Криївка - Вільчинський Олександр (прочитать книгу .txt) 📗
– А раптом злетиш, – каже він. – То хоч голову не поб’єш!..
– Иги, спасібо! – відповідаю не без іронії.
– Нічого, срака – то не голова, – додає Славко.
Ми вже домовилися, що я, як найлегший після Грицика, сидітиму позад нього на колясці, звідки й справді можна злетіти. Володька – позад малого, а дорогою назад вони поміняються, бо Грицик як власник транспортного засобу мав право вибирати… Отож, коли вернувся Володька, залишається моцика лише завести, і ми його заводимо.
Правда, це виходить також не з першої спроби, бо акумулятор слабенький, доводиться пхати. І ми пхаємо від Грицькових воріт, добре, що він живе на узгірку, майже до Філикової криниці, поки нарешті не зачмихав.
– Сідайте! – у касці, із закоченими рукавами, газуючи на холостих оборотах, командує малий.
– Ну що, тримайся! – шкіриться своїми щербатими до мене Славко, і я тримаюся однією рукою за край коляски, а іншою за спинку сідушки, а Славко ще спочатку пробував притримувати мене за руку, але йому це було не зовсім зручно, то, коли поминули автобусну, відпустив.
Але найгірше було те, що я не подумав нічого підмостити, бо ж сидів на голому залізі і відчував сідницями кожну ямку. Врешті-решт, при кожному гойданні піднімався на ногах і так проїхав чи не половину шляху, вже й не знав, коли приїду назад, і вже, якщо чесно, був не радий, що кинув цю ідею із рейдом ворожими тилами.
– Ну як, Олюню, цель блізка? – гукає до мене Славко, коли ми скочуємося із рибгоспного горбка і Грицик ловить перші ями на боруковецькій греблі.
– Йо-х! – мої кишки підскакують до горла.
– Мінне поле… – коментує Славко і ще щось додає, але вітер відносить його слова.
– Будемо їхати назад, скупаємося! – кидає Володька, оглядаючи плесо величезного, на ширину всієї долини ставу із білими чайками-риболовцями, що парять у повітрі, й цятками диких лебедів оддалік.
– Ага, і риби наловимо! – кидаю я, тримаючись із останніх сил, хоч їм усім весело.
Біля старого, ще дерев’яного млина Грицик, пропускаючи зустрічного «ЗІЛа», з’їжджає на обочину і ловить колесом від коляски чи не найбільшу ямеру за всю дорогу.
Славко ледь не вилітає з коляски.
– Фуг-гас! – коментує він.
А що вже казати про мене: на скулених ногах, ледь тримаюся заціпенілими руками… Нарешті починаються каштани, справа доріжка – там клуб і школа! Далі – пошта, пам’ятник… Біля автобусної два хлопці змірюють нас здивованим поглядом і ще довго дивляться нам услід.
– Прямо догори, – скеровую я Грицика перед розвилкою. – А тепер направо, як на Вишнівець!..
А ось і Марійчина хата, стара і нова, і криниця, і те дерево, за яким я ховався… На подвір’ї нікого, лише якісь кури та індики перед хлівом. Зліва церква, справа – униз, до річки, пішла вуличка. Грицик зупиняється. Нарешті приємне відчуття тверді під ногами.
Але Грицик у цей момент робить непростиму помилку. Він також злазить із моцика й виймає ключ із запалення, й апарат глухне.
– Ти шо, баран! – першим усю проблемність нашого перебування на ворожій території із заглухлим мотоциклом усвідомлює Володька.
Славко хоч і найкраще з нас б’ється, але в техніці він приблизно як і я, і деякий час мовчки слухає суперечку асів. Бо Грицик за «козла», звісно, платить тим же, а ще каже, що поки їхали, акумулятор уже, може, й підзарядився. Але ще через кілька реплік і після Славкового грізного: «І що тепер?» – після чого в інших випадках часто йшли потиличники, все ж зізнається, що ключа висмикнув випадково, за звичкою.
Після цього наш відпочинок закінчується, Грицик знову розчепірив руки за кермом, а ми знову пхаємо. Вже не так довго, як вдома, але майже до Марійчиної хати. Ще як тільки починали, я помітив, як дорогу до її хати перебігла якась дівчина, але не Марійка. А коли ми вже порівнялися з її хатою, то і та дівчина і сама Марійка уже сиділи на дошках і здивовано й водночас якось глузливо дивилися, як ми всідаємося на моцика, що, розлякуючи курей та індиків, на щастя, знову зачмихав.
