Друга планета - Дімаров Анатолій Андрійович (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Хайль!.. Хайль!.. Хайль!..
У мене аж голова під кінець розболілася.
Коли ж оранги добряче сп’яніли й горлали, не слухаючи один одного, татко нахилився до мене:
— Як там мама? Не обертайся, щоб ніхто не помітив!
Нахилився над тарілкою, вдає, що крім їжі ніщо його не цікавить.
Я йому відповів, що мама жива-здорова, навіть вилітала на його пошуки. Це коли знайшли оті браслети з пеленгаторами.
— Вони нас захопили зненацька, коли ми спали, — пояснив татко. — Ми й отямитись не встигли…
Я хотів запитати, що ми будемо робити далі, але тут зчинилося таке, що нам було не до розмови: п’яний Нг ухопив величезний маслак і тріснув ним Ранга. Той заревів, як бугай, і навалився на Нга. Він його задушив би, аби не слуги в лівреях: кинулися до них, розтягнули в різні боки.
— У в’язницю!.. В концтабір!.. — верещав геть пом’ятий Нг.
Ранг же, важко одсапуючись, повзав по паркету: збирав ордени, що пообривалися під час сутички.
Я боязко оглянувся на Оранга Третього. Того зовсім розвезло: схилившись, він обіймав за плечі тітку Павлину, щось їй п’яно на вухо ревів. Тітка Павлина аж морщилася, але вирватись, очевидно, не сміла.
Тітку Павлину, сам того не відаючи, врятував Анг. Піднявши повен келих, він виголосив тост за фюрера. Говорив з півгодини: виклав всю історію фашистського руху орангів.
— Нижча раса твердить, що у неї більше звивин у мозкові, аніж у нас, — сказав він між іншим. — Хай буде так. Ми не будемо це заперечувати: ми цим пишаємося! Зайві звивини вищій расі можуть тільки зашкодити. Наш ідеал: мозок з однією-єдиною звивиною, по якій надходять лише команди начальства і мудрі гасла нашого великого фюрера. Тож за майбутнього володаря світу з єдиною звивиною, за нашого дорогого Оранга Третього! Хайль!
Під дикий рев Оранг Третій вихилив черговий келих і зовсім розкис: важко посунувся з крісла. Прислуга його підхопила, понесла поштиво у двері. Скориставшись тим, що майже всі з’юрмились навколо фюрера, покинули бенкетний зал і ми.
— Віднині ви будете жити недалеко од лабораторії генної інженерії — казав нам татко по, дорозі з палацу. — Ви повинні розвідати, як далеко вони просунулися в конструюванні тих воїнів. Тим більше, що тобі, сестро, теж доведеться брати в цьому участь.
— Ну, я їм наконструюю! — пробубоніла тітка Павлина.
— Гляди, будь обережнішою! — застеріг її татко, — Тут кожен третій стежить за двома іншими, а кожен другий — шпигує за третім. — Не турбуйся. Мене не так легко впіймати!
— А ти, Вітю, допомагай тітці…
Я лише кивнув головою: що й казати! Хай краще татко нам скаже, як ми всі звідси виберемося. Адже татко не думає бути тут до самої смерті?
— Не думаю, — відповів мені татко. — Ми із Ван-Геном уже не раз про це радилися. І навіть є один план… Але про це поговоримо згодом. Поки що ж нам треба розстатися: сторожа починає на нас поглядати…
Татко помахав нам недбало рукою, повернувсь до палацу. А ми пішли до нош. І тільки підійшли, як сторожа привела Жорку.
Я думав, що побачу товариша ображеного і сердитого, адже він сидів щойно у клітці, а Жорка веселий-превеселий. Мало не скаче.
— Ти чого? — запитав я здивовано.
— Нічого.
— З тобою щось сталося?
— Сталося, тільки тобі не скажу!
Ну, й не треба! Подумаєш!.. От не буду допитуватись — він же перший не витримає!
І він таки не витримав: я ще й до нош не дійшов, як він мене — смик за рукав!
— Я зустрів свого татка!
— Ну-у?.. Де?
— У клітці. Ми сиділи разом. Адже ви тепер — пани, а ми — нижча раса, — не втримавсь, аби не вколоти.
— Знаєш що, в тебе зуби цілі?!
— Ну, гаразд, не сердься… Поки ви там гостювали, я багато що взнав…
— Що?
— Потім розкажу. А зараз лізь на ноші.
Це мене так зацікавило, що я навіть не дивився, куди нас несуть. Отямився лише перед невеликим двоповерховим будинком, що геть потопав у квітах.
Поряд були такі ж будиночки, а позаду стриміла величезна кубічна споруда. З бетону й скла.
— Генна лабораторія, — пояснив мені Жорка: він таки не марнував у клітці часу. — Там твоя тітка працюватиме. А отут будемо жити.
Мені дісталася окрема кімната — на другому поверсі. Тітці ж Павлині аж три: спальня, передпокій і робочий кабінет, заставлений стелажами з фільмотекою. Тут була зібрана величезна бібліотека: тисячі книжок, сфотографованих на плівку. А на спеціальній підставці — проектор.
Тітка Павлина одразу ж вчепилася в той проектор і забула про все на світі. Тепер, коли не перегляне всі стелажі, не заспокоїться.
У мене ж у кімнаті не було нічого, крім шкур антилоп.
— А де ж ліжко?
— Ліжок тут і не бачили, — відповів мені Жорка: він і це вже знав. — Оранги сплять прямо на шкурах.
Я примірився до найбільшої шкури, ліг. А чого, можна спати! Навіть цікаво.
— А де твоя кімната?
— Кімната? — засміявся гірко Жорка. — Ти що, забув, що я — ваш слуга? Мені належить жити в підвалі, разом з іншими слугами. І спати не па шкурах, а на підстилці з гілля.
— Знаєш що, давай жити разом! Жорка заперечливо похитав головою:
— Не можна.
— Чому? Ти що, боїшся, що нам двом тут місця не вистачить? Та ти глянь, скільки тут шкур!
— Не можна, — ще раз повторив Жорка. — Ти забуваєш, що я — ваш слуга. Представник нижчої раси. Татко мене попередив.
Бо оранги можуть убити. Ти ще не знаєш по-справжньому, що це таке — фашизм.
— А ти знаєш?
— Знаю… Татко розповів, поки сиділи у клітці… Ну, я пішов у підвал. Бо оранги ще можуть помітити, як слуга розмовляє з господарем.
Бідний Жорка, йому набагато зараз важче, ніж нам! Носити отой нашийник, падати на коліна перед кожним орангом… Спати в підвалі, серед отих напівроботів… Бр-р-р-р… Я нізащо не зміг би!
Зажурений, пішов до тітки Павлини.
— Чого це ти, мов у воду опущений?
Розповів про Жорку.
— Чи не можна домогтися, щоб він хоч спав разом зі мною?
— Не можна, — відповіла тітка Павлина. — Ми не повинні дратувати орангів… Жорка — розумний хлопчина і на нас не ображатиметься. Адже це — необхідність…
Я лише зітхнув. Підійшов до вузького вікна, став роздивлятися споруду, що стояла навпроти. Вона нагадувала величезний куб: суцільна стіна, зовсім без вікон. Ще й обнесена високим парканом з колючого дроту. І по той бік, вздовж паркану, сюди-туди походжають озброєні оранги.
Цікаво, що там усередині? Я ще ніколи не був у генній лабораторії. І навіщо її так охороняють? Од кого?
— Ми скоро туди попадемо?
— Мабуть, що скоро… Можливо, що й завтра…
Тітка Павлина як у воду дивилася: другого дня, після сніданку, нас повели до лабораторії. Ми йшли в супроводі двох орангів у коричневій формі: таких похмурих та непривітних істот мені ще не доводилося бачити.
Минули одну варту, другу. І кожна нас запитувала, чи нічого не несемо з собою. Навіть перекладачеві не вірили. Промацували кожну складочку на одягові, примушували скидати взуття. Тітка Павлина терпіла-терпіла, а потім і вибухнула:
— Завертаймо назад! Я йшла в лабораторію, а не до в’язниці!
Перекладач ледве її заспокоїв. І після цього варта вже нас не обшукувала: похмуро пропускала мимо.
Врешті ми потрапили у вузький коридор з численними ліфтами. Ліфти весь час рухалися вгору та вниз, вогники так і бігали на панелях, невпинно гули електромотори. Ми зайшли до порожнього ліфта, перекладач натиснув на кнопку, і ми помчали донизу. “Один… два… три… — рахував я про себе поверхи, що так і мелькали. — Дванадцять… тринадцять…” На сімнадцятому ліфт зупинився, розчинилися вузькі дверцята. І я аж замружився од яскравого світла.
Ми ступили до величезної зали з численними колонами. Стіни були хтозна й де, зверху лилося світло: різке й неприємне. Яскраво біліли столи, геть заставлені приладами. Колби найрізноманітніших форм та розмірів, од такої, що я міг би з головою залізти, аж до мізинця завбільшки, трубки, шланги, якісь металеві коробки — все це перепліталося, громадилося на довжелезних столах, там щось гуло, булькотіло, скапувало, осідало й пінилося.
