Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
— Чи не тебе я бачила в гаю на горі?
Але Петро, не зводячи зору з золотавих іскор, що перескакували по хмизу, відповів:
— Ні!
Він ледве ворушив померзлими губами.
— Ні? — перепитала дівчина: — А мені здається, що ти саме той учень Назареянина, що обрубав мечем вухо нашому Малхові.
І після того додала:
— Тебе теж треба судити і розіп'ята, як і цього Назареянина. Бо ти злочинець.
Петро похмуро заперечив удруге:
— Ні, я не був там, я був увесь час тут!
А тоді суворо глянув на цю малу, чорняву причепливу дівчину і гнівно сказав:
— Я людина побожна і не маю нічого спільного з бузувірами. Я непорушно виконую закон!
Він свято вірив у те, що зараз сказав.
— О, о! Чи ж ти не брешеш? Бо я бачила тебе так само й тоді, коли цей Назареянин входив до Єрусалиму. Так, так! Я добре пригадую тепер твою бороду і меч при бедрі. Ти ще йшов безпосередньо за Назареянином, попереду інших, і в тебе був гордий вигляд.
Страх, липкий і огидний, з непереможною силою прокинувся в ньому. Нудота підступила під горло. Біль стиснув серце.
Він більше не бачив полум’я, що палало перед ним. Він відчув слабкість. Підкошувались ноги. Йому здавалося, що він пливе.
— У тебе добра фантазія, дівчино! — криво посміхнувся Петро. — Тобі нічого не варто оббрехати ні в чому не повинну людину. Але ж я ніколи нічого спільного не мав з Назареянином!
І він збирався вже поклястись, виголосити найбільшу, найстрашнішу клятву на себе, на дітей і на батьків своїх, як у цей час заспівали півні, провіщаючи ранок.
І тоді — тільки тоді! — згадав Петро слова Ісуса, що Він їх сказав за вечерею:
— Правдиво кажу тобі, Петре, ще півень не проспіває сьогодні тричі, як ти тричі зречешся Мене!
І Петро підвів очі з вогню і глянув довкола себе. Уже згасли на небосхилі зірки, і зблідло небо. Повітря, втративши свою чорноту, посиніло.
І Петро зустрівся поглядом з Хомою, що стояв поблизу нього, і в його погляді він прочитав біль і скорботу. І він бачив, як губи рухалися в Хоми. Він молився. За себе? За Ісуса? За нього?
І тоді в нього промайнула згадка, що не цей, не Хома, якого він підозрював у зраді, зрікся сьогодні Ісуса, а він, Петро. Але він не відчув жадного сорому. Ним володів тепер тільки жах.
Рожевою смужкою жевріло небо на сході.
Починався день, день, в який розп’яли Ісуса.
1947 р.
Приборканий гайдамака
Оповідання про Саву Чалого (З циклу «Романтика»)
— Пий! — гукнув нетерпляче Сава. Наблизив червоне своє обличчя до Онисимового. Дивився йому в вічі. Тяжко, з присвистом дихав. — Пий! — вимагав Сава од Онисима. — До дна пий!
І коли той випив і поставив спорожненого кухлика знов на стіл, Сава, що стежив за кожним його рухом, зідхнув з полегшенням і якось невизначено, ніби не до Онисима, а в порожній простір звертаючись, сказав:
— Ну, ось бач, а ти…
І обірвав, не доказав до кінця.
Хтозна, що в Сави було на думці?.. Може, й нічого. Просто п’яний.
Обидва вони були добре напідпитку. Багато за останній час погуляли разом, але ще ніколи не було випито стільки, як цього вечора. Пили спочатку горілку, потім мед, тоді сливовицю, і ще щось пито, а тепер оце знов перейшли на горілку. Мед бо не п’янив, сливовиця, хоч і міцна, та надто солодка, а горілка пекла, опалювала, пронизувала, розпалювала мозок, затьмарювала свідомість, поглинала почуття.
Усе вже давно втратило звичайні свої межі. Те, що діялося, діялося поза простором, у якомусь іншому світі, де все було необов’язкове. Але ніщо від того не стало легким. У сьогоднішній пиятиці була якась приголомшеність, якась немов захована думка, щось, що гнітило їх обох, що зводило, як судома.
Онисим нарікав на горілку.
— Щось мені сьогодні горілка, — оддер шматок сухої тарані, пожував, — якась гірка! Чи вона оце з жовчем, чи що?.. Га?.. Ти щось кажеш?
Але Савко не казав нічого. Він лише знов тягнувся до штофа й, розпліскуючи горілку, переливаючи через край, лив в Онисимів кухлик.
