Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
— Зрада батьківщини! — прошепотів у нього за спиною черговий.
— Що? — рвучко обернувся Гребер.
— Зрада батьківщини! Ви порвали портрет фюрера!
— Він був розірваний і валявся на смітнику, — гнівно заявив Гребер. — І відчепіться, зрештою, від мене зі своєю маячнею!
Він ніяк не міг знайти чогось такого, чим можна було б прикріпити записку. Нарешті вийняв дві з чотирьох кнопок, якими було приколене звернення матері, і міцно пришпилив своє. Він зробив це неохоче, так наче вкрав вінок з чужої могили. В нього не було іншого виходу, до того ж дві кнопки тримали звернення матері так само надійно, як і чотири.
Черговий стояв у Гребера за спиною і мовчки спостерігав усе це.
— Все! — гукнув він, немовби подав команду. — Ну, а тепер — зіг хайль, солдате! Траур заборонено. Траурний одяг також! Це послаблює бойовий дух! Пишайтеся тим, що маєте змогу приносити жертви! Якби ви, свинюки, як слід виконували свій обов’язок, цього б ніколи не трапилось!
Він рвучко повернувся і попростував на своїх довгих ногах геть.
Гребер ту ж мить забув про нього. Він відірвав ще клаптик від залишків портрета Гітлера і записав адресу, яку знайшов на дверях. Це була адреса родини Лоозе. Він був знайомий з ними і вирішив розпитати в них про своїх батьків. Потім витягнув з рами рештки портрета, написав на зворотньому боці те саме, що й першого разу, і знов попрямував до будинку номер вісімнадцять. Там він усунув записку в щілину між камінцями — так, щоб ЇЇ було добре видно. Тепер його звернення могли помітити в двох місцях. Це було все, що він міг зробити. Якусь мить Гребер ще постояв перед купою битої цегли та щебеню, не знаючи — могила це чи ні. Обтягнуте плюшем крісло в ніші виблискувало на сонці, мов смарагд. Поряд на вулиці стояв каштан, цілий і неушкоджений. Ніжно мерехтіло його листя, серед нього весело щебетали і мостили гніздо зяблики.
Гребер поглянув на годинник. Пора було йти до ратуші.
Віконця для довідок про тих, що пропали безвісти, були нашвидкуруч збиті із свіжих дощок. Їх ще не встигли пофарбувати, і вони пахли смолою І лісом. В одній половині приміщення обвалилася стеля, Тепер столяри клали там балки і стукотіли молотками. Навколо стояли люди і чекали мовчки й терпляче. За віконцями сиділи однорукий службовець і дві жінки.
— Прізвище? — запитала жінка в крайньому віконці праворуч. У неї було широке пласке обличчя, а в злиплому волоссі красувався червоний шовковий бант.
— Гребер. Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар. Гакенштрасе, вісімнадцять.
— Як? — Жінка приклала до вуха руку.
— Гребер, — повторив Гребер голосніше, пересилюючи стукіт молотків. — Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар.
Службовка почала гортати папери:
— Гребер, Гребер…
Вона водила пальцем по колонках прізвищ І раптом спинилась.
— Гребер, є. А як звати?
— Пауль і Марія.
— Як?
— Пауль і Марія! — Гребер зненацька розлютився. Його обурило, що про свою біду доводиться ще й кричати.
— Ні. Цього звати Ернст Гребер.
— Ернст Гребер — це я сам. Інших в нашій родині немає.
— Ну, то це, мабуть, не ви. Більше Греберів у нас немає.— Службовка поглянула на нього і всміхнулась. — Якщо хочете, зайдіть через кілька днів ще раз. Ми одержали ще не всі відомості. Хто там на черзі?
Гребер не відходив.
— А де ще можна спитати?
Жінка поправила червоний бант у волоссі.
— В довідковому бюро. Хто на черзі?
Гребер відчув, як хтось штовхнув його в спину. Це була невеличка бабуся, що стояла позад нього. Її руки нагадували тоненькі пташині лапки. Він відійшов убік.
Якусь хвилю Гребер нерішуче ще стояв біля віконця, не в змозі збагнути, що все вже скінчилось. Це сталося надто швидко. А втрата його була надто велика. Побачивши його, однорукий службовець нахилився до нього і промовив:
— Ви повинні радіти, що ваші рідні не потрапили до цих списків.
— Чому?
— Це списки тяжкопоранених і вбитих. Поки вони в нас не зареєстровані, вважається, що вони пропали безвісти.
— А ті, що пропали безвісти? Де ж їхні списки?
