Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Отакі справи. Так що з тобою, Максе, просто перепихнемося, і все. Втямив? І не кажи, що будеш потім хотіти цього, ще й казати, що в тебе встановився зі мною емоційний зв'язок. Чув?

— Да не вопрос, — налив собі пива та випив.

— Я піду в спальню, хочеш — приходь, мені не хочеться сидіти отут із тобою і просто пити пиво, — встала й вийшла з кухні.

— Кстати, мне так не нравится делать это в презервативе! Это все равно, что целоваться в противогазе.

— Нічим не можу зарадити. — Вона лежала в ліжку в самих трусиках і білій майці.

Він зняв із себе одяг і ліг поряд. Довго отак лежали, він ніяк не наважувався почати перший, добре знав, що реакція жінки на перші поцілунки й дотики може бути непередбачуваною. Вона просто дивилася в стелю та мовчала. Потім голосно видихнула і, сівши на ліжку, промовила:

— Треба випити вина, я не можу розслабитися.

— Ну, давай выпьем, мне как-то все равно, — устав, пішов на кухню, повернувся з пляшкою «Шардоне» в руці та тарілкою, на якій було повно фруктів.

— Я пам'ятаю добре той день, коли втратила цноту. Це було п'ять років тому, я залишилася у квартирі з хлопцем, якого не те щоби любила, але дуже добре до нього ставилася. Ми також тоді пили вино, їли фрукти і сексом зайнялися лише на ранок, бо вночі в нього з переляку не встав, він, дурень, викинув від злості й розчарування всі пігулки та презервативи у вікно, а вранці ми робили це без презервативів, його вистачило рівно на дві хвилини, потім він побіг до ванної і сказав, що соромиться. Я сміялася, бо також дуже соромилася, але не хотіла про це казати.

— Я не помню, как потерял девственность.

— Яку, чоловічу чи жіночу? — вона голосно розсміялася й вилила вино йому на груди.

— Нет, насчет женской — проблем нет. Все хорошо помню. Это в бане было с несколькими мужиками. Это было больно и одновременно приятно. А с женщиной я переспал в шестнадцать на матрасе в ее квартире. Она была моей учительницей по немецкому. Мы пошли к ней домой подтянуть мою грамматику. Я тогда очень разочаровался в сексе: все было так обыденно, будто бы я голову помыл или съел вареное яйцо.

— О, а я завжди казала, що педиками стають переважно розчаровані в жінках і сексі хлопці, які мали невдалий перший досвід із жінкою. — Вона обібрала банан і так еротично його їла. Перевела погляд на нього і, усміхнувшись, заперечно хитнула головою. — Ні, мінет я тобі не робитиму, не думай навіть.

— Ну, тогда я сделаю тебе «куни». — Він знав, що такому жінки суперечити не будуть, тому він притиснув її руки до ліжка і, помітивши, як вона починає червоніти й напружуватись, зняв із неї трусики та поцілував у лоно.

Вони заснули за півтори години. Вона — повернувшись до стіни, він — тримаючи її рукою за груди. У вікно світив великий-великий місяць. І було дуже добре видно кожен міліметр їхніх тіл, оголених і спітнілих.

Розділ 18 (Chapter 18)

Хлопці в легких піджаках та лакованих туфлях увійшли до студії й зупинилися в кількох метрах від туалету. До них підійшла дівчинка років двадцяти, зосереджена й кумедна.

— Вы к кому?

— Жора Ландыш есть на работе? — один із двох відвідувачів сказав це дуже тихо.

— Ну есть.

— Так зови, что ты нукаешь?

— А представить вас как?

— Так, давай веди к нему и не сопи, — узяв її за руку та несильно штовхнув. Дівчина розгубилася, але вирішила змовчати. Пішла вглиб студії, відчинила білі двері.

— Георгий, это к вам, — відійшла, даючи дорогу хлопцям.

— Да сядь ты, это гости. — Перший, який увійшов до кімнати, махнув рукою Жорі, який підвівся з-за столу. — Мы недолго, покалякаем и пойдем, — сіли біля вікна і, усміхнувшись Жорі, кивнули дівчинці, аби та зачинила двері.

— Вы кто? — Георгій налив собі у склянку мінералки.

— Да какая тебе разница? Мы тебе два слова шепнем и уйдем, понял?

— Да, вроде.

