Гра престолів - Мартін Джордж (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Двоє стражників кидали кості, третій ходив на чатах, поклавши руку на маківку меча. Ар’я засоромилася, що вони побачать її дитяче рюмсання, і зупинилася, аби протерти очі. Очі, очі… чому ж…
«Дивись очима», почула вона шепіт Сиріо.
Ар’я подивилася очима. Вона знала в обличчя усіх батькових людей. А троє у сірих деліях були чужі.
— Гей, ти! — покликав той, що чатував. — Чого тобі тут треба, хлопче?
Інші двоє підняли очі від гри.
Ар’я ледве втрималася, щоб не гайнути з місця, бо вчасно втямила: тоді за нею неодмінно поженуться. І примусила себе підійти ближче. Сторожі напевне наказали видивлятися дівчинку, а цей гадав, що перед ним хлопчик. То вона й поводитиметься, наче хлопчик.
— Не бажаєте купити голуба? — показала вона воякам вбитого птаха.
— Забирайся геть! — гримнув стражник.
Ар’я зробила, що наказали. Не мусила навіть вдавати, що злякалася. Позаду неї вояки повернулися до гри.
Вона сама не пам'ятала, як повернулася до Блошиного Подолу, але до часу, коли знову ступила на криві та вузькі, позбавлені бруківки вулички між пагорбами, геть засапалася. Поділ мав свій, особливий сморід: свинячі сажі та кінські стайні, кожум’яцькі майстерні змішували свої пахощі з кислим духом дешевих харчівень, винних льохів та домів розпусти. Ар’я блукала плутаниною провулків, не розбираючи дороги, а тоді винюхала киплячу «бевку з мнясом» крізь двері харчівні та зрозуміла, що загубила голуба. Напевне, він випав з-за пояса, поки вона тікала, або хтось його вкрав, а вона й не помітила. Якусь мить вона ладна була знову заплакати. Адже такого тлустого птаха можна вполювати тільки на Борошняній вулиці.
Десь на іншому кінці міста почали калатати дзвони.
Ар’я зиркнула вгору, прислухалася, здивувалася, що воно має означати цього разу.
— Що таке? — гукнув якийсь товстун з харчівні.
— Та знову дзвонять, ой леле, рятуйте нас, боги, — заскиглила стара жінка.
Рудоволоса шльондра у клапті розмальованого шовку розчахнула віконниці другого поверху.
— А цього разу хто помер? Часом не король-хлопчак? — заволала вона, перехилившись через підвіконня на вулицю. — Вони, хлопчаки, отакі — надовго їх не вистачає!
Шльондра зареготала, а ззаду її охопив руками голий чоловік, вкусив за шию та узявся м’яти важкі білі груди, що вільно теліпалися під тонкою сорочкою.
— Тупа хвойда! — заволав знизу товстун. — Король живий, просто усіх скликають на майдан! Зараз калатають з однієї дзвіниці, а коли король помирає, то з усіх у місті!
— Гей ти, годі кусатися, бо у твої дзвони закалатаю! — мовила жінка у вікні чоловікові позаду себе, відпихаючи його ліктем. — То хто помер, якщо король живий?
— Усіх скликають на майдан, — повторив товстун.
Двоє хлопчаків приблизно Ар’їного віку промчали повз неї, розбризкуючи калюжу. Стара прокричала їм якісь прокльони, та вони гайнули своєю дорогою. Поспішали догори пагорбом й інші городяни, аби подивитися, що за галас зчинився. Ар’я кинулася наздоганяти повільнішого з хлопців.
— Куди ви біжите? — крикнула вона, опинившись просто позаду. — Що коїться?
Він зиркнув назад, не спиняючись.
— Золоті киреї ведуть його до септу!
— Кого «його»? — прокричала Ар’я знову, не стишуючи кроку.
— Правицю! Буу каже, йому зітнуть голову!
По вулиці проїхав віз, лишив глибоку колію у землі. Хлопчина перестрибнув через неї, але Ар’я навіть не помітила — запнулася та впала долілиць, подряпала коліно на камені, розбила пальці на твердій втоптаній землі. Між ніг втрапила Голка, заплуталася так, що Ар’я ледве зіп’ялася на ноги, схлипуючи від болю. Великий палець лівої руки спливав кров’ю. Посмоктавши його, вона побачила, що при падінні зірвала половину нігтя. Руки боліли, коліном також текла кров.
— Дорогу! — заволав хтось із поперечної вулиці. — Дорогу вельможним панам Рожвинам!
