Друга планета - Дімаров Анатолій Андрійович (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Не буду я його надівати!.. Не буду!.. — В Жорки аж сльози навернулись на очі. — Що я — тварина?!
— Ти — розвідник, — тихо сказала тітка Павлина.
— А ви оце наділи б? — з огидою показав на нашийник Жорка.
— Наділа б… І не впадала б в істерику…
Жорка нарешті скорився:
— Одверніться, — буркнув похмуро.
— Нічого, Жоро, це ненадовго, — втішила його тітка Павлина.
Начальник в’язниці, який учора кричав на нас грубо, сьогодні догідливо провів за ворота. А там на нас чекали ноші, одні — для тітки Павлини, другі — для мене.
— Ми краще пройдемося, — сказала тітка Павлина, жаліючи Жорку.
— Цього робити ніяк не можна! — твердо сказав перекладач. — Гості Оранга Третього прибувають до палацу тільки в почесних ношах!
Он як: ми уже почесні гості! Що ж, мусимо сідати в ноші! Тільки вмостилися, як істоти, що стояли по обидва боки, вмить нас підхопили. Попереду нашого кортежу біг величезний оранг й, розмахуючи позолоченою палицею, весь час вигукував:
— Дорогу гостям Оранга Третього!.. Дорогу гостям нашого божественного фюрера!..
Позаду ж біг Жорка, похмурий, як ніч. А за ним уже — озброєна до зубів сторожа.
Піднесли до палацу, опустили додолу. Та ж “цяця”, що й учора, зустріла нас перед сходами, тільки була вона тепер не сувора й поважна, а улесливо всміхнена. Схилила голову, розвела поштиво лапи, запрошуючи до палацу.
Тітка пішла першою, я — за нею, як її асистент, а Жорка — за мною. Та не встиг він і двох кроків ступити:, обличчя “цяці” одразу ж аж пересмикнулось од люті. Він щось вигукнув, і два оранги ухопили Жорку за плечі, поволочили геть.
— Не смійте! — закричала тітка Павлина,
— Ми не можемо пустити цю брудну істоту в палац, — пояснив нам тлумач. А оскільки ми все ще стояли, до краю обурені, він нас став заспокоювати: — Та ви не хвилюйтеся, нічого лихого з вашим слугою не скоїться. Поки ви будете на прийомі, його потримають у клітці…
У клітці? Нещасний Жорка! Нас із тіткою Павлиною втішало лише те, що він не даремно страждатиме. Я б сам погодився на клітку й нашийник, аби йшлося про долю землян.
Тож тримайся, Жоро! Тримайся, хоробрий розвіднику!..
Піднялися тим часом по сходах, зупинилися перед масивними, окутими бронзою дверима. “Цяця” піднесла догори руку, двері відразу ж одчинилися, ми ступили до величезного залу.
Все довкола сяяло золотом. Позолочені стіни й стеля, золоті колони, золоті вікна-бійниці, навіть килим під ногами був витканий із золотої тканини. Попід стіною стояла завмерла варта в коричневій уніформі, з величезними золотими бляхами на грудях, з важкими пістолетами, а попереду, при самій стіні — гігантська статуя, дивовижно подібна до тієї, що височіла на площі. Ті ж вусики, той же чубчик, начесаний на вузький лоб, та ж важка щелепа, — я подумав, що це — ще одне зображення Гітлера, але коли підійшли ближче, то тлумач нам побожно прочитав: “Оранг Третій, фюрер великої нації”. Зупинившись перед статуєю, “цяця” викинула догори руку, тричі вигукнула: “Хайль!” І статуя враз ожила: високо піднялася позолочена рука, ворухнулася щелепа, одкрилося чорне провалля пельки. Щось заскрипіло, захрипіло всередині, потім гаркнуло: “Хайль!” І статуя, клацнувши щелепою, опустила руку.
— Оранг Третій вітає вас, земляни! — прошепотів тлумач.
Він, мабуть, чекав, що ми теж задеремо руки догори, але ні я, ні тітка й не подумали цього робити.
Рушили далі. Минули ще цілу анфіладу кімнат, з такими ж позолоченими стелями й стінами, із застиглою повсюди вартою. Тільки тут замість статуй висіли картини. Величезні та помпезні, всі вони зображували Оранга Третього.
Врешті, ми ввійшли до велетенської зали, де товпилися оранги з бляхами ще більшими, аніж у нашої “цяці”. Всі вони поштиво завмерли попід стінами, а попереду, на високому позолоченому троні, сидів Оранг Третій.
— Дивися на нього! Тільки на нього! — шепнула вимогливо тітка, бо поруч, біля самого трону, стояв мій татко.
