до ?ванцевого боку?
Ч ”с? троЇ, €к чуЇш, пане гетьмане.
Ч ? миргородський, ? полтавський, ? з?ньковський?
Ч ”с? троЇ; оставсь при нас по сей б?к Ќ?жен€ т?лько лубенський да гад€цький.
Ч „ому ж мен? не дано зв?стки?
ўе не пройшло й дн€, €к прийшла вона у ѕере€слав.
Ч ўо ж? як? „и коли? ’оть розкажи толком.
Ч ј от €к, Ч каже сотник ёско. Ч ѓздив наш бурмистер до кн€з€ –омодановського з грошима у московську казну; аж чуЇ, що кн€зь у «?ньков?. «авернув туди, аж там ќстап миргородський ? ?ем’€н полтавський з старшиною; бенкетують ус? у з?ньковського vрицька. Ќу, се ж ?ще н?чого. ?о кн€з€ Ч аж у кн€з€ повно запорожц?в, ? все з тих гольт€пак, що, попропивавши худобу, служили в козак?в по дворах, а дал?, не звикши слухати господар€, повт?кали п’€нствовати на «апорожжЇ. ѕ?знали де€к? бурмистра. Ђ„и не од крамар€, Ч кричать, Ч уже вибачай, €сновельможний, ” с?м слов?, Ч чи не од пере€славського крамар€ до кн€з€? „орта з два тут поживитесь! ќсь ми вас, городових кабан?в, хутко впораЇмо!ї –озслухаЇтьс€, аж тут ось €ка вродилась новина Ч богдай мен? не чути ? не казати! н€зь ?з ?ванцем побратавсь, зове його гетьманушкою запорозьким, оддав йому поки що ”крањною по –омен влад?ти.
—омко аж за голову вз€вс€.
Ч ћиргородський, Ч каже, Ч полтавський… пром?н€ти мене на ?ванц€! Ќ?, пропала вже, бачу, лицарська€ честь на ¬крањн?! ѕоложили ми њњ з батьком Ѕогданом у домовину! ?а гл€ди лиш, Ч каже ёсков?, Ч чи правда ще сьому?
Ч ќй, коли б то сьому була брехн€! Ч одв?туЇ ёско. Ч “ак отже ?стинно, що ?ванець у «?ньков? гул€в в кн€з€. Ѕачив його бурмистер, так €к ти мене, пане €сновельможний. ј запорожц?, кажуть, велику ласку у цар€ мають ? чого попрос€ть, усе цар по њх робить. “им-то кн€зь, зазвавши полковник?в до «?нькова, погодив њх, царевим словом, слухати ?ванц€ €к гетьмана. ј в нас тепер бач, €к завелось? ўо кожен себе гледить, аби йому було добре. «апоб?гаючи царськоњ ласки, ус? троЇ згодились, щоб ?ванець по –омен ”крањною правив.
Ч “ак, так! Ч каже г?рко —омко. Ч vетьмануй над нами хто хоч Ч чи лицар, чи свинопас, Ч аби ми полковниковали. ќ, несита€ жадоба старшинованн€! “епер-то € побачив тебе в в?ч?. vнешс€ ти перед ус€кою поганню в дугу, аби т?лько верховодити над ?ншими!.. Ќу, а ¬асюта ж? ? той поклонивсь ?ванцев??
