Гра престолів - Мартін Джордж (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Чула вона й інше. Страшне, безглузде. Хтось казав, що її батько вбив короля Роберта і сам був убитий князем Ренлі. Інший наполягав, що то Ренлі убив короля у п’яному розбраті. Бо чого ж іще він утік з міста посеред ночі, мов злодій? В одній байці говорилося, що короля убив вепр на полюванні, а в іншій — що він помер, коли їв того вепра. Мовляв, так напхався, що луснув просто за столом. Та ні, казали інші, король справді помер за столом, але від того, що Павук Варис його отруїв. Брешете, його отруїла королева. Ні, він помер від віспи. Дурниці: король вдавився риб’ячою кісткою.
Усі погоджувалися лише в одному: короля Роберта більше немає. Дзвони на семи вежах Великого Септу Баелора калатали день і ніч. Лиховісний грім котився містом, як спижевий приплив. Так дзвонять лише на смерть короля, розповів Ар’ї учень-кожум’яка.
Вона хотіла одного: втекти додому. Але забратися з Король-Берега виявилося не так просто, як вона сподівалася. Усі балакали про війну, на мурах кишіли золотокирейники, наче воші на… та хоч би й на ній. У Блошиному Подолі вона ночувала на дахах, у стайнях — усюди, де знаходила місце простягнути ноги. І невдовзі дізналася, за віщо ця місцина отримала свою назву.
Кожен день після втечі з Червоного Дитинця Ар’я відвідувала по черзі сім міських брам. Драконова Брама, Левова Брама, Стара Брама були зачинені та закладені засувами. Грязючна Брама та Божа Брама були відчинені, але тільки для входу в місто; варта нікого не випускала назовні. Ті, кому дозволялося їхати, виїжджали через Королівську Браму або Залізну Браму. Але там на чатах стояли ланістерівські стражники у кармазинових киреях та шоломах з левами на маківках. Видивляючись з даху якоїсь корчми біля Королівської Брами, Ар’я бачила, як варта обшукує вози, примушує вершників вивертати сакви, допитує кожного пішого подорожнього.
Інколи вона міркувала, чи не переплисти їй річку, але Чорноводна була широка, швидка та відома кожному своїми зрадливими течіями й водокрутами. А грошей заплатити за пором чи проїзд на човні вона не мала.
Пан батько вчили її не красти нізащо в світі, але стримуватися ставало дедалі важче. Якщо не вибратися найближчим часом, доведеться випробувати долю з золотокирейниками. Вона не надто голодувала, відколи навчилася бити птахів дерев’яним мечем, але боялася так сильно, що від голубів її нудило. Двійко вона з’їла сирими, поки не знайшла Блошиний Поділ.
На Подолі у провулках стояли харчівні, де роками потроху кипіли величезні казани юшки. Там можна було зміняти половину голуба на окраєць учорашнього хліба та миску «бевки з мнясом». Другу половину просто при тобі смажили до хрускоту на вогні, якщо ти сама обскубеш пір’я. Ар’я віддала б що завгодно за кухоль молока та лимонне тістечко, але не гидувала й бевкою. Її зазвичай варили з ячменю, різали туди моркву, цибулю та ріпу, інколи яблуко. Зверху на бевці плавала плівка жиру. Яке саме м’ясо кидали до казанів, вона намагалася не думати. Одного разу знайшла у мисці шматочок риби.
Єдина біда — харчівні не стояли порожні. Ар’я весь час відчувала на собі очі, поки хутко глитала свій харч. Дехто витріщався на її чобітки чи кобеняка, і вона знала, що ті собі думають. Були й інші, ще гірші — заповзали їй поглядами під шкіряну одежину, і про тих вона й знати не хотіла, що вони собі думають. Кілька разів її вистежували та переслідували у провулках, але жодного разу не впіймали.
Срібного браслета, якого вона сподівалася продати, вкрали першої ж ночі за межами замка. А заразом і клунок доброї одежі. Після ночівлі у спаленому будинку по Свинячому провулку в Ар’ї лишився тільки кобеняк, в який вона загорталася, шкірянка на спині, дерев’яний навчальний меч… та Голка. На Голці вона лежала зверху, бо інакше б її теж вкрали. А вона ж була дорожча за все інше, разом узяте. З тих пір Ар’я набула звички ховати праву руку разом з мечем при боці під кобеняком. Дерев’яного меча вона тримала у лівиці, де кожен міг його бачити. Ним Ар'я сподівалася відлякувати грабіжників. Утім, по харчівнях часом сиділи такі харцизяки, що їх і галябарда не відлякала б. Їхні пики відбивали в неї охоту до голубів та черствого хліба, і часом вона вкладалася спати голодною, аби тільки не потрапляти зайвий раз на очі.