Ар’я ледве встигла забратися з дороги, поки її не задавили. Мимо учвал промчали четверо стражників на великих огирях, у клітчастих синьо-пурпурних киреях. Позаду на двох однакових брунатних кобилах біч-о-біч їхали двоє схожих, наче дві краплі води, паничів. Ар’я сто разів бачила їх у замковому дворі. То були близнюки Рожвини — пан Горас та пан Гобер — молоді, не надто красні на вроду лицарі з солом’яним волоссям та грубо витесаними веснянкуватими обличчями. Санса та Джейна Пул колись величали їх «пан Карась» та «пан Бобер» і хихотіли, щойно бачили. Але Ар’ї зараз було не до сміху.
Усі рухалися в тому самому напрямку, усі прагнули побачити, до чого це дзвонять у Великому Септі. Передзвін, дедалі гучніший, кликав і тягнув до себе. Ар’я влилася у людський потік. Палець із зірваним нігтем болів так, що вона ледве стримувала сльози. Шкутильгаючи у натовпі, вона закусила губу і дослухалася до збуджених голосів навколо себе.
— …Правицю Короля, князя Старка. Його ведуть до септу Баелора.
— Я чув, він вже мертвий.
— Та недовго йому лишилося. Осьдечки, ставлю срібного оленя, що йому зітнуть макітру.
— Зрадникові собача смерть. — Чолов’яга сплюнув на землю.
Ар’я намагалася знайти якісь слова.
— Ні, він ніколи… — почала була вона, та дитину ніхто не став слухати. Люди сперечалися просто в неї над головою.
— Дурню! Ніхто йому нічого не зітне. Відколи це на сходах Великого Септу рубають голови за зраду?
— Еге ж, мабуть, приведуть у лицарі висвятити. Люди кажуть, саме Старк убив старого короля Роберта. Врізав його милості горлянку в лісі, а коли його знайшли, стояв, оком не змигнувши, і брехав, що винен якийсь там дурний вепр.
— Та ні, брешуть. Короля власний брат убив. Отой Ренлі, що носить золоті роги.
— Стули свого чорного рота, відьмо. Патякаєш казна-що. Його вельможність — добрий пан, вірний престолові.
Поки Ар’я дісталася Сестринської вулиці, натовп ущільнився так, що стояв плечем до плеча. Вона дозволила людській річці нести себе уперед, до самої верхівки пагорбу Візеньї. Білий мармуровий майдан був щільно забитий людом, який завзято штовхався і намагався пролізти якомога ближче до Великого Септу Баелора. Дзвони тут калатали дуже гучно.
Ар’я змією продиралася крізь людське громаддя, пірнала під ноги коням, міцно стискаючи дерев’яного меча. З глибини натовпу вона не бачила нічого, окрім рук, ніг, животів та хіба що семи струнких башт септу над головами. Вона побачила воза дроворубів і спробувала була видертися на нього ззаду, аби щось бачити, але таких розумників знайшлося багато. Візник вилаявся на них та відігнав, ляснувши батогом.
Ар’я оскаженіла. Незнамо як проштовхавшись наперед, вона вперлася у камінь якогось п’єдесталу, зиркнула вгору і уздріла Баелора Блаженного, короля-септона. Запхавши дерев’яного меча за пасок, Ар’я полізла на мармурову подобу, лишаючи плями крові від зірваного нігтя на мальованій поверхні. Зрештою вона вибралася нагору і всунулася між ногами кам’яного короля.
Саме тоді вона й побачила свого батька.
Князь Едард стояв на казальниці верховного септона ззовні дверей септу. Його підтримували двоє золотокирейників. Князь мав на собі багатий сірий оксамитовий жупан з білим вовком, вишитим бісером на грудях, та облямовану хутром сіру вовняну делію. Але батько був такий схудлий, яким Ар’я ще ніколи його не бачила; довгасте обличчя кривилося від болю. Він би напевне впав, якби його не тримали; лубок на зламаній нозі був сірий та гнилий.
Позаду князя стояв сам верховний септон: низький, посивілий, неймовірно жирний, у довгих білих шатах та величезній короні з витого золота і кришталю, яка вінчала його голову райдугою при кожному русі.
Навколо дверей до септу, перед високою мармуровою казальницею, скупчився натовп лицарів та вельможного панства. Джофрі було добре видно поміж ними у кармазиновому шовку та оксамиті, прикрашеному гарцюючими оленями та ревливими левами, з золотим вінцем на голові. Королева-мати стояла позаду у чорній жалобній сукні з кармазиновими розрізами та низкою чорних діамантів у волоссі. Ар’я упізнала Хорта, що вдяг сніжно-біле корзно зверху свого звичного темно-сірого обладунку; навколо нього стояло ще четверо з Королегвардії. Помітила євнуха Вариса, що ковзав поміж панів та пань у м’яких капцях та візерунчастому одамашковому халаті. Наостанок зрозуміла, що коротун з гострою борідкою, у сріблястій короткій накидці — це той самий чоловік, який колись бився у двобої за руку пані матері.
