Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович (первая книга txt) 📗
Жердін стогнав, просив пити. У нього піднялася температура, нестерпно боліла рана.
Посудини у нас не було. Та й де набрати води?
Однак я швидко помітив, як полонені п’ють просто з калюж, що виблискували в глині. Одні лягали животом на землю і припадали сухими, запеченими губами до каламутних озеречок. Інші зачерпували воду пілотками або пригорщами…
— Зачекай, я зараз, — і, знявши з голови пілотку, попростував до калюжі.
Коли через якийсь час повернувся, то побачив, що лікар Ступак забинтовує Жердіну ногу.
— Ну що, лікарю?
Той скрушно похитав головою і не сказав нічого.
Я дав Жердіну попити, і він, трохи заспокоївшись, затих.
Підкрався вечір. У глинищі зразу посутеніло, війнуло холодом. Я прикрив пораненого шинелею, сам сів поряд. Навколо снувало, хвилювалося багатотисячне людське море. На нас ніхто не звертав уваги. Кожен заклопотаний власним лихом, хоча, коли подумати, воно тут в усіх було спільне.
Тим часом густа осіння пітьма налягала на землю. Мжичив дрібний дошкульний холодний дощ. Наступила наша перша ніч у Хорольській ямі.
Наступні дні минули під знаком нестерпного голоду. На кільканадцять тисяч чоловік привозили з поля дві чи три підводи цукрових буряків і картоплі, варили ріденьку баланду, якої не вистачало і для половини в’язнів. Люди жували траву, бур’ян, намагаючись хоч чим-небудь втамувати голод. Але це, звичайно, не допомагало… Особливо тяжко доводилося пораненим та хворим. Вони танули на очах, і кожного ранку крізь ворота виїжджали підводи, навантажені трупами. Мертвих ховали тут же, на горбі, за глинищем.
Я відчував, що сили мої гаснуть. Здавалося, лютий звір роздирає нутрощі,— так хотілося їсти. Несила було дивитися на Жердіна, котрий мучився не тільки від голоду, а й від рани. Ногу йому пекло як вогнем. Губи зчорніли, пошерхли. Не спав він ні вдень ні вночі… Лікар Ступак розводив руками, похитував головою, але допомогти нічим не міг. В його польовій сумці не залишилося жодного бинта, жодного жмута вати. Довелося рвати білизну.
Капітан Смольников, хоча сам після контузії ледве тримався на ногах, весь час стовбичив біля воріт — хотів потрапити у команду, яку німці набирали щодня для роботи в полі. Та йому ні разу не пощастило, і він повертався ні з чим. Лише одного разу зумів схопити окраєць хліба, перекинутий через огорожу жінками, що кожного дня з ранку й до ночі сновигали попід табором у надії впізнати чоловіка, сина чи брата. Той окраєць він розділив між нами…
На п’ятий день, коли становище стало нестерпним, прийшла ще одна біда: під час чергової перев’язки лікар Ступак довго оглядав рану, принюхувався до неї, особливо уважно перев’язував, а потім, вибравши хвилину, шепнув Смольникову й мені:
— Погано… Зовсім погано…
— Що таке?
Ступак похитав важкою сивуватою головою.
— Газова гангрена…
— Газова гангрена? Це небезпечно?
— Дуже небезпечно… Потрібна негайно ампутація ноги. Та хіба тут зробиш? Коли б у лікарню… У яку-небудь лікарню… Ну, є ж у Хоролі районна лікарня, сподіваюся, і лікарі там є або хоч фельдшер чи сестра… Я зробив би операцію…
— Треба спробувати, — сказав капітан Смольников. — Іване Григоровичу, йди до воріт і поясни тим ідіотам, що умирає поранений… Що у нього гангрена і зволікати — смерті подібно… Словом, спробуй розжалобити… Може, натрапиш на порядного чоловіка, — не всі ж серед них нелюди, сподіваюся!
— Гаразд, — погодився Ступак. — Це єдиний вихід, зрештою.
До воріт їли пробралися гуртом. Тут завжди було людно. Хто сподівався одержати черпак баланди, хто просився в робочу команду, щоб у полі поживитися буряком, капустиною чи качаном кукурудзи, а хто поглядав на юрби жінок, маючи надію впізнати дружину, сестру чи матір…
Дротяні ворота були зачинені. Але зразу за ними стояли кілька солдатів з автоматами. Капітан Ступак сміливо взявся руками за дріт, просунув руку і поторкав найближчого німця за рукав.
— Чого тобі? — той оглянувся і сердито глипнув на полоненого.
