Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

— Два!

— ...перший піхотний батальйон...

— Три!

Знов сухе клацання. Вуковаровець у джипі схлипнув.

— Дідько, обойма порожня! Добре, нумо ще раз, із добрими бойовими набоями?

Вийнявши обойму, він встромив іншу, смикнув затвор.

— Де Маленький Спаситель? Один!

Бобо пробурмотів:

— «Oce nas... Отче наш...»

— Два!

Небо розітнулось, дощ уперіщив стіною, ніби відчайдушно силкуючись зупинити те, що відбувається поміж людей, й, дивлячись на Бобо, він не витримав, уже був розтулив рота, щоб прокричати, що Маленький Спаситель — це він, лише він один — той, що потрібен їм, а не Бобо, хай забирають його. Але цієї миті по ньому пробіг погляд Бобо і відійшов убік, й у його очах він побачив лютий наказ, побачив, як Бобо замотав головою. Потому Бобо здригнувся, кулею розірвало зв’язок душі та тіла, погляд його згас, став безживно-спорожнілим.

У цю мить підбіг молодий серб, котрий поранив лейтенанта.

— Стрілянина біля лікарні! — випалив він.

Командувач вилаявся, зробив знак водієві. За мить двигун заревів, і джип зник у сутінках. Він міг би сказати сербам, що вони не мають причин перейматися. У лікарні немає хор­ватів, які мали змогу стріляти. Вони всі знезброєні.

Бобо так і лежав обличчям у брудній багнюці. Коли вже геть стемніло й серби вже не могли нікого помітити зі своїх наметів, він полишив лави, нахилився до вбитого капітана, розв’язав вузол на червоній хустці й забрав її.

Розділ 8. Середа, 16 грудня. Вечеря

Восьма ранку, 16 грудня, день, якому судилося стати найхолоднішим за останні двадцять чотири роки, ще потопав у мороці ночі. Харрі вийшов з управ­ління, взявши у Герд під розписку ключі від квартири Тома Волера. Крокував, піднявши комірець пальта, а коли кашляв, звук ніби потопав у бавовні, ніби повітря загусло через холод, стало важким.

Ранковий час пік, люди, тупцяючи тротуарами, поспішали якнайскоріше опинитися у приміщенні, але Харрі йшов широким кроком, трохи напруживши коліна, якщо часом гумова підошва на «док мартенсах» почне ковзатися на утоптаній кризі.

Коли він увійшов у парубоцьке помешкання Тома Волера у центрі міста, небо за пагорбами Екеберга вже заясніло. Піс­ля смерті Волера квартира кілька тижнів стояла опечатаною, але під час обшуку не знайшли жодної зачіпки, кот­ра б привела до імовірних співучасників у контрабанді зброї. Принаймні таке сказав начальник поліції, повідомляючи, що ця справа не є першочерговою через «два нагальні розслідування».

Харрі засвітив світло у вітальні й знов відзначив, як по-особливому тихо в оселі покійного. На стіні перед канапою з блискучої чорної шкіри висів вишуканий плазмовий телевізор з великими, з метр заввишки, динаміками обабіч, котрі, безперечно, були частиною стереосистеми. Кілька картин, що зображали синіх кубічних страховиськ, Ракель називала таке лінійно-циркульним мистецтвом.

Він пройшов у спальню. У вікно просотувалося сіре світло. Прибрано. На столі стоїть монітор. Але системного блока немає. Мабуть, забрали перевірити. Але він не бачив його серед доказів, що зберігаються в управлінні. Власне, Харрі від цієї справи відсторонили. Офіційна причина у тому, що через смерть Волера він був під слідством, яке провадив відділ внутрішньої безпеки. Але його зборювало невідступне відчуття, що комусь із колег вкрай невигідно, так би мовити, перевертати все каміння.

Вже збираючись полишити спальню, Харрі раптом щось почув.

У квартирі вже не було мертвої тиші.

Віддалене цокання лоскотало шкіру, й волосинки на шкірі ставали дибки. Звук лунав із шафи. Він завагався. Потім розчинив дверцята. Просто за ними стояв розкритий картонний коробок. Він враз упізнав куртку, котра тієї ночі була на Томі Волері. А на куртці лежав цокаючи наручний годинник. Так само, як і тоді, коли Волер просунув руку у віконце у ліфтових дверцятах, до них, а ліфт поїхав, відтявши йому кінцівку. Потому вони сиділи у ліфті, а між ними долі лежала ця рука, воскова, безживна, ніби відтята у манекена, різнячись лише однією дрібницею — на ній був годинник. І цей годинник цо­кав, не бажаючи зупинятися, жив, достоту як у оповідці, яку батько читав йому у дитинстві, про серце убитого, яке невгамовно стукотіло, врешті звівши убивцю з розуму.

