Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих (электронную книгу бесплатно без регистрации txt) 📗

Завдяки своїй відповіді та ще кільком таким дон Ініго став героєм дня, та це його більше бентежило, ніж тішило. Королева відкрила, що він їй родич. Двір почав говорити вишуканими кастильськими зворотами, наслідуючи його. Мета була — принизити короля. Дон Ініго, далеко не такий легковажний, як більшість придворних, зовсім не хотів цієї переваги над його величністю. При одній нагоді, коли повз нього проносили шпагу короля, він взяв ту шпагу з рук y слуги, покрутив y руках, обдивився з усіх боків, поцілував її й сказав:

— Я щасливий, що потримав у руках доблесний меч найдоблеснішого в світі короля.

Він лишився в столиці й тоді, коли її навідав ще один високий гість — чума.

Більшість придворних повтікали до своїх маєтків. Грізна слава цієї пошесті жила в народі здавна: чорна моровиця від своєї першої появи — три сотні років тому — навіювала чимраз більший страх. Бубонна чума й легенева — або одна з них, або й обидві разом — лютували, як іще пам'ятали живі, десять років тому під час облоги, але найжахливіше — п'ятдесят років тому. Єдиної лікарні, що звалася «Божий притулок», не вистачало, і, коли прийшла пошесть, там у кожне ліжко впихали по восьмеро хворих. Як не дивно, але саме там, де бог був найближче, помирало найбільше. В передостанню моровицю померло шістдесят вісім тисяч; старі люди ще пам'ятали це число. Остання була не така жорстока — може, через те, що архієпископ наказав класти зачумлених осібно від усіх інших хворих. Відтоді пошесті надано назву, рівнозначну відкриттю: вона називалася заразою.

Король відмовився покинути Париж, хоч цього невідчепно вимагала королева, на яку знов же тисло подружжя Галігай-Кончіні. Не знаючи вже, чим переконати чоловіка, Марія почала валити на нього всю провину. Мовляв, попереднього разу він накликав її на свою столицю, коли ще не володів нею й хотів скорити голодом. У ньому самому живе прокляття, і тепер воно знову вирвалось. Хто один раз заслужив анафему, той не збудеться її довіку, — твердила Марія Медічі, сповнена нестерпного страху. А Галігай-Кончіні старанно доповідали їй про кожен смертний випадок; уже й з луврської челяді забрали кількох. Обоє врешті намовили її віддати наказ, щоб спорядили корабель. Вона хотіла перебути пошесть у чистому морі. Дофіна вона взяла б із собою, та й кавалерів для послуг, звичайно, теж — навіть відставних. А король хай зостається зі своєю укоханою чумою.

Він і справді думав тільки про чуму. Він сподівався припинити її за допомогою повітря й вогню — двох очисних стихій. У Луврському палаці він наказав повідчиняти всі вікна; повсюди палили ялівець. Ялівцеві дрова, що дають міцний запах, він наказав рубати в лісах і використовувати для знезараження людних міських кварталів. Але особливо дбав король про те, щоб перетнути шляхи заразі. А ті шляхи, як він гадав, вели з-за Рейну. В Німеччині панував безлад, якого поки що не називали війною. А зараза була провісницею інших лих, які ще мала пустити у світ ця країна. Але ж у Лотарінгії, недалеко від кордону, живе Катрін!

Герцогиня де Бар, її високість сестра короля, його люба Катрін, — це ж він сам силоміць віддав її туди заміж. Може, справді в ньому живе прокляття? Ет, ці зухвалі балачки гідні тільки зневаги. А що робиться з праведними? Ходять процесіями по вулицях, заклинають усіх святих, скиглять похоронні молитви — і серед них-таки щоразу падає то одне, то друге: його вхопила зараза. Ні, моровиця — не прокляття й не кара, її підтримують темнота й страх. Не бійся! Катрін, ти ж не боїшся? Дивись, твій брат, що за своє життя заподіяв тобі так багато кривди, тепер посилає по тебе кінного гінця, бо при мені тобі буде найбезпечніше.

Він почав шукати такого гінця, якого вона послухалась би. І знайшов — свого родича, молодого Конде [107]. Принц був мовчазний вдачею — принаймні тоді він показував себе таким. То згодом він ще наробить багато галасу. А досі він був сумний і терплячий, від короля отримував скромну пенсію, за яку був вдячний, а сам не мав нічого. Він був син того самого кузена, що колись пробував випередити Анрі на шляху до трону, а потім помер, отруєний, як гадали всі, принцесою — власною дружиною. Вона ніколи не призналась у цьому. Її арешт і звинувачення належать до іншої доби. А тепер вона живе при дворі; в кожного своє минуле. Лишилось те, що її син багато мовчить і не дає заглянути собі в душу. Анрі сказав йому:

— Привези мені сестру. Тільки коли по неї поїдеш ти, вона зрозуміє, як дуже мені це потрібне.