Наші погляди зустрілися, і хоч я був у шоломі, Марійка упізнала мене. У той момент Грицик знову знайшов якщо й не фугас, то добрячу вибоїну, мене підкинуло, і я ледь не злетів із коляски. Але навіть незважаючи на це, як мені здалося, глузування в Марійчиних очах зовсім зникло, залишилося лише здивування. Цей її погляд, чи точніше – спогад про нього, зігрівав мене потім ще впродовж довгого часу, років і десятиліть, і, можливо, тепло від нього жевріє у моїй душі ще й досі.
Я вважав, що місію виконано. Але тепер я не був упевнений, чи витримає моя дупа зворотний шлях.
– Краще я піду пішки! – нагинаюся я над Славковим вухом.
– Шо-шо? – Я впевнений, що він розчув, але, вочевидь, не зрозумів, що я маю на увазі.
Проте найбільше нас тоді здивував Володька.
– Стоп, машина! – командує він, коли порівнялися із боруковецьким продмагом, хоч Славко і не давав йому повноважень роздавати команди. – Стій, стій! – уже начеб просить він.
Можна було навіть подумати, що його зненацька схопив живіт.
– Тільки не глуши, я скоро! – зіскакує він з моцика, коли Грицик усе-таки зупиняється на самій площі перед магазином, де ми стоїмо відкриті, мов на долоні.
– От дурень! – посилає йому вслід Славко.
Але ми навіть не встигли як слід оцінити ситуацію, хоч оддалік справа, де шосе повертало на Ланівці, до нас уже приглядалося кілька місцевих шпанюків, яким недовго і старших хлопців покликати у відповідь на наше вторгнення, коли Рудий знову вибіг й із риторичним запитанням: «Хлопці, ні в кого нема десять копійок?..» – помчав повз нас до бензовоза, який стояв так само біля магазину. З тим самим він і до шофера звернувся. Інший, може, й послав би, але дядько виявився не скупим…
Ще через хвилину Володька вибігає з магазину, притримуючи за пазухою щось велике й округле.
– Я забув вам сказати, що тут моя тітка продавщицею, мамина двоюрідна! – випалює він на одному подиху. – Рушай! – штурхає Грицика у плечі. – Я вдома взяв рубля, а воно рубель десять, не хватало! – пояснює він нам, коли уже починаємо котитися, а ті шпанюки, уже побачивши, що ми беремо курс на Бортівку, показують нам услід кулаки і дулі.
Це бачу лише я, бо сиджу лицем назад, і ще недавно, мабуть, не задумуючись, відповів би їм тим же, але нині не хочеться псувати романтичний настрій, хоч і з потовченою дупою.
Ми стали аж на горбку, за рибгоспом, під старими черешнями, де вже почалися наші поля, і Володька нарешті витягає із-за пазухи велику пляшку вина із прісною назвою «Столове».
– Ця кислятина? – зіронізував Славко. – То ти за ним бігав? – Він, як і всі ми, вже давно зрозумів, що Володька купив вино, й було помітно, що це йому не дуже подобалося.
Можливо, навіть не так сам факт, як те, що той ні з ким не порадився.
– Тебе що, Козир так напосилався, що не можеш відвикнути? Ми ж домовлялися, що без цього, – починає заводитися Славко. – Хочеш пити – на Зозулину вулицю! – злиться він.
– А може, на Бараболишину вулицю ще скажеш? – робить круглі очі Рудий, він єдиний із нас так уміє, він і вухами рухати може.
– У нас організація, чи ти забув? – ще буркає Славко, а про Бараболишину вулицю начеб не чує, бо ж на Зозулиній живе багато хто, а на Бараболишиній лише його Оля.
Володька знає, як навіть Славка остудити. Мене, правда, Бараболишина вулиця зовсім не хвилює, проте трохи вколола згадка про Петра. Бо ж після його зникнення і наших марних пошуків ми й досі, якось суто інтуїтивно, намагаємося оминати цю тему… Мабуть, нам просто боляче про все це згадувати.
Я можу й не пити, але як усі, то всі!.. Коли Володька нарешті відкорковує, надрізавши пластмасову пробку ножиком, пляшка йде по колу.
Кожен робить по кілька ковтків, і Славко ще раз згадує Козира, але вже дещо веселіше.
Тепла кисла рідина наповнює рот гіркуватим присмаком, але за хвилину ми уже всі відчуваємо приємне збудження. І Марійка в моїй уяві уже посміхається мені безперестанку… Поки я черговий раз тягну з цівки й думаю про Марійку, Грицик дозволяє Володьці самому проїхатися до Дерев’яного Містка й назад…
