Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
— Фрау Лоозе, — промовив він і зловив себе на думці, що йому хочеться підняти її і добряче струсонути, — прошу вас, скажіть, звідки ви знаєте, що мої батьки загинули. Спробуйте пригадати! Ви самі їх бачили?
Але вона вже не слухала його.
— Лена… — шепотіла вона. — її я теж не бачила. Вони мене не пустили до неї, Ерйсте. Її не змогли зібрати докупи. А вона ж була така маленька. Навіщо тільки вони це роблять? Ти повинен це знати, адже ти солдат!
Гребер у відчаї озирнувся довкола. Якийсь чоловік пробирався поміж ліжками до них. Це був Лоозе. Він дуже схуд і постарів. Обережно поклав він руку дружині на плече, а та знову поринула у своє невтішне горе. Лоозе зробив Греберові знак.
— Вона ще не може цього збагнути, Ернсте, — промовив він.
Жінка поворухнулася, відчувши його руку. Повільно підвела очі.
— А ти можеш збагнути?
— Лена…
— А коли ти можеш це збагнути, — почала раптом вона, карбуючи кожне слово, немовби відповідала шкільний урок, — тоді ти не кращий від тих, хто все це затіяв.
Лоозе перелякано поглянув на сусідні ліжка. Але ніхто нічого не чув. Хлопчак в уніформі грався з двома малюками в схованки і з криком гасав поміж валізами.
— Не набагато кращий, — повторила жінка і похнюпила голову, знову перетворившись у клубок якогось тваринного смутку.
Лоозе кивнув Греберу. Вони відійшли вбік.
— Що сталося з моїми батьками? — запитав Гребер. — Ваша дружина каже, нібито вони загинули.
Лоозе похитав головою.
— Вона нічого не знає, Ернсте. Вона думає, що загинули всі, раз загинули наші діти. Ти ж помітив, що вона не сповна розуму. — Він проковтнув клубок. Кадик на його тонкій шиї піднявся і опустився. — Вона таке плеще язиком… Через неї на нас уже був донос. Хтось із цих людей постарався.
Греберу здалося, що в цьому брудному, сірому світлі Лоозе нараз поменшав і кудись наче відлетів. Але за мить він знову уже стояв поруч, такий самий, як завжди. Довкола нічого не змінилось.
— Отже, вони не загинули? — спитав Гребер.
— Я цього не можу сказати, Ернсте. Ти собі не уявляєш, що тут діється останнім часом, особливо після того, як погіршали справи там. Нікому не можна вірити. Всі бояться і остерігаються одне одного. Очевидно, твої батьки десь у безпечному місці.
Гребер з полегшенням зітхнув.
— Ви їх бачили?
— Якось на вулиці. Але це було десь тижнів чотири-п’ять тому. Тоді ще лежав сніг. Це було перед нальотами.
— Який вони мали вигляд? Вони були здорові?
Лоозе відповів не зразу.
— Авжеж, по-моєму, здорові,— сказав він і знову проковтнув клубок у горлі.
Греберу раптом стало соромно. Він зрозумів, що за таких обставин не питають, була людина здорова місяць тому чи ні. Тут питають лише одне: жива вона чи мертва, і більш нічого.
— Пробачте, — ніяково мовив він.
Лоозе махнув рукою:
— Облиш, Ернсте. Сьогодні кожен думає тільки про себе. На світі надто багато горя…
Гребер вийшов на вулицю, Коли він простував до філармонії, навкруги все здавалося йому похмурим і мертвим. Тепер же вулиця наче поширшала, посвітлішала, і на ній з’явилося життя. Він бачив уже не тільки розбиті будинки; він бачив і бруньки на деревах, і двох собак, що гралися неподалік, і вимите синє небо. Його батьки не загинули, вони просто пропали безвісти. Ще годину тому, коли однорукий службовець сказав йому про це, така думка здалася Греберу жахливою і майже нестерпною. Тепер вона якимсь незбагненним чином обернулася на надію, і він знав: це сталося лише тому, що перед цим він на мить повірив у їхню смерть. А чи багато людині треба для того, щоб зародилася надія?!
IX
Гребер зупинився перед будинком. Було темно, і розгледіти номер він не міг.
— Вам куди? — спитав якийсь чоловік, що стояв, прихилившись до дверей.
— Це Марієнштрасе, двадцять два?
— Так. А ви до кого?
— До медичного радника Крузе.