Але я не міг не дивитися на татка: я ж його стільки не бачив. У мене аж у горлі залоскотало, аж стало гаряче в грудях.
Татко стояв так непорушно, мов нас і не помітив. На ньому був якийсь чудернацький одяг із срібної тканини, в руках — грубезний записник і ручка з магнітним пером. Ось Оранг Третій поворухнувся, розтулив величезного рота, і татко одразу ж подався у його бік, а перо насторожено завмерло над розкритим блокнотом.
Оранг Третій прокашлявся, і довкола прокотився улесливий шепіт:
— Слухайте, слухайте! Зараз говоритиме фюрер!
Я нарешті одірвав погляд од татка, бо тітка Павлина вже аж шипіла на мене. Перевів погляд на Оранга Третього.
Це була вже стара мавпа, шерсть на ній аж посивіла, м’ясисті щоки звисали на стоячий комірець мундира. Очі в неї були вицвілі й порожні, а вусики й начесаний на брови чубчик ріденькі й убогі.
Він ще раз відкашлявся (“Слухайте, слухайте!” — знову прокотилося залою) і став говорити.
Спершу я чув лише голос, бо Оранг Третій не говорив, а кричав. Спочатку вигукував окремі слова, а потім цілі фрази. Він увесь аж затрусився од крику, очі налилися кров’ю, обличчя набрякло.
— Ми — велика нація панів! — вигукував він (а тлумач перекладав). — Ми покликані панувати над світом!.. Ми очистимо Венеру од нижчої раси й збудуємо тисячолітню імперію!.; На нас покладена велична історична місія, і ми її виконаємо за будь-яку ціну!..
— Хайль!.. Хайль!.. Хайль!.. — шаленіли довкола оранги.
— Ви, земляни, повинні допомагати нам у цій священній справі! Ви дали нам Ніцше й Гітлера, тож співробітничайте з нами!..
— Хайль!.. Хайль!.. Хайль!..
Оранг Третій клацнув щелепою і вмовк. Очі його знову спорожніли. Тітка Павлина щось відповіла, тлумач переклав, але я не розібрав нічого: був оглушений галасом.
Потім нас по черзі підвели до Оранга. Він подав мені мляво руку, знову щось закричав, я аж відсахнувся, бо подумав, що то він на мене розсердився, але тлумач заспокоїв: Оракг Третій цікавиться, чи мені тут сподобалося.
Після того, як Оранг Третій порозмовляв отак із нами, нас стали знайомити з присутніми в залі. Тут був і Ранг — товстелезний та жирний, й Анг — низенький, худющий ще й клишоногий; і Нг — з крижаними очима за старомодним пенсне, — татко мені потім розповів, що їм чудернацькі оті імена присвоюють відповідно до посади: чим нижча посада, тим менше у ньому літер. Так що решта придворних має всього лише одну літеру — Г.
— А решта орангів? — поцікавився я.
— Решта зовсім не має імен. Імена мають право носити лише вожді і придворні.
Перший заговорив із нами Нг:
— Як вам сподобалася наша в’язниця?
— Дуже! — відповіла з іронією тітка. — Нічого подібного мені ще не доводилося бачити!
Обличчя у Нг враз стало таке, наче він поклав до рота солодку цукерку.
— О, я покажу вам і інші в’язниці!.. Жаль, що вас не познайомили із крематоріями… Ми зробимо чудесну екскурсію по концтаборах!.. Вони, щоправда, поки що майже порожні, але я плекаю надію, що незабаром розпочнеться війна і ми їх миттю заповнимо…
— О, так, — втрутився Анг. — Хоч ми — нація, яка щиро прагне миру, але прокляті венеріани весь час провокують нас на воєнні дії! І ми по них рішуче ударимо, коли настане наш час. Фюрер поведе нас до перемоги!
— Гр-р-р! — схвально прогарчав Оранг Третій.
Після офіційного прийому був банкет. Ми перейшли до іншої зали, де вже стояли накриті столи, сіли поруч із фюрером: отут — тітка, тут — я, а поруч зі мною — татко. На величезних тарілках лежали гори м’яса, височіли багатолітрові бутлі з якоюсь прозорою рідиною, а перед кожним стояли літрові келихи. Прислуга, яка подавала на стіл (обслуговували нас оранги в лівреях, гаптованих золотом), тільки ми посідали, вмить наповнила келихи рідиною із бутлів.
— Не пий! — шепнув мені татко.
Я і не пив — тільки попробував. І довго по тому студив язика: наче вогню лизнув. Оранги ж перехиляли келих за келихом, запихалися, давлячись, м’ясом. І за кожним келихом:
