Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗
— Затишний заклад, — мовила Теа роззираючись. Ресторація добре проглядалася, столик стояв біля вікна, що виходило на вулицю. З прихованих динаміків лунала заледве чутна медитаційна музика у стилі нью-ейдж.
— Я хотів повечеряти у надзвичайному оточенні, — відповів Юн, розгортаючи меню. — Що ти замовиш?
Погляд Теа несміливо бігав рядками у меню.
— Найперше замовлю води.
Теа пила чимало води. Юн знав, що це мало якийсь стосунок до діабету та нирок.
— Дійсно непростий вибір, — мовила вона. — Все видається смачним.
— Але ж усе меню не з’їси.
— Не з’їси.
Юн ковтнув слину. Фраза вихопилась мимохіть. Він нишком глянув на Теа. Вона явно нічого не зауважила.
Раптом вона підвела голову:
— Власне, що ти мав на увазі?
— Ти про що?
— Щодо всього меню. Ти прагнув щось сказати, Юне. Я ж знаю тебе, що саме то було?
Він знизав плечима:
— Ми ж домовились, що ще до заручин все розповімо одне одному, хіба ні?
— То й що?
— Чи ти справді розповіла мені... все?
Вона з досадою зітхнула:
— Звісно, Юне. У мене ні з ким нічого такого не було. У тому сенсі.
Утім, у погляді дівчини та на обличчі він зауважив дещо, чого раніше не помічав. Маленький м’яз коло кутика рота напружився, ніби бленда враз затулилася. І він не стримався:
— З Робертом теж?
— Що?
— З Робертом. Я пригадую, як ви фліртували того першого літа в Естгорі.
— Я мала чотирнадцять років, Юне.
— То й що?
Спочатку у її погляді проступила недовіра. Потім він ніби пішов усередину, згас, вона віддалилася від нього. Юн схопив її руку, нахилившись до неї, прошепотів:
— Пробач мені, пробач, Теа. Я й сам не второпаю, що зі мною вдіялось. Я... забудьмо про моє питання, добре?
— Що замовлятимете?
Обидва глянули на офіціанта.
— Свіжу спаржу на перекуску, — мовила Теа, віддаючи йому меню. — Й шатобріан з білими грибами на головну страву.
— Чудовий вибір. Чи можу порадити вам прекрасне, до того ж годяще для цих страв, вино, яке ми щойно отримали?
— Порадити ви можете, але я б залюбки випила води, — сяйливо посміхнулася Теа. — Багато.
Юн глянув на неї, захоплюючись її вмінням приховувати власні почуття.
Коли офіціант пішов геть, вона глянула на Юна:
— Якщо вже ти скінчив допитувати мене, то що скажеш щодо себе самого?
Юн криво посміхнувся, похитав головою.
— У тебе ніколи не було дівчини. Навіть у Естгорі.
— А знаєш, чому? — Юн накрив її руку своєю долонею.
Вона похитала головою.
— Бо того літа я закохався в одну дівчинку. — Юн зазирнув їй в очі. — Вона мала лише чотирнадцять років. Відтоді я покохав її.
Він посміхнувся. Теа теж всміхнулася, знову повернувшись зі свого сховку до нього.
— Смачний суп, — мовив міністр соціального забезпечення до командувача Давида Екхофа. Але досить гучно, щоб розчули журналісти.
— Наш власний рецепт, — відзначив командувач. — Кілька років тому вийшла друком наша кулінарна книга, от ми й гадали, що вам, пане міністре, мабуть... — Він дав знак Мартіні, та підійшла і поклала книгу коло тарілки міністра. — ...вона стане у пригоді, якщо забажаєте вдома приготувати смачний та поживний обід.
Дещиця журналістів та фотографів, які були присутні у кав’ярні «Сторожова Вежа», почали перешіптуватись. Загалом відвідувачів було небагато, кілька чоловіків з Притулку, заплакана панянка й наркоман із садном на лобі, з якого сочилася кров, котрий трусився, наче осиковий листок, боячись зійти на другий поверх, у медичний пункт Армії спасіння. Мала залюдненість не була дивиною. Зазвичай «Сторожова Вежа» о цій порі зачинена. Позаяк ранковий візит не вписався у денний розклад міністра, він не застав, як залюднено тут зазвичай буває. Командувач пояснив йому це. Додавши, як ефективно провадиться діло й скільки це коштує. Міністр лише кивав головою, не забуваючи справно орудувати ложкою.
Мартіна глянула на годинник. За чверть сьома. Секретар міністра казав, що о 19:00 вони мусять іти.