— Короче, Марка посадили, ты знаешь, программы его в эфире больше не будет, мы тебе пришлем парня, Олежкой его зовут, Савичев Олежка. Так вот, он будет вести программу «Unisex», программу массовую, развлекательную и, главное, рейтинговую. Это все. Вопросы есть?

— А деньги за программу кто будет платить?

— Да не волнуйся ты, Ландыш, — устряв другий, — будут деньги. Ты цвети, слышишь? Цвети и пахни. Пока, — він підвівся й пішов до виходу, інший — за ним слідом.

— Слышите, ребята, а если Марк вернется? Я что ему скажу? Мы же с ним как бы работали вместе, контракт подписывали.

— Да не вернется Марк, — озирнувся і поблажливо всміхнувся, — не вернется.

Жора слухав, як відлунюють у студійній тиші їхні кроки. Двері зачинилися, і по ламінату дзвінко зацокали підборчики секретарки. Жорі було дуже неприємно, але він не хотів собі проблем, тому дістав зі стосу паперів контракт, яким зобов'язувався надавати Маркові ефір протягом наступних трьох років, і, облизавши губи, розірвав його надвоє. Насправді, Георгій Ландиш був хорошою людиною і дуже приємним співбесідником, просто він не любив, коли на нього тиснули і боявся втратити ту хистку позицію, яку зайняв на інформаційному ринку, бо точно знав, що боротися в цьому світі самостійно не зможе: він не з категорії бійців, та й не хотів бути бійцем, для нього це було надто складно, і він просто виконував накази й робив те, що не викликало жодної критики. Проект Марка Лютого був єдиним епізодом у професійній кар'єрі Георгія Ландиша, коли той спромігся на ризик, і тепер, коли Марка посадили і проект припинив своє існування, він нарешті полегшено зітхнув: його знову ніхто не зачіпатиме, власне, він цього і хотів.

— Санек, — Ландиш узяв слухавку, — мы с Марком закругляємся, сегодня в эфир пойдет записанная им программа, ну, помнишь, та, нейтральная такая, там о медицине, да? И все, больше Марка в эфире не будет. К тебе придет парень, Савичев Олег, с ним поработаешь, он у нас вместо Марка будет. Давай, — поклав слухавку і, вставши з-за столу, визирнув у вікно. Помугикав собі щось під ніс, харкнув у кватирку і, засунувши руки в кишені, голосно зітхнув.

Розділ 19 (Chapter 19)

Андрій ступив кілька кроків уперед, і залізні ворота за ним зачинилися. Сонце затулили хмари, віяв сильний вітер, от-от мав би піти дощ. Андрій застебнув куртку і так продовжував стояти, намагаючись повернути те почуття свободи, яке має кожна людина, що не сидить за ґратами, стінами чи колючим дротом. За кілька хвилин неподалік зупинилася машина, відчинилися дверцята, і до нього побігла жінка. Андрій одразу впізнав маму, вона була такою ж — тендітною і несхожою на звичайних жінок. Обійнялися вони тихо, без слів, сліз і вигуків. Подивилися одне одному в очі і, ніби не бачилися всього кілька днів, поволі рушили до машини, розмовляючи про зовсім банальні речі: ціни на хліб, гру збірної з футболу та президентські перегони. В салоні на задньому сидінні сидів не знайомий Андрієві хлопець, Андрій кивнув йому й сів поряд із мамою. Вона повернула ключ, і машина рушила.

— Андрію, це Володя, я в потязі з ним познайомилася сьогодні вранці. Розповіла про тебе. Так уже якось розговорилися, він захотів із тобою зустрітися. Їхали на суд, а там сказали, що засідання скасоване, є рішення Верховної Ради про ваше звільнення з-під варти.

— Только я, Андрей, по-украински слабо. Ты уж прости. Выучусь.

— Та навіщо? Говори, як умієш. Яка різниця? — повернувся до Володі, простягнув руку, той її потиснув, усміхнувся.

— Мамо, а мені не телефонували хлопці з партії?

— Телефонували, — її голос напружився. — Ти підеш до них?

— Так, піду. Вони ж витягали мене, я буду з ними.

— А без них?

— Я не можу без них.

— Я думаю, тобі варто продовжити навчання, знайти дівчину, я на роботу тебе влаштую.

— Мамо, навіщо ти кажеш усе це?

— Просто раніше я думала, що твоя боротьба — тільки гра, а за той час, поки ти сидів, я раптом зрозуміла, що можу втратити тебе.