Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Розділ 15 (Chapter 15)
— Алло, Боренька, — Ян Урманіс сидів у великому коричневому кріслі і палив, йому було весело, це було дуже добре видно, у нього ледь здригалися кутики вуст, і ще він постійно задоволено мружив очі. Цей чоловік справляв враження дуже впевненої і сильної людини. — Я слышал об этом парне. Спасибо. Вы там особо не старайтесь, так, подержите его недельки две-три, пока все тут утрясется с этим заводом. Я так думаю, что это о заводе ему давали информацию американцы, мне уже доложили.
— Да, Ян, я просил, чтобы ребята поспрошали его. Они побеседовали, — усміхнувся й голосно кахикнув, — парень раскололся, все выложил: кто, где, зачем. Проблем не будет. Ты думал, что там что-то серьезное, так я тебя успокою, ничего особенного, так, мелочь.
— Это мелочь, Боря, потому, что мы вовремя перехватили парня и он не успел нарыть больше.
— Я знаю, там уже готовились материалы по этому делу, ну, ты знаешь, это о банкротстве. Если бы бумажки попали к парню, хай поднялся бы дай Боже, вся страна бы на уши встала.
— Это наша страна, Боря, не бойся, она будет стоять на том, на что мы ее поставим, ты понял?
— А что с парнем делать потом, когда все уляжется?
— Пусть сидит. Хотя не знаю, я не думал об этом. Скажу через денек. Может, мы его купим, может, просто запугаем. Ты же помнишь о маме его? Если что, девку эту прищемим. Потом об этом, Боря, потом. Ты пресс-конференцию собери по этому поводу, настрой ребят на нужную волну. Они не дураки, все поймут. Если выпендрятся, туда же пойдут, не хер языками ляпать. И еще, ты о том деле знаешь? Ну, Петр говорил. Нас будут собирать где-то за Киевом. Ну, да, это не по телефону. Это потом. Давай, Боря, будь на связи. И смотри, чтобы никакой утечки.
— Обижаешь, Ян.
Розмову закінчено. Ян Урманіс продовжував сидіти у кріслі й задоволено усміхатися, а цигарка в його руці поволі тліла, вогонь підходив до пальців. Він довго дивився на попіл, потім міцно стис недопалок і викинув у попільничку.
Вони не будуть кінозірками чи рок-ідолами свого покоління, вони ніколи не стануть мільйонерами чи обличчями модних журналів, вони просто залишаться моїми друзями, яких я любив тільки за те, що вони були поряд.
Оля, кумедна, мила й дуже оригінальна двадцятилітня дівчинка, яка малювала картини, ночами просиджувала зі слухавкою біля вуха, могла зірватися о пiв на другу ночі й піти зі знайомими гуляти Хрещатиком, а ще вона збирала у всіх ресторанах та кав'ярнях, куди приходила випити чаю чи з'їсти торт, фірмові пакетики цукру, казала, що тоді, коли збере їх дуже багато, віддасть своєму хворому другові, якому не вистачає в організмі цукру, і він обов'язково вилікується.
Марина, оригінальна фарбована білявка, яка одного дня вирішила, що житиме в своє задоволення і за це задоволення хтось обов'язково платитиме. Вона навчалася для того, аби задовольнити свої амбіції, ходила часом по барах та нічних клубах, сподіваючись зустріти забезпеченого хлопця, який би мав квартиру, машину та солідний заробіток, а знаходила переважно тих, хто хотів із нею переспати. Спати вона з ними не хотіла, тому пила, а потім поверталася п'яна додому, лягала спати, і на ранок у неї страшенно боліла голова. Вона завжди поводилася дуже вільно й розкуто, але ніхто не знав, що вона просто вміло грає роль веселой щирої дівчинки, а насправді вона закрита й нікому не відома людина, поряд із якою інколи стає страшно, бо розумієш, наскільки велика та таємниця, яка ховається за дверима її загадкової душі. Спілкуючись із Мариною, я зрозумів, що тільки зовні прості люди можуть бути насправді такими складними й непередбачуваними.
Володя, свій хлопець. Таким людям віриш, просто дивлячись на них здаля, в них усе на поверхні: думки, переживання, емоції. Їм нічого в цьому житті не дається легко, але вони всього досягають, бо здаватися вони не вміють і програвати теж. Таким людям віриш, із ними охоче сідаєш пити чай чи пиво, розповідаєш свої секрети, бо такі люди не вміють зраджувати, вони радше помруть за друга, ніж зрадять його.