Щойно вона вибереться за місто, як зможе збирати ягоди або вкрасти в якомусь садку яблук чи вишень. Ар’я згадала, як бачила численні садки на королівському гостинці, коли їхала на південь. У лісі можна копати корінці, а чи й вполювати якогось зайця. У місті вона могла вполювати хіба що пацюка, кішку або кощавого собаку. В якійсь харчівні, казали люди, можна виручити жменю мідяків за цілий понос щенят, але їй навіть думати про таке було гидко.
Нижче Борошняної вулиці починалася плутанина вуличок та провулків. Ар’я пробиралася крізь натовп, намагаючись не наближатися до золотокирейників. Вона вже навчилася триматися середини — там інколи доводилося ухилятися від возів та коней, але їх було видно заздалегідь. А от якщо іти попід будинками, то можна втрапити до чиїхось рук. В деяких провулках, щоправда, домівки стояли так близько, що трохи не стрічалися посередині — там, ясна річ, лишалося ходити тільки попід стінами.
Мимо промчала галаслива ватага малих дітей, котячи перед собою обруча. Ар’я витріщилася на них з відразою, згадавши часи, коли вона гралася обручем з Браном, Джоном та малим Ріконом. Вона спитала себе, чи сильно виріс Рікон, чи дуже сумує Бран. Вона б віддала що завгодно, аби Джон зараз назвав її «сестричкою» та скуйовдив волосся. Чи хай би й не куйовдив. Ар’я бачила своє віддзеркалення у калюжах і вирішила, що куйовдити волосся їй вже далі нікуди.
Вона пробувала балакати з дітьми на вулицях, знайти собі друзів, щоб було де спати, але, мабуть, казала щось не те чи не так. Малі діти просто зиркали на неї сторожкими очицями та тікали, щойно вона наближалася. Їхні ж більші брати та сестри питали в неї таке, чого вона не знала, кликали образливими словами і намагалися щось вкрасти. Тільки учора кощава босонога дівуля, удвічі старша за Ар’ю, збила її з ніг та спробувала стягти чобітки. Але Ар’я заліпила їй такого ляща дерев’яним мечем у вухо, що дівка кинулася геть у сльозах та крові.
Поки вона пробиралася донизу пагорба, до Блошиного Подолу, над головою крутився мартин. Ар’я зиркнула на нього та замислилася, але птах летів надто високо, щоб збити його палицею. Та все ж він навіяв думки про море. Може, це й є шуканий вихід. Стара Мамка, бува, розповідала про хлопчаків, що пробиралися на купецькі галери, тікали у море і переживали там безліч пригод. Може б і Ар’я так змогла. Вона вирішила відвідати берег річки — той однак лежав на дорозі до Грязючної Брами, а її вона сьогодні ще не перевіряла.
Ар’я знайшла корабельні дивно порожніми та тихими. Побачила ще пару золотокирейників, що крокували біч-о-біч рибним базаром, але вони на неї навіть не глянули. Половина яток була порожня, та й у порті стояло куди менше кораблів, аніж вона пам’ятала. Посередині Чорноводної рухалися вишикувані у бойовий порядок три королівські військові галери. Здіймалися та опадали весла, пофарбовані золотом короби різали хвилі. Ар’я трохи подивилася, а тоді продовжила шлях вздовж річки.
Коли вона побачила на третьому причалі стражників у сірих вовняних деліях, облямованих білим єдвабом, то в неї серце трохи не спинилося у грудях. Від виду кольорів Зимосічі на очі навернулися сльози. Позаду них, припнута до якорів, хилиталася на хвилях вузька трипалубна купецька галера. Її назви, виведеної фарбою на боці, Ар’я прочитати не зуміла — слова були якісь чужі, може, мирійські чи браавоські, а чи й високовалірійські. Тому вхопила за рукава першого-ліпшого гаківника, що проходив мимо.
— Перепрошую, — спитала вона, — який це корабель?
— «Відьма вітрів», прийшла з Миру, — відповів чолов’яга.
— Ще й досі стоїть! — ляпнула Ар’я, не подумавши. Гаківник зачудовано зиркнув на неї, знизав плечима і пішов собі. Ар’я ж прожогом ринула на причал. Саме «Відьму вітрів» батько найняв, аби відвезти їх додому… і вона усе ще чекала на неї! А дівчинка ж гадала, що корабель вже сто років як знявся з припони.