Конде поїхав, а брата опав гнітючий неспокій. «Хоч би вона була вже в моїх обіймах! Замало щастя зазнала вона через мене, замало щастя. Вклонитися перед моїм парадним ліжком — ото й була вся її гордість; а хіба ж це може бути метою? Тільки ми двоє, ми єдині пам'ятаємо, що в нас були дитячі очі, юні мрії і що найпотаємніші глибини наших дум заповнювало кохання. Катрін, твоє кохання я тобі врешті заборонив і змусив тебе від'їхати геть із чоловіком, який для тебе ніщо; і тоді тебе вже стомило життя. Ти вже була віддана смерті, і я мав би не підпускати тебе! Я мав би не відпускати тебе, що ж я наробив!»

Сповнений каяття й страху, щодня поспішав він до лікарні «Божий притулок» накладати руку на хворих. Вони вірили, що доторк королевої руки зцілить їх. Він переконував сам себе, що це правда. Він торкався до твердих пухлин-бубонів і червоних запалених місць, що називалися «жаринами». Мив руки і йшов на якийсь інший з тремтячих голосів, що кликали його, поки разом із свідомістю людини не вмер і її голос. «Якщо тільки я побачу, як бодай один із них устане й піде, тоді моя сестра приїде, тоді я вже не відпущу її й ще все направлю». Одного зачумленого ченця, який, можливо, ненавидів його, він попросив молитись за одну подорожню людину, щоб вона добулась до свого притулку.

Вночі він схоплювався з ліжка. При мерехтінні вогнищ він блукав по палацу. Якось він заблукав аж нагору, до приміщення, де не були повідчиняні вікна й не вимощено вогнище для дров. Начебто там мало бути зовсім темно, але він побачив, як з далекого кутка пливе до нього кілька малесеньких вогників, що танцюють майже над самою підлогою. Що за диво? Рухаючись далі, примара освітила сама себе. То була карлиця — неважко здогадатись, яка, хоч вона не була вдягнена. Йшла голісінька, тільки поквацяна червоною фарбою, й несла між простягненими вперед пальцями вісім свічечок. Анрі був би роздивився ту появу краще, але раптом хтось, тікаючи від неї, впав йому до ніг. У світлі свічечок Анрі впізнав пана Кончіні.

Правда, впізнати його було не так легко, як його любу дружину, молочну сестру. Де й поділися весь полиск, і затаєна грізність, і прилизана зачіска. Опуклі груди, гнучкий стан — усе обернулось у якийсь безформний кендюх. Нy, а обличчя… хто б сподівався, що в цього пройдисвіта воно може бути таке безкровне, таке огидно розгублене! Що робить з людиною страх! Шляхетний Кончіні вирішив, що шляхетна Галігай — то втілена чума. Червоні плями — то виразки-«жарини»; та ще й лойові свічки з зачумлених трун. Сліпий і глухий з переляку, він тільки верещав, наче кіт під нагаєм:

— Величносте! Я зустрів чуму. Змилуйтесь, величносте, а то я помру. Доторкніться до мене, о священна величносте, це вас небо послало, доторкніться до мене! — так скиглив, вищав, співав королевин кавалер для послуг якимсь нелюдським голосом. От якби королева почула це та ще в присутності всього двору! Та чи може щось надовго повернути людину до тями? Чума — навряд. Її поквацяна червоним подоба пройшла повз них так близько, що лій зі свічок крапнув на нещасного Кончіні, і це його доконало: він зомлів. Але чумоподібна молочна сестра ні на що не звернула уваги: очі в неї закотилися під лоб, вона йшла непритомна. Анрі пішов геть.

Становище в столиці тяжчало — найбільше через паніку, яку всі розпалювали одне в одному. Поширення моровиці навіть сповільнилось, бо королівські лікарі пильно виконували вказівки короля. В аркадах на його Королівському майдані влаштували просторі, добре провітрювані лазарети. Для крамарів ті аркади були занадто розкішні, зате дісталися тепер хворим. Анрі не рахував годин, які перебув там. На вулицях йому не зустрічався ніхто — хіба закутані з головою носії несли навалені горою й прикриті ноші. На майдані його зустрічав вільний вітер та дим із розкладених навколо багать. Вітер заносив дим у відкриті аркади, але він ніде не застоювався. Крізь нього видніла небесна синь, пахучі пасомця вились над хворими в ліжках — їх там була тисяча, а то й не одна. На обличчях, що проступали крізь дим, Анрі читав жадобу життя. Його власна туга за сестрою знаходила тут найкращий притулок.