— Може, воно вже й годі на сьогодні, Савку? — спробував боронитися той, обережно одсовуючи кухлика вбік і намагаючись одібрати штофа з Савчиних рук.
— Пий! — крикнув той і люто рвонув до себе пляшку. — Пий! — повторив він і вилаявся.
І тоді якось особливо спокійно, немов мрійливо зауважив:
— … Бо сьогодні тобі востаннє пити!
Немов роздумливо додав:
— Сьогодні тобі каюк буде!
Слова ці, що родились з замисленої відсутности, зловісною пересторогою звисли в густому гарячому чаді маленької низької хати, сповненому запахів горілки, тютюну, цибулі, свіжого хліба, каганцевого лою, людського розпареного тіла, важких, дьогтем мазаних чобіт, задубілого від куряви далеких шляхів, кінським потом і людською кров’ю просяклого одягу.
Та Онисим не зважив на сказане. Хіба ж він не знав Савка? Ще й як добре знав!.. Підпивши, Савко любив пожартувати. Любив жорстокі, густо посолені жарти, жарти, подібні на погрози, що від них тхнуло вбивством. Що більше пив Савко, то більше ставав причепливий, в’їдливий, прикрий.
Ото й тепер!.. Такого встругнув! Йому, Онисимові, каюк буде!.. Ну й скаже!..
Онисим аж руками сплеснув, одкинувся на спинку лави й почав сміятися. Сміявся до гикавки. Сльози виступили на очах і текли по щоках.
Онисим був реготливий. Що більше п’янів, то більше сміявся. Весь світ розчинявся тоді для нього в нестримних поривах сміху.
І вголос приятелеві, жартом відповідаючи на жарт, зі сміхом сказав:
— Мо, воно так, а мо, й не так!.. Мо, не мені сьогодні, а тобі завтра каюк буде!
Сміявся далі, вибухав реготом, колихався заколисаний хмелем і сміхом, немов на хвилі потоку гойдаючись. Сльози текли йому по червоних, од випитої горілки розжеврених щоках.
І разом осікся. Похолов. Хіба ж можна було не то що казати, ба навіть на думці згадувати про таке?.. Замість лестити, згоджуватись, підозру Савчину притамовувати, він її тепер розбуркав.
Зробив зусилля вирватися з цупких обіймів п’яного хмелю. Схопився обома руками за важку дошку стола, щоб втриматися, щоб не хитатись. Щоб не стрибало йому в очах.
Примружив одне око, напружено вдивлявся другим. Тоді з туману виплило, постало перед ним суворе, кругле, важке, немов з чавуну вилите обличчя Савка, що, всім своїм тулубом навалившись на стіл, схилився до Онисима й пожадливо зазирав йому в вічі.
І тоді вони стрілися очима: два похмурі, одчайдушні вовчі погляди. В обох сповнений нудьги й безнадії зір затравленого звіря, якому нема де податися і який ладен пожерти кожного іншого, щоб тільки врятувати себе.
І в цю останню хвилину був зір: хитруватий, боязкий, обережний у Онисима й невблаганний, лютий, страшний у Сави.
— Кажеш, завтра мені каюк буде? — сипло дихаючи, перепитав Сава.
Провів долонею по спітнілому чолу, п'ятерицею вп’явся у змокріле сплутане волосся голови. Дивився в чадний простір хати очима, що не бачили, як людина, що надто багато перед тим пила й що не може відразу збагнути, де вона й про що йдеться, бо думка раз у раз уривається, рветься на шматки; провалюється в темряву.
Тяжко, ліктями, ліг на стіл:
— Ні! — скрикнув, немов в останньому одчаї, немов відштовхуючи від себе погрозу загибелі. — Не буде! Не буде!..
Передихнув.
Ковтаючи пожадливо повітря, казав:
— Не мені, ні, не мені, а тобі каюк буде! І ото зараз тобі каюк буде!.. Покличу зараз хлопців, і вони порубають тебе, як пса смердючого, порубають!
— Чи, може, — ощерив уїдливою посмішкою губи, — чи, може, ти не хочеш вмирати порубаний? Гаразд, хай буде так, як ти хочеш!.. Поступлюсь!..
Знущався Савко, бавився, тішився перед тим, як розчавити.
— Зроблю тобі ласку. Накажу тебе застромити!
Холодний піт виступив на чолі в Онисима. У смертельній нудьзі стиснулося серце.
Неслухняними пальцями він довго шукав кресала в глибоких кишенях своїх широких і пишних штанів, пошитих з червоного оксамиту, здертого з вівтаря Немирівського костьолу. Нарешті, знайшов, викресав огню і повільно, дуже повільно розсмоктував люльку.
