Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
Ґрунт вислизнув йому з-під ніг. Блакитні кола неслися в безпросторому просторі. Згустки конденсованої енергії вибухали в порожнечі. Кружляла безмежність.
Усе було змарновано. Усі складені ним меморіали, усі писані ним листи, усі створені ним такі величні й пишні концепції, усі теорії, думки, слова, зусилля, — усе це було тепер ні до чого. Усі його плани лягали порохом на пустельних вуличках Бендер. Бендери оберталися брудною дірою, глухим закутком, ще більшою порожнечею, ніж блискуча самота південного моря, що так багато літ нудила його в Салоніках. І хто був він? Мандрівник, вигнанець, людина без вітчизни, без власної хати, видана на кожну примху турецького паші, кожного канцелярського писця, бо кожному дай бакшиш, кожного купи, якщо хочеш не те, що діяти, а бодай просто дихати й жити.
Людина пристрасної, чуттєвої вдачі, експансивний, жвавий, усім зацікавлений, що не любив самоти, непосидющий, нетерпеливий, жадібний на нові враження, з різкими переходами від найбільшого оптимізму до найглибшого відчаю, Орлик упав у цілковиту душевну депресію. Меланхолія опанувала його. Почував себе безпорадним, як ніколи.
Як ніколи!
Події розгорталися поза ним. Доля Польщі розв’язувалася без того, щоб його думка й його слово могли щось важити.
Безхмарне було небо Салонік. Білі хмари тягалися по небу в пустельних степових Бендерах. Але ні небо Греччини, ані небо Молдавії не було небом України.
…Перші звістки прийшли восени дуже темні, розпливчасті й невиразні. Говорили, що якийсь отаман — новий Хміль — веде в Бендери з Поділля до Орлика величезне військо. Сьогодні одні називали п’ять тисяч. Завтра інші пошепки згадували про десять тисяч козаків, з тим, що післязавтра третій вагався між згадкою про двадцять або тридцять тисяч добірного козацького війська.
— Ім’я? — тупнув нетерпляче ногою Орлик.
Але ніхто не міг назвати йому ім’я. Жадного ймення не було, були лише чутки, химерні, неперевірені, безпідставні, як і все, що стосувалося до гайдамак. Орлик насумрився.
За деякий короткий час чутки стали виразніші. Виринуло ім'я, хоч воно й не могло нічого сказати: Сава Чалий! Селянський, рустикальний ватажок. Ім’я одне з тисячі, що народжуються сьогодні й завтра зникають без сліду в темній безвісті безладних повстань села.
І коли одного дня перші вістові з’явилися повідомити, що Сава Чалий спинився з військом у кількох переходах од Бендер, серце Орликові стиснулося і тоді піднеслося. Гаманець червінців витяг гетьман з кишені й винагородив вісника. Маршалкові наказав приготувати бучну зустріч.
Бубнили в бубни, сурмили в сурми, били в літаври. Стріляли з гаківниць і мушкетів. По церквах дзвонили дзвони. Прапори плюскотіли в повітрі. Майоріли старовинні козацькі прапори.
Пишним килимом, простеленим до самого низу, Сава, скочивши з коня, зійшов на ґанок.
Гетьман вийшов йому назустріч. З ласкавою посмішкою обняв його, як друга; розгортаючи вуса, тричі почоломкався; провів до покоїв, дорогими обдарував подарунками.
На урочистому бенкеті щедро частував з руки власної. Пригощав Саву, припрошував пити й їсти. До кожної чарки приказував барвисто й розлого.
Докладно розпитував про гайдамацькі повстання на Поділлі. Обурювався зі здирств ляських, з наруги панської над вірою благочестивою, людською, висловлював співчуття горю селянському. Дивувався з подвигів козацьких. Славив героїзм, розсудливість і відвагу Савину.
Наприкінці бенкету од гетьманського частування почав у Сави — на що вже дужий був Савко пити! — язик заплітатися.
— Щира людина — вельможний пан гетьман, — хвалився по бенкеті, додому вертаючи Сава. — І розумний, крізь землю бачить, через стіни чує, крізь замкнені двері пройде. Голова!.. Сто голів у себе на плечах має!..
Вісімсот козаків, яких привів з собою Савко до Бендер, варті були й бенкету, і коштовних подарунків, і ласки щирої, і на ганкові килима простеленого, і мушкетної стрілянини, і всіляких похвал, що їх так щедро, не шкодуючи, розсипав Орлик перед цим гайдамацьким, рустикальним ватажком, який на прийняття гетьманове мав зухвальство з’явитись у важких чоботях, за простим селянським звичаєм дьогтем насмарованих.