Оксана, до нестями хороша і важка людина. Їй хотілося цілувати руки й вуста, носити на руках і дарувати квіти, допоки не зрозумів, наскільки мало для неї значать і оці поцілунки, і носіння на руках, і подаровані квіти.
Усі вони просиджували в кав'ярнях і барах, блукали Києвом, бігали у справах містом, спілкувалися з тобою тоді, коли ти хотів з ними поспілкуватися, а ще вони сідали інколи перед вікном, увечері, дивилися туди, де жило те, що було за вікном, і сумували, і мріяли, і подумки знаходили виправдання тому, чому вони не досягли іще в житті того, чого так хотіли досягти. А потім пили чай і лягали спати, мої хороші, милі друзі — Оля, Марина, Володя й Оксана.
Розділ 16 (Chapter 16)
— Дурак ты, пацан, дурында ты ушастая, я тебя учил, и ни хера ты не научился.
— Ти про що? — він відвернувся від стіни й зиркнув спідлоба.
— Да не зыркай ты на меня, сынок, не зыркай. Ты вот сейчас лет пять получишь ни за хрен собачий, понимаешь? Ну за что ты борешься? Ты кто, Марат, Че Гевара, Ленин? Зачем оно тебе надо? Я вот просто знать хочу, для себя. Ты мне скажи, — мужчина років сорока встав із нар і підійшов до туалету, розщепив ширінку, і було добре чути, як дзюрчала сеча, потім він плюнув в унітаз і, підтягнувши штани, спустив воду.
— Я борюся тому, що не бачу іншої можливості виявити свій протест.
— А я такую возможность вижу, понимаешь, вижу, и не одну возможность, а сотни, — ступив кілька кроків до стіни.
— Скажи.
— Я ворую, я вор, и это мой протест. Ты понял? Ты говорил, что борешься с системой, но это туфта все. Я с ней борюсь, потому что я знаю ее, она меня воспитала, она меня сделала, и я знаю, как ее разрушить. И я не говорю про всю систему, нет, ты что? Ее нельзя разрушить полностью, она если и рухнет, всех нахер придавит.
— Це не боротьба, це злочин.
— А ты, значит, хочешь бороться по закону? С кем? — схилився над ним і крикнув у саме вухо: — Кто тут знает, что такое закон и что такое законно, а? Знаешь, почему я не боюсь воровать и грабить? А? Потому что я знаю: все воруют — кто больше, кто меньше, и я всегда смогу найти общий язык с теми, кто будет меня судить, потому что между нами нет никакой разницы. Разве только та, что я сижу за решеткой, а они нет.
— Ти злочинець, Горов, і я тобі це казав. І не треба мене тут переконувати. Я твої совкові аргументи не сприймаю.
— От ты сейчас на суд идешь, да? Да, знаю. Ты чего учудил? На митинг вышел, флажком помахал, камешек в мента бросил, лозунгами глотку надрывал. И все. И тебе за это впаяют лет пять, веришь? И знаешь зачем? А затем, малыш, — поклав руку йому на плече, — что ты не такой, как надо, ты другой, ты неправильный, и тебя боятся. А вот после пяти лет отсидки ты выйдешь нужным обществу человеком.
— Їхньому суспільству.
— Да, их обществу, а никто не говорит, что оно твое или мое. Тебя перевоспитают, сын. А я за воровство, грабеж, вымогательство и мордобой получу полторашку, да и то где-то ближе к югу. А потом меня переведут на химию, а потом и вовсе выпустят, под выборы или там на День независимости: амнистия-то должна быть, как не быть? И в общем и целом я помаюсь месячишка два-три и выйду на свободу с чистой совестью грабить и воровать. А знаешь почему? Потому что я такой всех устраиваю: они знают, чего от меня ожидать, я знаю место, я ворую, где можно. И не лезу туда, где нельзя.
— Та ти гнилий, Горов, як уся ця система.
— Да. И на такой гнили, как я, вся эта система держится. А вас, идейных и неиспорченных, будут вылавливать, сажать и ломать. Ты понял?
— Я, Горов, усе давно зрозумів, тільки я не ламатися сюди прийшов. — Він опустив голову і, міцно стиснувши кулаки, шумно вдихнув.
