Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
17) Сказаніє с. 77. У Коховского: “Чернь того краю кинулася зараз до зброї (з приводу жовнірських реквізіцій)-в Остерській волости несподівано напали на хоругов Войниловича, а в Дорогичинцях в роті Семашка ночним нападом вбивши більш 20 Поляків, прогнали з становища” (про репресії нема).
18) Тут в ориґіналі прогалини, через те я викидаю те що не можна добре зрозуміти.
19) Дещо покорочую.
20) Ґоліньский с. 576.
21) Оповіданнє полтавського єромонаха Гавриїла-див. нижче.
22) Вид. 1894 р. с. 483; се взято з Грабянки або “Краткого описанія Малороссіи”, зацитованого тут Костомаровим (вид. Левицького с. 234: “Тогдажъ Хмельницькій ожидая угоднаго къ отмщенію времени, позволилъ утЂсняемому отъ Ляховъ народу волно сходить изъ городовъ къ ПолтавщинЂ и за границу (парафраза тексту Самовидця, наведеного вище, с. 410), и изъ того времени начали сЂдать Сумы, Лебединъ, Харковъ, Ахтирка и иныє слободскіє мЂста ажъ до Дону козацкимъ народомъ”. Пор. Д. I. Багалія Очерки изъ исторіи колонизаціи Степной Окраины Моск. гос. с. 418.
23) В ориґ. як звичайно: черкаской.
24) Польські справи 1652 р., стовб. la; звістку сю навів ще Соловйов, але без ближчої дати-т. X с. 1621 стереотип. видання.
25) Польські справи 1652 р.
26) Польські справи 1652 р. тамже.
27) Польські справи 1652 р., вязка 91, московський переклад з польського.
28) Тамже.
29) Теки Нарушевича 146 с. 183-4.
ПЕРЕГОВОРИ ІСКРИ В МОСКВІ В БЕРЕЗНІ 1652.
Серед таких ото обставин, що нам не стільки представляють скільки на них натякають сі фраґментарні, припадкові звістки, відбувалися переговори гетьманського висланця Іскри з виделєґованими на розмову з ним московськими дяками. Серед масового руху української людности за московську границю, на безпанські землі, козацький уряд запитував царський уряд: на випадок коли козаччина не устоїть в боротьбі з Польщою, чи не прийме цар її в протекцію з пограничними містами, або чи не пустить осістися в московських приграничних містах. Инакшими словами-чи може вона, в крайній потребі, перенестися в Східню Україну, на московське пограниче і тут, під царським протекторатом, відбитись від Польщі і орґанізувати свою козацьку васальну державу, а як ні-чи може перейти, разом з тою хвилею пересельців, на царські землі й тут основатися в сусідстві польскої України?
Я вище пояснив, як належить розуміти се зондованнє-умисно невиразне в стилізації, так що відразу висувається кілька варіянтів-щоб довідатися, який з них признає можливим московський уряд. Чи схоче він помогти козакам в новій війні з Польщею, що необхідно передбачалась? Чи прийме під протекторат східні козацькі міста (як Глухів, Ромен, Гадяч то що)? чи треба мандрувати за московську границю-і в такім разі чи можна сподіватись, що московський уряд позволить осідатися компактним масам в приграничнім поясі, заховуючи свій козацький устрій, як се було дозволено Острянинові? Чи Москва буде розпорошувати козацькі полки по своїх городах або виправляти далі на схід, на Волгу і за Волгу, як у вище згаданих обіжниках в літа 1651 року?
Авдієнцію у царя визначено Іскрі 22 ст.ст. березня. По авдієнції він мав прийняти благословеннє патріярха, а перед авдієнцією мали з ним розмову в посольскім приказі дяки “по любви”-“тому що вони одної християнської віри”. Іменем царя вони об'явили Іскрі, що цар задля православної віри до гетьмана Хмельницького і всього війська Запорозького “жалованье держит большое”, а королеві й Річипосполитій не довіряє (вони “на правдЂ мало стоять”). Але Москву цікавить, чи козаки не звязані занадто з Кримом, так що коли Поляки почнуть їм чинити велику тісноту, чи Хмельницький з військом не підуть до хана в Крим, з огляду на свою велику приязнь з ним? Бо се, треба розуміти, загрожувало б Москві новим небезпечним сусідом замість союзника! Іскра запевняв, як ми знаємо, що козаки покладаються тільки на царську ласку- “поза царською ласкою їм нема де дітися”, на Кримців вони не покладаються і до них не підуть -аби тільки цар дозволив їм в крайнім випадку перейти до царських порубежних городів, або прийняв їх “у свою царську сторону з їх порубежними (козацькими) городами, що близько путивльської границі”.