Чітке цокання, енергійне, настирне. Таке добре запам’я­то­вуєш. Годинник «Ролекс». Важкий і, мабуть, жахливо до­рогий.

Харрі зачинив шафу. Голосно тупаючи, пішов до вхідних дверей. Задзеленчав ключами, замикаючи двері, й гарячково наспівуючи щось, поки не опинився на вулиці, де все заглушив благословенний гуркіт транспорту.

О третій по обіді довгі тіні вже спадали на будинок № 4 на Коммандер-Т. І. Егрімс-плас, й у вікнах штаб-квартири Армії спасіння світилося. О п’ятій стало зовсім темно, й ртуть у градусниках опустилася нижче мінус п’ятнадцяти градусів. Поодинокі приблудні сніжинки падали на дах кумедної автівочки, у якій чекала Мартіна Екхоф.

— Ну ж бо, тату, виходь, — бурмотіла жінка, опасливо зиркаючи на шкалу акумулятора. Хтозна, як електромобіль — подарунок від королівської родини — поводитиметься на морозі. Вона перебрала подумки все, що зробила перед тим, як залишити контору: виклала у Мережу повідомлення про прийдешні, а також скасовані службові зібрання, уточнила розклад чергування в автобусі-їдальні, а також біля кружки на Егерторг, прочитала коректуру листа-відповіді у канцелярію прем’єр-міністра щодо щорічного різдвяного концерту в Концертному залі.

Дверцята авто розчинилися, впустивши холод та чоловіка з густим сивим волоссям під форменим кашкетом, із най­яснішими блакитними очима, які лишень знала Мартіна. Принаймні у людей старших за шістдесят. Не без зусиль він поставив ноги між панеллю приладів та сидінням.

— Можна їхати, — мовив він, струшуючи сніг з командир­ських відзнак, з яких випливало, що він є головним командувачем Армії спасіння у Норвегії. Його коротенька фраза пролунала жваво, невимушено-владно, природно для людей, котрі звикли, що їхні накази завжди виконують.

— Пізно ти, — мовила Мартіна.

— А ти просто янгол. — Батько погладив її по щоці, блакитні очі вилискували енергійністю та веселістю. — Тепер треба поквапитись.

— Тату...

— Одну хвильку. — Він опустив віконце. — Рікарде!

Біля входу до Храму, що розташовувався поряд, під одним дахом із штаб-квартирою, стояв молодик. Він сіпнувся, по­спішив до них, клишоного загрібаючи ногами й притиснувши лікті до тулуба. Послизнувшись, мало не впав, але втримався на ногах. Підійшов до авто, перевів дух.

— Слухаю, командувачу.

— Клич мене Давидом, як решта, Рікарде.

— Слухаюсь, Давиде.

— От тільки не на кожному слові, будь ласка.

Погляд Рікарда перескакував з командувача Давида Екхофа на його дочку Мартіну й назад. Двома пальцями він стер піт з верхньої губи. Мартіна часто міркувала, як виходить, що у людини впріває одне й те саме місце, хай яка погода чи вітер. Надто коли під час служби чи за інших обставин він опинявся поруч неї, щось шепочучи, ніби кумедне, утім, може, вона б справді вважала його слова кумедними, якби не його погано приховувана нервовість та надто надокучлива присутність. Та ще піт на верхній губі. Часом, коли Рікард сидів поруч неї й навколо стояла тиша, вона чула, як він шарудів, витираючи упрілу губу. Але він не лише упрівав, у нього дуже швидко відростала напрочуд густа щетина. Вранці приходить у штаб-квартиру щойно поголений, як немовля, гладенький, а вже по обіді біла шкіра набуває сизого відтінку, й увечері він приходить на зібрання, поголившись вдруге.

— Я пожартував, Рікарде, — усміхнувся Давид Екхоф.

Мартіна знала, що жартував батько геть незлобливо. Ли­ше часом був неспроможний зрозуміти, що командує людьми.

— Звісно, — Рікард удавано посміхнувся. Нахилився до вікна. — Привіт, Мартіно!

— Привіт, Рікарде, — привіталася вона, удаючи, ніби роз­глядає шкалу акумулятора.

— Гадаю, ти спроможний мені прислужитися, — мовив ко­мандувач. — Останнім часом дороги дуже скуті кригою, а на моєму авто, попри те, що стоїть зимова ґума, вона непошипована. Я б самотужки змінив, але мені потрібно у «Сторожову Вежу»...