Службовець подивився на нього терпляче, як людина, що вісім годин на день має справу з чужим горем і нічим не може допомогти.
— Ті, що пропали безвісти, пропали безвісти. Списки тут нічого не допоможуть. Поки що ніхто не знає, що з цими людьми. Якби це було відомо, то їх не вважали б пропалими безвісти. Чи не так?
Гребер мовчки дивився на службовця. Той, здавалося, пишався своєю логікою. Але розсудливість і логіка несумісні із втратами і болем. Та що скажеш людині, яка й сама втратила руку?
— Ваша правда, — промовив Гребер і відвернувся.
Розпитуючи людей, він нарешті знайшов довідкове бюро. Воно містилося в протилежному крилі ратуші, де стояв запах плісняви і згарища. Прочекавши довго, він потрапив до якоїсь нервової жінки в пенсне.
— Мені нічого не відомо! — одразу ж зарепетувала вона. — Тут сам чорт ногу зламає. Всі картки перемішались. Частина з них згоріла, а решту залили водою оті телепні з пожежної команди.
— Чому ж ви не сховали папери в безпечне місце? — запитав унтер-офіцер, що стояв поряд з Гребером.
— У безпечне місце? А де воно, те безпечне місце? Може, вам це відомо? Тут не магістрат. Скаржтеся там!
Жінка розпачливо подивилася на купу мокрих пожмаканих паперів.
— Все пропало! Все довідкове бюро! Що ж тепер буде? Адже тепер кожен може називатись як схоче!
— Це, мабуть, чи не найстрашніше з усього, чи не так? — Унтер-офіцер сплюнув і підштовхнув Гребера. — Ходімо, друже. У них тут у всіх бракує клепки.
Вони вийшли на вулицю і зупинились перед ратушею. Будинки навколо були спалені дотла. Від пам’ятника Бісмарку залишились самі чоботи. Зграя білих голубів кружляла над розбитою церквою святої Марії.
— От паскудство, — вилаявся унтер-офіцер. — Ти кого розшукуєш?
— Батьків.
— А я дружину. Не написав їй, що приїду. Хотілось зробити сюрприз. А ти?
— У мене те саме. Не хотів даремно хвилювати батьків. Мені вже й так кілька разів відкладали відпустку. А потім раптом — їдь! Я вже просто перестав їм писати.
— Таки паскудство!.. Що ж ти тепер робитимеш?
Гребер окинув поглядом зруйновану базарну площу.
З 1933 року вона називалася Гітлерплац. А до того, після поразки в першій світовій війні, Ебертплац; ще раніше — Кайзер-Вільгельмплац, спочатку ж — Марктплац.
— Ще не знаю, — відповів Гребер. — Я ще нічого не розумію. Не можуть же люди отак просто загубитись тут, у самому центрі Німеччини…
— Не можуть? — Унтер-офіцер глянув на Гребера іронічно й заразом співчутливо. — Любий мій друже, тобі доведеться побачити ще й не таке! Я розшукую дружину вже п'ять днів. П’ять днів з ранку до вечора, а вона зникла, мов крізь землю провалилась, наче її зачарували!
— Але як же це так? Десь же мусять знати…
— Зникла, — повторив унтер-офіцер. — І так само зникло ще кілька тисяч людей. Частину з них вивезли з міста. В табори переселенців та невеликі містечка. Спробуй-но їх розшукати, коли пошта працює з перебоями. Можна ще пошукати в селах, куди міські мешканці повтікали самі.
— Звичайно, в селах! — зрадів Гребер. — А я про це й не подумав. В селах безпечніше. Вони, напевне, там.
— Напевне, там, ну то й що! — Унтер-офіцер зневажливо пирхнув. — Це тобі нічого не допоможе! Чи знаєш ти, що навколо цього клятого міста десятків два сіл? Поки ти їх обійдеш, твоя відпустка закінчиться, зрозумів?
Гребер зрозумів, але це було йому байдуже. Він хотів тільки, щоб його батьки були живі. А де — це вже його не обходило.
— Послухай-но, друже, — промовив унтер-офіцер трохи спокійніше. — Ти повинен правильно все оцінити. Якщо ти почнеш несамовито метушитися, то тільки даремно згаєш час і з’їдеш з глузду. Ти повинен усе продумати. Що ти збираєшся робити?
— Я ще не знаю. Мабуть, спробую що-небудь дізнатися в знайомих. У мене ще є кілька адрес людей, будинки яких розбомбило. З тієї самої вулиці.