— Дякую за смачну вечерю, — сказав міністр. — Чи нам стане часу, щоб познайомитися із кимось з відвідувачів?
Прес-секретарка кивнула.
Кокетує, міркувала Мартіна. Звісно, їм стане часу привітатися з відвідувачами, адже саме з цією метою вони прийшли. А не для того, щоб виділити грошей. Це можна зробити й по телефону. Щоб показати пресі та громадськості міністра, який спілкується з нужденними, їсть суп, за руку вітається з наркоманами, співчутливо та уважно слухаючи їх.
Прес-секретарка знаком показала фотографам, що можна розпочати фотографування. Утім, радше переконалася, що вони зробили знімки.
Міністр підвівся, застебнув піджак, обвів поглядом заклад. Мартіна здогадалася, що він обирає серед трьох можливих варіантів: двоє літніх чоловіків мали вигляд звичайних мешканців будинку для літніх людей й навряд чи є слушними героями для газети — міністр вітається з якимсь наркоманом чи якоюсь повією. Наркоман із садном, як скидається, ніби сам не свій, та й це взагалі вже занадто. А от жіночка... На перший погляд, пересічна громадянка, така, з якою кожен може ототожнитися й котрій хочеться допомогти, дізнавшись її історію, що шарпає душу.
— Чи багато важить для вас змога приходити сюди? — спитав міністр, простягаючи руку.
Жінка звела на нього очі. Міністр назвався.
— Пернілла... — повела жінка, але міністр обірвав її мову:
— Доволі лише імені, Пернілло. Знаєте, з нами тут журналісти. Вони нас сфотографують, чи ви не проти?
— Голмен, — додала жінка й делікатно висякалася у хустинку. — Пернілла Голмен. — Вона показала на стіл, де біля однієї світлини палала свічка. — Я прийшла через сина. Чи не могли б ви дати мені спокій?
Мартіна забарилася біля жінки, а міністр з почтом тим часом поспіхом відійшов. Вона зауважила, що він все-таки пішов до літніх чоловіків.
— Мені прикро, що з Пером таке трапилось, — тихо мовила Мартіна.
Жінка підвела обличчя, набрякле від сліз. І від пігулок, спало на думку Мартіні.
— Чи ти знала Пера? — прошепотіла вона.
Мартіна віддавала перевагу правді. Навіть болісній. Не тому, що її так виховали, а тому, що дійшла висновку, що так жити легше. Але у голосі, що тремтів від сліз, чулося благання. Благання того, щоб хоч хто-небудь сказав, що її син був не лише роботом-наркоманом, тягарем, від якого нарешті звільнилося суспільство, а людиною, яку хтось знав, з якою приятелював, а може, навіть любив.
— Пані Голмен, — вагаючись мовила Мартіна. — Я зналася з ним. Він був гарним хлопцем.
Пернілла Голмен двічі змигнула, не прохопившись ані словом. Силкувалася усміхнутися, але лише скривилася. Спромоглася прошепотіти «дякую», й по щоках знов потекли сльози.
Мартіна зауважила, що командувач махає до неї рукою, але сіла поруч із Перніллою Голмен.
— Вони... вони забрали мого чоловіка, — насилу промовила вона крізь ридання.
— Що?
— Поліція. Кажуть, це він оте скоїв.
Коли Мартіна відійшла від Пернілли Голмен, вона мала на думці довготелесого білявого поліцейського. Він видавався дуже щирим, кажучи тоді, що йому небайдуже до Пера. Її охопив гнів. І водночас вона почувалася спантеличеною, адже не могла збагнути, чому так сердиться на чоловіка, котрого геть не знає. Зиркнула на годинник. За п’ять сьома.
Харрі зварив рибну юшку. До висипаного пакетика «Фундуса» він додав молока та шматочки рибної запіканки. І багет. Все придбав у «Ніязі» — крамничці, що належала сусідам знизу, Алі та його братові. На столі поруч з величезною тарілкою стояла півлітрова склянка з водою.
Харрі поставив диск. Зробив голосніше. Викинув з голови геть усі думки, зосередившись на музиці та юшці. Звуки та смак. І нічого більше.
Він до половини спорожнив тарілку й вже слухав третій запис, коли телефон задзеленчав. Нехай. Утім, після восьмого дзвінка він підвівся, вимкнув музику.
Телефонувала Астрід.
— Харрі, що поробляєш? — Вона розмовляла тихо, хоча у голосі все одно чулася луна. Мабуть, удома, у ванній замкнулася.