— Я лікар. Капітан Ступак… Я хочу говорити з вашим начальством… Прошу…
Солдат (це був підстаркуватий червонопикий чолов’яга) не розумів, що говорить цей зарослий російський офіцер, і загукав:
— Тольметчер! Тольметчер!
Але перекладач десь запропастився.
Тоді я став поряд зі Ступаком і швидко переклав його слова.
— Навіщо тобі наше начальство? — спитав солдат.
— Я лікар… Розумієте? У таборі є поранені. їх треба лікувати… У лікарню треба…
— Ах, чоловіче! Це не моя справа! Ось іде капрал — з ним говори.
До воріт підійшов Чума. Обличчя вузьке, аскетичне, вуха відстовбурчені, очі горять. Дізнавшись, чого хоче радянський лікар, спитав:
— Що з пораненим?
— У нього газова гангрена… Треба негайно помістити в лікарню. Йому потрібна операція… Інакше помре…
Чума уважно дивився на Ступака. Не відповідаючи на його слова, він, трохи повагавшись, ніби роздумуючи, проказав:
— Гм, нам потрібні лікарі. — І наказав солдатам: — Відчиніть ворота — хай вийде сюди!
Ворота відчинилися — і Ступак опинився за ними.
— А пораненого? — спитав він.
— Чоловіче! Невже ти гадаєш, що ми можемо всяку свиню з газовою гангреною поміщати в госпіталь? Я знаю, що таке газова гангрена! Вона швидко возносить людину на небеса… Та й інших може заразити! Хай здихає…
Ступак намагався щось заперечити, довести, але його штовхнули прикладом межи плечі і погнали геть.
Ми з Смольииковим довго стояли мовчки біля воріт, пригнічені тим, що трапилось. Нам було ясно, що з Ступаком нас розлучили і, може, назавжди. І розлучив нас Чума, котрий, як ми вже помітили, майже кожного дня ходив по табору, приглядався до полонених і двох—трьох завжди забирав з собою.
— Куди повели нашого лікаря? — намагався допитатися я у охоронників.
— Йди геть! — відмахнувся від мене найближчий солдат. — Заткнись!
— Ви повинні тікати! І негайно, — сказав Жердін, вислухавши розповідь про те, як забрали лікаря Ступака. — Ще мине кілька днів — і буде пізно! Ви охлянете з голоду так, що про втечу годі буде й думати…
Смольников заперечно підняв руку, а я вигукнув:
— Федю, про що ти говориш! Як я можу тікати без тебе?!
Жердін обняв мене за плечі, притягнув до себе і раптом поцілував у щоку.
— Друже, я все знаю… Хіба я сліпий?
— Що ти знаєш?
— По тому, як лікар принюхувався до рани, я зрозумів, що у мене гангрена… Отже, залишається тільки ждати кінця…
— Ну, що ти!
Він ще міцніше притис мене до грудей, а другою рукою притягнув до себе Смольникова.
— Не будемо, друзі, обманювати себе, — заговорив з натугою. — Зараз війна, і смерть широко ступає по нашій землі… Її не обминеш і не втечеш від неї… Мені шкода тільки, що не в бою доведеться померти, а в цій смердючій ямі… Та не про те зараз мова… Я хочу сказати ось що… Вам треба тікати! Тікати негайно!.. Не думайте про мене — мені вже однаково… Чи сьогодні, чи завтра… А ти, Володю, пробач мені… Сам знаєш за що… Пробач… А тепер допоможіть мені підвестися… Я хочу трохи пройтися… Бо залежався… Ми з Смольниковим підвели його, Жердін зіперся на міцний кийок, що служив йому за милицю, підморгнув мені — мовляв, усе гаразд! — ніби ненароком схилився на плече Смольникова і міцно потиснув йому руку вище ліктя, а потім, шкутильгаючи, попростував до воріт.
— Жердін, куди ж ти? — гукнув я.
Але він, оглянувшись, відповів коротко:
— Не турбуйся, я зараз… — і зник серед сотень полонених, які сновигали по глинищу.
Минуло кілька хвилин. Ми з капітаном Смольниковим мовчки сиділи на своєму горбочку, який облюбували в перший день перебування в таборі, і спостерігали життя за колючим дротом.
Тисячі людей — військових і цивільних — густо населяли Хорольську яму: сиділи або лежали просто на землі чи безцільно сновигали по табору. Хоча вже почалися осінні дощі, холоди й заморозки, у більшості не було верхнього одягу, а в декотрих — навіть пілоток чи кашкетів. Зарослі, худі, з запалими щоками й блискучими від хвороб і голоду очима, збиралися вони в купи, щоб зігрітися. А декотрі, хто мав каску чи казанок, рили в глиняних стінах нори і залазили туди, рятуючись від холоду.