Та з того часу, як запорозьке військо, кинувши Олешки, з Туреччини подалося нагору під царицину руку і Орлик лишився без всякої військової сили, доводилося не зважати багато на що: і на чоботи, і на терпкий сморід дьогтю, і на волосся, олією мащене, і на гучні вигуки, і на п’яні настирливі обійми, і на обридливе ненастанне чоломкання, на всі ці п’яні вияви рустикальної, сарматської поваги, що межувала зі знущанням.
Та все це були дурні, не варті уваги дрібниці супроти восьмисот козаків, приведених Савою до Бендер. Несподівана поява Сави з козацьким військом в Бендерах оберталася для Орлика щасливим козирем, випадково вирваним у примхливої фортуни. Тепер він знов мав нагоду збільшити ставку, міг піднести обсяг своєї політичної гри, якій він віддавався з тією блискучою й химерною пристрастю, з якою інші люблять жінок, владу, Бога або книжки.
Хто зна, може, в тій газардовій грі, яка зав’язувалася в Европі довкола польської спадщини, може, йому й пощастить, нарешті, зірвати зненацька банк!! Війна завжди була для нього політикою. Запах пороху завжди для нього змішувався з запахом чорнила. Дія була теорією. Теорія — проектом дії. Він був політик з фантазією, яка заводила його іноді до химер.
Був він одночасно непосидющий і нетерпеливий і разом з тим працьовитий і пильний. Жадібний на нові враження, поривчастий і однак акуратний і кропіткий. Не любив самоти, мав потребу в повірниках, перед якими бажав полегшити своє серце, і в замкненості своєї робочої кімнати провадив дні за працею. Людина великого розмаху і тим часом скрупульозно педантичний. Роки вигнання призвичаїли його мріяти, але мрії свої він укладав в майстерно збудовані, суворо логічні системи думок.
І тепер, коли в Бендерах так несподівано з’явився Сава Чалий, Орлик жадібно вхопився цієї нової людини, яка щойно прийшла з краю.
Чекаючи взяти участь у подіях, нудьгуючи в своєму очікуванні, Орлик уже малював собі майбутнє. Він уже креслив перед собою плани запровадити гайдамацтво як рівноправний чинник у діючу систему політичних сил Речі Посполитої. Він уже уявляв собі, як через Саву з Бендер він керуватиме гайдамацтвом у краї й Польща відчує крицеву міць його владної руки. Треба було внести лад у нелад, ясність думки в темний нерозум сваволі, приборкати гайдамацтво, стихію заступити логікою.
З безшабашного розбишаки, з селянського ватажка, з гайдамаки гетьман Пилип Орлик вирішив зробити полетику, куртизана, геометра.
А Савко, осівши в Бендерах, занудьгував. Гірко тужив на чужині за рідним селом. Нудився. Пропадав од вимушеного безділля. Змарнів. Ні на що звівся.
Жити було скрутно. І все було не по ньому. Усе було не до вподоби. Нарікав, гримав люто, ходив зіритований. Скаржився, що тут навіть хліба по людському спекти не вміють, ні огірків засолити як слід — з кропом, горіховим та дубовим листям, як то у людей робиться. Зідхав по запашних подільських паляницях. З лютим криком скидав зі столу миску з остогидлою отією мамалиґою.
Замість міцної горілки, що пече, доводилося пити тутешнє вино, яке ні до чого було. Так, аби лише слави, що пито.
Що ж до дівчат або молодиць, то на них і не дивився. Тьфукати він хотів на тутешніх дівчат, сухих і чорних, як циганки.
Не спав ночами. Накинувши на плечі жупана, виходив уночі надвір. Стояв, спершись плечем об одвірок. Вдивлявся в темряву. Слухав, як теплий вогкий вітер дме з моря, свистить між голим гіллям чорних дерев.
Вітри з моря приносили відлигу, тумани, лихоманку й чиряки, що на них хворіли козаки. (…Чи воно од води, чи що?..) А Савко мріяв про справжню зиму, яка буває там, на Поділлі, про білий рипучий сніг, про кріпкий мороз, що бере на ніч, про дерева в сяйві пухкого інею.
Казав, що втекти, потайки вернути хоче, на Поділля. Отак-о переодягнутися старцем, прикинутися сліпцем і ходити з лірою од села до села!.. Звикав закочувати очі, щоб самі білки було видно. Так і просиджував цілі дні на ослоні, нікуди з хати не виходячи, з закоченими очима. Або псальми співав про Олексія, чоловіка Божого. Наказав і ліру купити для себе, щоб грати навчитись на ній.