На се дяки відповіли, що такі їх наміри-шукати ласки царя християнського, а бісурманам не піддаватись-дуже похвальні: “то вони роблять добре”. Цар до них “жалованнє держить велике”, і на випадок потреби їх прийме у свої краї. “Коли їм від Поляків почнеться тіснота, нехай гетьман і козаки (черкаси) йдуть на царську сторону: у царського величества в Московському государстві землі великі, просторні й богаті, є де їм оселитись”-очевидно не в розпорошенім вигляді окремих козацьких служебників, а в компактній масі, з захованнєм козацької орґанізації. Але Москва не хоче, ще не хоче накликати на себе конфлікт з Польщею через них. Козакам “податно оселитись на ріках Дону і Медведиці та инших догідних і просторних місцях”- східньої Московської України, в сусідстві Донського війська. А коло польської границі їм лишатись небезпечно: “коли вони будуть в пограничних городах царського величества, то завсіди у них буде сварка з литовськими людьми, а далі від них буде краще-не буде ніяких зачіпок”. Бо на підставі останнього вічного договору Москва має права приймати тих що приходять до неї з Польщі-Литви і не обовязана видавати. Вона може прийняти козаків, не порушуючи договору. Цар обіцяє їм в такім разі “немале жалуваннє”, “місця пространні й угожі”. А під кримського хана козаки нехай ніяк не йдуть, бо він бісурмен, вірити йому в нічім не можна, і крім руїни нічого доброго від них неможна сподіватись 1).
Таку відповідь привіз Іскра гетьманові, десь на вербній неділі. На найгірший кінець гетьман мав вихід: він міг вийти з вірними йому козаками за границю, як се зробив Острянин. Почали виходити сотники й полковники, тікаючи від польського жовніра і польського пана, від Маховских і Чарнєцких,-міг в найгіршім разі се зробити й сам гетьман, тікаючи одночасно і від польського режіму й від своєї української опозиції. Міг стати вірним московським служальцем замісць лявірувати між польськими претенсіями й українськими прокльонами. Але до сього ще було далеко; гетьман ще не вичерпав всіх можливих ходів, не викинув іще на стіл усіх своїх карт. Він іще чув силу звести війну з Польщею. В запасі у нього був ще недоведений до кінця волоський плян: турецько-татарські відносини ставали знову сприятливими для нього. Треба було тільки остаточно розвязатися з ріжними непевними особами в самім війську, що встигли себе проявити небезпечно для гетьмана в останніх трудних часах.
Отой “города Полтави воздвиженський чорний поп Гаврило”, що виїхав з Полтави на вербній неділі (17 н. ст. квітня), розповідав у Москві, що Хмельницький збирався приїхати до Полтави і тут почекати приїзду з Москви Іскри-“вислухати з чим його від государя відпущено, почекати приходу Кримських Татар і про всякі справи порадитися в Полтаві”. Але потім передумав, з огляду на відомости з Польщі, і визначив велику раду старшин у себе в Чигрині на великоднім тижні 2). Відомости отримані гетьманом, як їх оповідає сей єромонах Гавріїл, мають яскраво лєґендарний характер і в сім аспекті ми до них повернемося нижче. Отсі ж звістки про старшинську раду в Полтаві, пляновану перед Великоднем, на вербній неділі, і поширену раду визначену натомість на великодний тиждень в Чигрині нема ніяких підстав відкидати, і навіть вказівка Гавриїла, що в Полтаві гетьман мав чекати Татар, теж варта уваги. Як ми вже почасти бачили, гетьман весь час робив добросусідські послуги Татарам, і вони товклися при його границі, викликаючи в польських кругах цілком оправдане побоювання, що одного не дуже гарного дня випурхне відти яка небудь спільна козацько-татарська екскурсія против Польщі.