— Крузе? Що вам від нього потрібно?
Гребер придивився в темряві до чоловіка. Той був у чоботях і уніформі штурмовика. «Мабуть, якийсь зарозумілий квартальний наглядач, — подумав Гребер. — Його ще мені бракувало».
— Я поясню це самому докторові Крузе, — відповів Гребер і ввійшов у дім.
Він був дуже стомлений. Стомились не тільки очі й ноги — це була інша втома, значно глибша. Цілий день він ходив містом і все розпитував, а наслідків майже ніяких, його батьки не мали родичів, а з сусідів мало хто лишився.
Бетхер мав рацію: це було наче зачароване коло. Люди боялись гестапо й мовчали, а коли хтось що-небудь і чув, то відсилав Гребера до інших, а ті знову ж таки нічого не знали.
Він піднявся по сходах. У коридорі було темно. Медичний радник жив на другому поверсі. Гребер був із цим чоловіком, мало знайомий, але знав, що той часто лікував його матір. Можливо, вона заходила до нього і залишила свою нову адресу.
Йому відчинила літня жінка з якимсь невиразним обличчям.
— Крузе? — перепитала вона. — Вам потрібен доктор Крузе?
— Так.
Жінка мовчки окинула його поглядом. Проте з порога не зійшла і до квартири його не впустила.
— Він дома? — нетерпляче спитав Гребер.
Жінка не відповіла. Здавалося, вона прислухається до того, що діється внизу.
— Ви на прийом? — поцікавилась.
— Ні, в приватній справі.
— В приватній?
— Так, у приватній. Ви дружина Крузе?
— Хай господь милує!
Гребер здивовано втупився в жінку. За день йому довелося побачити багато чого: і обережність, і зненависть, і хитрість. Але це було щось нове.
— Послухайте, — промовив він, — я не знаю, що тут у вас діється, та це, зрештою, мене й не обходить. Мені треба побалакати з доктором Крузе, і більше нічого. Розумієте?
— Крузе тут більше не живе! — несподівано голосно заявила жінка — неприязно, вороже.
— Але ж ось його прізвище! — І Гребер показав на мідну табличку на дверях.
— Її треба було вже давно зняти.
— Але ж вона залишилась. Може, тут лишився і хто-небудь із його сім’ї?
Жінка мовчала. Греберові це обридло. Він уже зібрався був послати її під три чорти, коли раптом почув, як десь у квартирі відчинилися двері. Смуга світла впала з кімнати в темний передпокій.
— Це до мене? — запитав голос.
— Так, — відповів Гребер навмання. — Мені потрібно поговорити з ким-небудь, хто знайомий з медичним радником Крузе. Але це, здається, не дуже просто.
— Я — Елізабет Крузе.
Гребер перевів погляд на жінку з невиразним обличчям. Та відступила з дверей і зайшла в квартиру.
— Забагато світла, — просичала вона, проходячи повз освітлену кімнату. — Наказано ощадити електричну енергію!
Гребер все ще стояв біля входу. Дівчина років двадцяти перейшла смугу світла, наче річку. Якусь мить він бачив великі дуги брів, темні очі і коси з червонуватим полиском, які живими хвилями спадали на плечі. Потім вона пірнула в напівморок передпокою і раптом постала перед ним.
— Мій батько більше не практикує,— сказала вона.
— Я прийшов не лікуватися. Мені треба дещо спитати.
Вираз обличчя дівчини змінився. Вона трохи повернула голову, немовби хотіла переконатися, чи жінка вже пішла. Потім квапно розчинила двері навстіж.
— Заходьте, — шепнула вона.
Він зайшов слідом за нею до кімнати, з якої падало світло. Вона обернулась і подивилась на нього допитливим, пильним поглядом. Її очі були вже не темні, а сірі, прозорі.
— А я вас знаю, — промовила вона. — Адже раніше ви вчилися в гімназії?
— Так. Мене звати Ернст Гребер.
Тепер і він пригадав її. Вона була тоді худенькою дівчинкою з великими очима і пишним волоссям. Мати її рано померла, і дівчині довелося переїхати до рідних в інше місто.
— Боже мій, Елізабет! — вигукнув він. — А я тебе не впізнав.
— Минуло ж, мабуть, сім чи й вісім років відтоді, як ми бачились востаннє. Ти дуже змінився.
— Ти також.
Вони стояли одне навпроти одного.
