Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович (первая книга txt) 📗
Допомагаючи одне одному, вони видерлися по крутому схилові на гору. Тут, по дорозі, в напрямку есесівського табору, бігло кілька повстанців. У двох чи в трьох — автомати. Хтось вигукнув:
— За нами! Прикінчимо фашистську нечисть! Вперед!
Володя і Таня побігли за ними.
Табір було вже розгромлено. На подвір’ї лежало кілька мертвих есесівців. Двері в бараках розчинені навстіж, вікна — теж. Лунали схвильовані, радісні голоси сп’янілих від щастя і волі людей, котрі заглядали в усі закапелки — чи не заховався там, бува, якийсь фашист?
Володю зустріли радісними вигуками:
— О-о, наш герой! Живий!
— Наш Капабланка!
— Молодчина! Твій подвиг підняв нас усіх!
До Володі підійшло троє з автоматами: кремезний русявий молодик з добродушним російським обличчям, високий худий чолов’яга, що лопотів щось по-французьки і намагався обняти на радощах Володю за плечі, і поважний вусатий поляк, у якого весь час зривалося з язика “пане”, “пане”…
Кремезний виструнчився, по-військовому доповів:
— Ми перемогли! Жодного есесівця не лишилося!.. Правда, й нашого брата вони поклали багато.
— Пораненим допомагають?
— Так, перев’язують санітари.
— А де ж Гриценко?
— Гриценко загинув… У мене на очах, — сказала Таня.
— Загинув! — вигукнув вражено Володя. — А інші комітетчики?
— Я один залишився, — сказав кремезний. — Інші або загинули, або поранені… Та й було нас усього п’ятеро.
— Як тебе звати?
— Сержант Удінцев.
— Що ж будемо далі робити, сержанте? Наші офіцери серед вас у таборі були?
— Наскільки мені відомо, один Гриценко… Ми всі горнулися до нього… А що робити… — він розвів руками.
— Я лейтенант Булатович.
Сержант зрадів.
— Якщо ти лейтенант, то й наказуй, що робити… Гадаю, бити фашистів.
— Правильно, товаришу сержанте!.. Тоді — збери усіх людей. Гуртом вирішимо, що робити.
Тут втрутився поляк.
— Пане лейтенанте, хочу презентувати вас…
— Презентувати? Мене?.. Чим?..
Поляк зняв з шиї автомата.
— Ось… машіненгевер… тобто автомат по-вашому. В бою здобув… Беріть, пане товажишу! Ви лицар! Він належить вам по праву!
Володя потиснув руку полякові.
— Дякую, товаришу! — і глянув на Удінцева. — Ну ж, поклич людей!
Удінцев хвацько виструнчився і раптом дзвінким сержантським голосом подав команду:
— Шикуйся! — і простягнув праву руку в бік рівного майданчика.
Гомін відразу затих. Потім один по одному в’язні вишикувалися в напрямку, вказаному сержантом.
— Рівняйся! Струнко! — і, коли всі завмерли, додав: — Товариші, від імені підпільного комітету слово надаю лейтенанту Булатовичу. Прошу!
Володя став перед строєм. Обвів поглядом людей у смугастих робах і таких же шапках.
Сонце, що сідало за обрій, золотило їхні щасливі очі.
— Товариші, вітаю вас з перемогою! — сказав Володя по-російськи і відразу ж для тих, хто не розумів російської мови, переклав по-німецьки. — Ми вийшли з пекла! Ми маємо в руках зброю!.. А що далі?
Стрій мовчав.
— Гадаю, у всіх у нас один шлях — боротися з фашизмом! До повної перемоги!
— Правильно! Правильно! — пролунали вигуки.
— Часу, щоб дебатувати, у нас немає. За годину—другу сюди нагрянуть німці. Тому говоритиму коротко. Я пропоную з тих, хто добровільно бажає зі зброєю в руках нищити фашистів, створити партизанський загін… Хто за це — два кроки вперед! Кроком руш!
Стрій зламався. Спочатку виступила більша частина колишніх в’язнів, всі ті, хто розумів російську мову, потім до них приєдналися інші. У багатьох була зброя.
— Товариші! — знову сказав Володя. — За півгодини нас не повинно тут бути… Ми відступимо в гори. Але цей відступ треба провести організовано… На правах радянського офіцера беру командування на себе. Слухайте мій перший наказ. Сержантові Удінцеву взяти скільки потрібно людей і винести в безпечне місце всіх поранених товаришів. Решті — забрати зброю, харчі, одяг. Не залишати нічого, що б могло знадобитися нам у майбутньому! Збір через двадцять хвилин біля кар’єру. Вирушаємо через півгодини. Виконуйте!
— А що робити з табором? — спитав хтось.
— Спалити! Нічого не залишати фашистам!
— Обережно! — пролунав чийсь голос. — Тут поблизу, в льосі, — вибухівка! Тол! Щоб не трапилося лиха!
— Вибухівка? — Володя на мить замислився, потім глянув на Удінцева. — Товаришу сержант, тол забрати і висадити штольні в повітря!
Всі розійшлися. Одні виносили з погреба ящики з вибухівкою, другі зі складів і з кухні харчові припаси, треті набивали в лантухи одяг, взуття, ковдри…
Володя взяв Таню під руку.
— Ти ще не розучилася працювати радіоключем?
— Ні, — Таня здивовано глянула на нього. — А хіба…
— Тут є радіорубка… Якщо хлопці не перетрощили апаратуру… У тебе коли призначено зв’язок?
— Кожного дня о шостій ранку і о дев’ятій вечора…
— Ну, ось за п’ять хвилин дев’ята… Ходімо!
Радіорубку вони знайшли відразу — по радіощоглі, піднятій в кінці бараку. Це була невеличка кімнатка — ліжко, полик, стілець. На столику — польова армійська рація, на підлозі, в кутку, — живлення.
На стільці, схилившись грудьми на стіл, непорушно сидів радист. Навушники сповзли з голови, і з них безперервно неслося тривожне — пі, пі, пі!.. На спині — три червонуваті плями від автоматної черги.
Володя зіштовхнув його на підлогу, подушкою витер стіл, підсунув ближче стільця.
— Сідай, Таню!
Таня наділа навушники, лівою рукою крутнула ручку настройки, праву звично поклала на ключ радіотелеграфа.
І пішли — через гори й долини, через ріки й поля — на рідну землю невидимі сигнали… Та, та, та-та-та!.. Та, та, та-та-та!..
— “Сокіл”, “Сокіл”! Я — “Горлиця”. Ти чуєш мене?.. Прийом!..
Кілька хвилин навушники мовчали. Потім раптом щось у них тріснуло, загуло — і полинуло швидке уривчасте ткання: пі, пі-пі, пі, пі-пі!.. “Я “Сокіл”… Вітаю тебе, “Горличко”, з першим сеансом… Вітаю тебе, “Горличко”… Вітаю…”
Таня схопила олівець, швидко записала ці слова на аркушику паперу і щасливими очима глянула на Володю. В них бриніли сльози.
Рідна земля озвалася до них!
Рідна земля…
